Прем’єр-міністр Володимир Гройсман вчора анонсував різке підвищення мінімальної зарплатні. До чого може призвести такий перегляд одного з фундаментальних показників, розповів директор економічних програм Центру Разумкова Василь Юрчишин
— Поки ці заяви виглядають не дуже реалістичними, — вважає Юрчишин. — Не було заявлено, чим ми будемо активно стимулювати економіку, щоб зростали економічні досягнення і відтак податки, за рахунок яких можна буде фінансувати мінімальні соціальні стандарти. Оскільки цього не робиться, є ризик, що просто номінальне підвищення мінімальної зарплати може спровокувати інфляцію. На сьогоднішній день це виглядає радше політично-популістичною тезою і, мені здається, що прем’єру, коли він говорить такі речі, слід було б дуже чітко вказувати, за рахунок чого ми цього досягнемо. Крім того, тут є дуже важливий інституційний момент — в тому проекті бюджету, який пройшов перше читання, про такі зміни не те що не йшлося, а навіть натяку на них не було. Тому ці заяви мають означати ледь не започаткування бюджетного процесу з самого початку — з зовсім іншими податковою та видатковою частинами.
Викликає великі сумніви, що за рахунок енерційної динаміки, яка закладена в бюджеті (зростання на 3%), вдасться навіть номінальну зарплату наростити вдвічі. Звісно, якщо мова не йде про масовану емісію, але я не думаю, що це складова раціональної економічної політики. Я вже не кажу про те, як на це відреагує МВФ і які можуть бути складнощі, пов’язані з наповненням бюджету для таких виплат, бо підвищення мінімальної зарплати означає автоматичне підвищення мінімальних пенсій і решти виплат. Говорячи про такі системні тези, треба не просто ставити крапку і очікувати загального схвалення і радощів, а вказувати на інструменти досягнення цього.
— Гройсман вже заявив, що проект бюджету на наступний рік буде суттєво скорегований. Чи не дивно, що така ідея з’явилась в проміжку між першим та другим читанням бюджету?
Так мова і повинна йти про повний перегляд бюджету. Зараз точаться дискусії щодо значного підвищення заробітних плат народних депутатів, яке було ухвалене минулого тижня і викликало велике занепокоєння, в тому числі, громадськості. Якщо ці кроки пов’язані — то це і є той самий політичний популізм.
— Але деякі члени Кабміну вже розписують великі позитиви, до яких призведе підвищення «мінімалки». Так, віце-прем’єр Павло Розенко розповідає, що це ж не тільки зайві втрати для бюджету, але й, наприклад, можливість скоротити дефіцит Пенсійного фонду на 5–7 мільярдів, зменшити витрати на субсидії за ЖКХ…
Частково це справедливо, тому що підвищення зарплати підвищить відрахування у різні соціальні фонди. Дійсно, можна буде сподіватись на наповнення Пенсійного фонду і зменшення його дефіциту. Але лише в тому випадку, якщо не прийдеться змінювати всю систему пенсійного забезпечення. Так само якщо ми говоримо про субсидії, то, звичайно, було б добре їх скоротити, бо це нонсенс, коли держава витрачає на них мільярди, а зарплата при цьому залишається низькою. Найкращий хід зламати цю ситуацію — якраз підвищення зарплат. Але знову ж незрозуміло, за рахунок чого це підвищення має відбутись і чому воно має нейтрально вплинути на інфляційні процеси. Адже якщо розгониться інфляція, тоді є високі ризики, що ці 3 тисячі гривень наступного року будуть реально вартувати менше, ніж півтори тисячі на сьогодні.
Не є значною проблемою підвищувати мінімальні соцстандарти, але важливо, щоб це відбувалося у відповідності до реальної економіки, а не лише за рахунок емісії. Хоча емісія теж має право на існування, але тоді треба чітко розуміти, що реальний добробут зросте не вдвічі, як зарплата, а в кращому випадку на кілька відсотків. Підвищення заробітних плат ідеологічно потрібно, тому що реальні зарплати за два кризових роки (2014-й та 2015-й) впали десь на 20%. І це провалля треба, звичайно, як можна швидше ліквідувати, але не за рахунок номінального короткострокового зростання.
