Директор військових програм Центру Разумкова Микола Сунгуровський в інтерв’ю новинній службі Бі-Бі-Сі розповів про те, наскільки справедливими є поширені стереотипи і уявлення про Збройні сили України.
— Отже, перша декларація про те, що Збройні сили України мають бути компактними, незначними за своєю чисельністю, але добре оснащені і боєздатні.
Це загальне формулювання, є багато варіантів, як досягнути цілі. Є така річ як оборонне планування. Вона й визначає, скільки чого потрібно армії.
— Як війна втрутилася у плани?
Втрутилася не війна. Радше, зіграв свою роль той останній чотирирічний етап перебування на посту президента Януковича і підконтрольних Росії міністрів оборони. Головний принцип військового мистецтва «бий у слабкі місця» був реалізований так, що Путін ці слабкі місця в Україні не шукав. Він їх створював руками своїх ставлеників.
До початку 2014 року система оборони, розвідувальних органів, правоохоронних органів в Україні була під контролем російських призначенців. Довелось все створювати з нуля. Система у нас вийшла реактивна. Тобто це ті заходи, які необхідні, щоб стримати агресора. Зараз ідеться про стабілізацію ситуації.
— Тобто не можна сказати, що вони компактні, Збройні сили?
Зараз вони у принципі не можуть бути компактні.
— А який зараз кількісний склад, є відкриті дані?
За законом, 250 тисяч. Це за штатом, але скільки зараз набрали, сказати важко. Наприклад, у Збройні сили, Національну гвардію влилися добровольчі батальйони. А їхня кількість яка?
— Добре відомо, що на момент розпаду СРСР в Україні було угруповання кількістю майже мільйон.
Так, але те угруповання не могло називатися армією України. Це було угруповання Радянського Союзу другого ешелону на випадок війни з НАТО. Воно було і структурно надлишковим, і функціонально недостатнім.
Його треба було зменшувати. А це дуже болісний процес, бо то люди. Так не буває, що ось «скинув» і забув. Це дорогі вартісні заходи, це утилізація озброєння, конверсія військових містечок. Це не плюс для економіки. Це — мінус. А як ще й поєднати ці процеси скорочення і реформування? Можна було спробувати. Але для цього потрібні стратегічне мислення і політична воля.
— Більша частина українських військ до анексії Криму знаходилась на заході і півдні, бо східний і північний напрямки вважались безпечними. Як конфлікт це відкоригував?
Такі питання у нас ставили. Але не отримували підтримку політичного керівництва. Передислокація — це дорого. А в останні роки за Януковича взагалі були ліквідовані багато пунктів управління, знищені військові містечка. Говорити про те, що ми були готові до війни — неправильно. Хоча ми проводили дослідження, в яких було вказано, що можлива агресія Росії — на першому місці.
— Тобто на тих напрямках не було прикриття?
Там спеціально залишали слабкі місця — Крим і Схід.
— Ще одна декларація: Україні не було потрібно багато танків, бо це в СРСР планували масштабні наступальні операції. У сучасних війнах танки грають незначну роль. Але ж конфлікт на Сході показав, що танків не вистачає?
Якщо ми розглянули якісь загрози і врахували сили і засоби, які будуть використовуватися в таких сценаріях, то звідси й видно потребу у якихось озброєннях.
Ми можемо казати про війни п’ятого покоління, шостого. Нам протистоїть конкретний противник з конкретними системами озброєння. Було б, звичайно, добре, якби Україна мала озброєння шостого покоління. Але давайте будемо реалістами. Цього не буде. Треба виходити з принципу достатності.
— Танків ж не вистачає?
За останні роки перед конфліктом відбулося помітне зміщення в оборонній політиці. Зброя загалом, і танки теж йшли на продаж. Продавали Т-64, Т-72, які знаходились на зберіганні. Робили мінімальну модернізацію і «скидали» у країни Африки, Азії.
— А українські танки «Оплот»?
Вони зараз продаються в Таїланд. Там непогано себе зарекомендували.
— Контрактній армії нема альтернативи, обсяги мобілізаційної роботи малі, тому військові комісаріати можна значно скоротити. Так часто говорили політики, а чим закінчилося — перейшли на контрактну армію, а в Криму контрактники місцеві додому повтікали.
У свій час у нас був проект професіоналізації армії. Це дуже складний процес. Якщо рветься якась ланка, то й результатів ми не отримуємо. Якщо не забезпечити соціальний пакет для контрактника, то й професійної армії не буде.
На межі 2009 — 2010 років набір контрактників був близько 9 тисяч, а відтік — близько 8 тисяч. І ще. Контрактники — це одне, але потрібний резерв. Треба чітко відділяти: «резерв» і «призов». Те, що військові призиваються, а потім йдуть у резерв, думаю, це не дуже ефективно. А необхідність була на якійсь контрактній основі готувати резервістів.
Ще один компонент — територіальна оборона. Без неї Україна не може. Тому що протистояти противнику зі значно більшим потенціалом з такою ж ієрархічною структурою, як і в нього, нема сенсу. Необхідно створювати мережеві структури. Ось ця територіальна оборона найбільш стійка до гібридних загроз. Вона є рухом спротиву, навіть якщо територію захоплюють.
— Та все ж, чи скорочували військкомати? Вони не були готові до дій під час конфлікту.
На жаль, так. У нас дуже багато елементів було зруйновано. Поновити все дуже важко. І бази даних знищили. Спробуйте відновити базу даних?
— Років десять тому почали говорити, що військові більше ніколи не ходитимуть у наряди на кухню та не займатимуться господарчими справами, це будуть робити цивільні фірми.
Загалом, така тенденція про введення до Збройних сил аутсорсингу була. Так, аутсорсинг за усіма показниками ефективніший. Але знову ж є «бажання» і є «результат». Якщо всі ці контракти з фірмами не будуть прозорими, значить ми впроваджуємо у Збройні сили корупцію.
По-друге, чи готові фірми, які забезпечують пайком, речовим майном, іншими видами забезпечення з постійних місць дислокації переміститися ближче до фронту? Якщо ми говоримо про практику в США, то для фірм — це одна з умов контракту. У нас такого, на мій погляд, навіть близько немає.
— Від одного до іншого президента переходили обіцянки, що Україна створить багатофункціональний комплекс «Сапсан», побудує військово-транспортні літаки Ан-70 і кораблі проекту «корвет». Про це вже можна забути?
Я вважаю, що це військово-промисловий лобізм. Вибивання замовлень на близькі до себе підприємства. Я не вважаю, що комплекс «Сапсан» є у нас засобом стримування. Стримування досягається не через той факт, що в якоїсь держави є ракета. А наявністю паритету з противником у конкретному виді озброєння.
Паритету з Росією в оперативно-тактичних ракетах Україна, навіть якщо кістьми ляже, в найближчі 20 років не досягне. Через економічні можливості. Ми ж не можемо, як та ж Росія, закупити велику партію ракет. У нас буде одна, дві, п’ять ракет. Ось ці п’ять ракет — це перші цілі для завдання ударів, а не засіб стримування.
А якщо вже говорити про те, щоб отримати систему «залякування», краще вести мову про створення крилатих ракет, які могли б долати систему ППО. І такі зміщення пріоритетів відбулися в останні роки. А от «Сапсан» став відходити. Така крилата ракета, до речі, могла б бути достатньо конкурентною на ринках.
— А що стосується транспортника Ан-70?
Його згубила кооперація з Росією. Україну втягнули в цю кооперацію і утримували в ній певну кількість інженерів та робітників, щоб ті « не сповзали з цієї голки». І таким чином гальмували розвиток усієї галузі.
— А корвет? В України багато проблем з морських напрямків — в Одесі, Маріуполі.
Там інша історія. Навіть корпуси кораблів закладали. А потім вирішували, якою зброєю оснащувати — вітчизняною, російською, італійською, німецькою, французькою. Проект застряг. У таких економічних умовах відновити його важко. Якщо за це не візьмуться донори. Якщо їх знайти — то можливо.
— Часто і таке до конфлікту доводилось чути: армія не потрібна, бо кому потрібно нападати на Україну? То як, зміни незворотні? Чи армію можуть знову називати непотрібною?
Знову ж таки потрібен серйозний аналіз усіх загроз та можливих сценаріїв ескалації. Без цього говорити потрібна армія чи ні — це марнування часу. З таким аналізом визначаємо, що потрібно для протидії, які озброєння, які сили. Нема загроз — то армія не потрібна. Але ж ми знаємо, що загрози є.
