Директор військових програм Центру Разумкова Микола Сунгуровський в інтерв’ю часопису «Тиждень» проаналізував діяльність українського сектору безпеки за останні півроку.
— Оцініть стратегію дій армії, обрану військовим керівництвом. Чому це досі АТО, а не офіційна війна?
Треба розуміти, що стратегія обиралася виходячи зі стану не тільки армії, а й усього сектору безпеки, який на початок конфлікту з Росією був напіврозвалений. Сумнозвісні 6 тис. солдатів, названих Тенюхом у березні, — це реальна цифра, щоправда, якщо говорити виключно про сили миттєвого реагування, які були на той момент повністю укомплектовані технікою та людьми й готові за першим наказом висунутися. Готовність решти частин була значно нижча за норму.
Найбільшою ж проблемою стало те, що в нас не існувало, точніше вони були свідомо зруйновані, частин резерву, які згодом назвуть територіальною обороною. Саме тому, до речі, Міністерство оборони умовно швидко погодилося на формування добровольчих батальйонів, адже своя відповідна база була просто порізана за останні чотири роки, інформацію про що ретельно приховувало попереднє командування МО та Генштабу. Свого часу мова йшла про знищення близько 400 військових містечок, це щоб ви оцінили масштаб.
Стосовно АТО вважаю, що до відкритого вторгнення російської армії в середині серпня це й справді була антитерористична операція. Зрозуміло, що її складність полягала в тому, що Збройні сили не можуть діяти проти терористів, які ховаються серед мирного населення, адже не призначені для цього. Тож назвати все те від самого початку військовою операцією означало різко збільшити кількість жертв поміж цивільних.
Ось тільки я не кажу, що можна було чинити так, як чинило військове керівництво. У законі про боротьбу з тероризмом, наприклад, не прописано, що ми мусили діяти виключно батальйонними групами ЗСУ. Єдина проблема АТО — те, що керувала нею СБУ, тобто армія не грала першу скрипку в прийнятті рішень. Але при цьому в керівництві постійно був представник Генштабу, тому казати, що армія ні при чому, в жодному разі не можна.
Важко оцінювати оперативну тактику, про яку ви запитуєте, адже це закрита інформація. Але, судячи з результатів, можна говорити про якість управління та рішень, які ухвалювалися. До того ж треба розуміти, що рівень підготовки нашої армії дуже низький, адже всі навчання, які проводилися в останні роки, були щонайбільше бригадного масштабу, а найчастіше батальйонного.
Загалом більшість помилок в управлінні були пов’язані з банальною бюрократією та браком відповідальності й ініціативи, адже в армії досі діє правило: «Висунув ініціативу — сам її й виконуй». Як наслідок, наші сили постійно здавали ініціативу в бойових діях, чого не можна допускати в принципі. Ми постійно давали супротивникові змогу відступити, перегрупуватися, підтягти резерви. Усе це зайві жертви. Але не варто випускати з уваги й фактор зради, яка поєднувалася зі згаданою безініціативністю. Чесно кажучи, слід зізнатися, що наші генерали загалом виявилися неготові до бойових дій нового типу, які вони не вивчали й не думали про них, — війни чужими руками. Тому з тих 114, які є, можна було залишити три-чотири — мало що змінилося б.
— Чи треба було вводити воєнний стан ще навесні чи влітку? Що скажете з приводу адекватності дій політичного керівництва?
Вважаю, що тоді це нічого не дало б і не змінило б. Так, були б дещо посилені обмежувальні засоби на кшталт комендантської години та введені військові комендатури і прокуратури. Однак це не збільшило б кількості підготовлених генералів та не поліпшило б їхнього оперативного мистецтва, не побільшало б військової техніки.
Коли кажуть, що нібито воєнний стан змусив би економіку перейти на воєнні рейки, то це маячня. Адже мобілізація економіки відбувається під час так званого особливого періоду, який, своєю чергою, починається з мобілізації, яка в нас, нехай і часткова, була оголошена ще в березні. Тобто ми давно вже живемо в умовах особливого стану, й за бажання політичного керівництва економіку можна й треба було переводити на воєнні рейки вже понад півроку тому, ніхто цього не забороняв.
Але влада боялася відповідальності та власного народу, того, що нові добровольчі з’єднання не підкорятимуться наказам. До речі, зараз цей воєнний стан цілком можна й навіть уже потрібно вводити на території двох областей, організувати Ставку Верховного Головнокомандування. Ще наприкінці лютого тодішнє нове керівництво провело широку зустріч із військовими експертами, де ми виписали сценарій розвитку подій. Поки що все так і відбувається. На тій зустрічі ми запропонували комплекс випереджальних дій. На жаль, жодна з них і досі не була втілена в життя. Ось зараз нарешті дійшло до організації партизанського руху, який, до речі, цілком міг би свого часу зупинити розвиток сепаратизму на Сході. Але час упущено, і люди почали все робити самотужки. Держава стала долучатися тільки тепер.
— Наскільки осмисленою і впорядкованою, на Вашу думку, була діяльність Саламатіна та Лебедєва з розвалу армії? А що скажете про нинішнього міністра?
Очевидно, що недаремно кадрові співробітники ГРУ ГШ РФ сиділи в керівництві всіх силових структур. Ці люди, безумовно, проводили чітку, заздалегідь сплановану й погоджену політику руйнування всього сектору безпеки в Україні. І, треба визнати, досить успішно. Стосовно пана Гелетея скажу одне: Президентові давно варто якимось чином, вибачте, змусити цього діяча прикрити рота або щонайменше не вдавати, що він великий полководець, бо взагалі-то всіма бойовими діям керує начальник Генштабу.
— Чи треба все ж було Україні воювати за Крим і чи мають рацію ті, хто каже, що воювати було нічим і що мовчки здати його та найкращу зброю — то був єдиний вихід?
80% військовослужбовців ЗСУ в Криму становили місцеві контрактники, з якими вже кілька років плідно працювали співробітники ФСБ та ГРУ. Кількість тих, що були прикріплені за Чорноморським флотом РФ, до речі, за останні три роки в Криму збільшилася вдвічі. Тож фактично ми мали там на три чверті небоєздатні частини. Боюся, що навіть якби й був чіткий наказ стріляти, то все одно не робили б того. Є ще один важливий аспект. Щоб стріляти в людину, потрібно подолати певний психологічний бар’єр, війська до цього мають готувати. ЗСУ були абсолютно не готові стріляти на ураження, тим більше в Криму. У своїх сусідів та знайомих, яких Росія майстерно використала для власної спецоперації. Понад те, той бар’єр, неготовність стріляти, існував і після закінчення кримської епопеї, фактично десь до кінця квітня, коли полилися ріки крові з українського боку на Донбасі. Сьогодні, звичайно, його вже подолано: і армія, і добровольці, і волонтери чітко знають, куди й навіщо вони йдуть.
— Оцініть рівень підготовки російської армії порівняно з нашою.
Те, що дуже часто кричать про неможливість воювати з російською армією, неправильно. Адже підготовлений контингент у РФ не такий уже й великий — від 150 тис. до 200 тис. солдатів на всій території. Переважно це десантники. Єдине, в чому вона має абсолютну перевагу, — авіація та ППО. Наліт пілота в середньому там становить 120 год., в Україні — 40 год. Але сухопутні війська в нас цілком зіставні.
А величезні втрати росіян пояснюються тим, що їм доводиться воювати не самим по собі, а разом з тим набродом із так званого ополчення, навіть не «зеленими чоловічками», а якимись гуманоїдами, абсолютно непрогнозованими та важко контрольованими. Звідси й втрати в регулярних частин, не кажучи вже про «дружній вогонь». Хоча треба розуміти, що в нас досі бойові дії ведуться на рівні батальйонів: встиг — прорвався, не встиг — потрапив у засідку. Це ще навіть не бригадний рівень.
— Що робити зараз? Які Ваші пропозиції?
Ввести найжорсткішу відповідальність за прийняття рішень, віддачу наказів та забезпечення умов для їх виконання. Адже саме на етапі забезпечення — технічного, медичного, побутового тощо — у нас провал. А скільки втрат від того, що групи висуваються на бойове завдання без розвідки, комендантського супроводу. Варто різко посилити підготовку військ, яка, слава Богу, зараз відбувається значно активніше на базі ЗСУ, НГУ та добровольчих з’єднань. Почало активно діяти Товариство сприяння обороні, де створено управління сприяння територіальній обороні. Їм виділили місце на полігоні «Десна», і там здійснюється підготовка.
Варто розуміти: те, що в нас організовувалося під вивіскою територіальної оборони, — просто відбудова резервних частин для ЗСУ. Але реальна система ТрО конче потрібна, її необхідно розбудовувати. А її діючі батальйони перетворити на регулярні військові частини. Терміново провести повний огляд та інвентаризацію, а потім розробляти нову модель безпеки держави з урахуванням нинішніх реалій і залежно від цього проводити реформи всіх силових органів, зокрема й ЗСУ. Плюс чітко відповісти собі на запитання: від чого і як збираємося захищатися, визначити свої інтереси та можливості їх захисту. Дуже потрібним у цьому сенсі є створення Служби спеціальних операцій. Не варто плутати зі спецназом — йдеться про орган, який займатиметься інформаційними, медійними, політичними, кібербезпековими операціями із захисту українських інтересів. Аналогічна структура, наприклад, багато років діє у РФ.
Слід розуміти, що нормальних реформ у військовий час із боку МО все одно не вийде через брак ресурсів, однак боротися з корупцією та реструктурувати систему управління потрібно було ще вчора. Як і посилювати контроль громадського сектору за всіма системами держави, зокрема й системою безпеки.
