Європа переживає підйом популізму. Чи є спосіб з ним боротися?

У неділю, 25 вересня, громадяни Німеччини зробили свій вибір. Звістка про те, що третьою за величиною фракцією у Бундестазі 2017–2021 рр. будуть ультра-права популістська партія «Альтернатива для Німеччини» (надалі — АдН), заполонила новинні стрічки. Тим не менше, результати німецьких парламентських виборів є цікавими не лише з цієї точки зору.

Насамперед — уперше за 70 років до парламенту обрано аж січм політичних партій. По-друге, популізм представлений не тільки ультра-правою АдН, а й ультра-лівою Die Linke («Ліві»). По-третє, у Бундестазі буде ще одна партія з більш тривалим досвідом популістської риторики — Союз 90/Зелені (А90/З). Ця політична сила, разом з партією «Ліві», дуже прихильно ставиться, наприклад, до максимального розширення соціальних програм і державного втручання в економіку. Нарешті, по-четверте, крім відомих Соціал-демократичної партії (СДП), Християнсько-демократичного союзу (ХДС) та Християнсько-соціального союзу (ХСС), до Бундестагу потрапила Вільна демократична партія (ВДП) під керівництвом Крістіана Лінднера. Її представники намагаються виражати інтереси найзаможніших прошарків німецького бізнесу — транснаціонального за характером — та є активними промоутерами глобалізації та ліберальних цінностей у Німеччині. У минулому скликанні Бундестагу (2013-2017рр.) ВДП не мала жодного мандату, оскільки не здолала 5% бар’єр, а також тому, що жоден з німецьких лібералів не зміг отримати т. зв. безпосереднього мандата — тобто перемогти, хоча б у одному територіальному виборчому окрузі. Цього разу німецькі громадяни знову ж не підтримали жодного ліберала на місцях, але завдяки масивній медіакампанії загальнонаціонального масштабу ВДП таки пройшла до парламенту.

Чому німецькі вибори-2017 дали саме такі результати?

Що ж призвело до такої несподіваної «семицвітної» партійної палітри Бундестагу? Головна причина криється у динамічному підйомі популізму, потужну хвилю якого зараз переживає Європа. Ефектна поява популістів на найпопулярніших телеканалах і в соціальних мережах спричиняє різкі коливання громадської думки, сприйнятливою і відкритою до яких є пропорційна виборча система. Та про все по порядку.

У здоровому демократичному суспільстві, де поважається свобода слова, у публічних дебатах виражаються всі можливі точки зору за різними напрямами політики — однак, не всі одночасно можуть запроваджуватися урядом. Стійкість політичних систем західноєвропейських країн протягом тривалого часу трималася на стійкості програмних позицій основних політичних партій. Вони були засновані на детально продуманих ідеологічних системах, які давали чіткі відповіді як діяти уряду за кожним із основних напрямів політики. Громадяни Німеччини переважно розуміють чого можна очікувати в соціально-економічній, культурно-освітній, оборонно-безпековій та в інших сферах від консервативних ХДС і ХСС, соціалістичної СДП чи ліберальної ВДП. Проте, з кінця ХХ ст. і до сьогодні у розвинутих країнах Західної і Північної Європи впевнено набирає обертів популізм, який нехтує розробкою системної ідеології, розпалюючи одну-дві гостроактуальні проблеми і пропонуючи простий алгоритм їх розв’язання. При цьому поза увагою виборців залишається багато інших важливих питань, відповіді на які, здебільшого, просто відсутні у популістських партійних програмах, які підготовані для успіху у телевізійних ток-шоу і для сегментування соціальних мереж.

Загальновідомо також, що передвиборчі метаморфози громадської думки, які є особливо значними протягом останнього року перед виборами, дуже добре конвертує у розклад парламентських політичних сил пропорційна виборча система. У Німеччині кожен виборець має два голоси. Традиційно, в округах німці обирають 299 безпосередніх представників. Інша частина парламентарів проходить до Бундестагу завдяки голосуванню за партії. І вона є більшою за обсягом. Наприклад, на цих виборах пропорційний сегмент склав 410 депутатів, а це — близько 58% від усього складу Бундестагу. Саме цей другий голос дозволив популістам завоювати таку значну частку парламентських мандатів. Задля наглядності варто порівняти результати німецьких парламентських виборів з гіпотетично можливими, за умови проведення виборів без пропорційного компонента, тобто якби діяв принцип: «один голос виборця — один кандидат від виборчого округу», а паралельного з цим, другого, голосування за партії просто не відбувалося:

Джерело: Bundestag election 2017

У центральній колонці таблиці — реальні результати, що опубліковані на офіційному федеральному сайті. Поруч із ними у крайній колонці — суттєво відмінні результати, які стали б реальністю у неділю 25 вересня у Німеччині, якби кожен виборець віддавав один голос — лише за конкретного кандидата від його виборчого округу. Справа в тому, що мажоритарна система, яку іноді ще називають first-past-the-post («перемагає перший»), містить у собі потенціал своєрідного запобіжника проти появи у парламенті значної кількості представників популістських політичних сил — динамічних у електоральному відношенні і дуже невизначених у напрямах майбутньої політики.

Приклад 1: два роки тому, у травні 2015 р., на парламентських виборах у Великобританії за британських популістів із Партії незалежності Об’єднаного Королівства проголосували близько 13% виборців. Це стільки ж, скільки отримала на поточних виборах німецька партія «АдН». Відмінність в тому, що популісти у Великобританії заволоділи лише 0.15% мандатів у Палаті Общин, вигравши 1 мандат із 650. Натомість ультра-права «АдН» має 12,6% місць у Бундестазі. Причина — пропорційний компонент виборчої системи Німеччини.

Приклад 2: на цьогорічних парламентських виборах у Франції, де теж використовується різновид мажоритарної системи: партія «Національний фронт» М. Ле Пен отримала 13,2% голосів у першому турі та 8,75% - у другому і, водночас, її реальні здобутки є більш ніж скромними — близько 1% парламентських мандатів https://www.interieur.gouv.fr/Elections/Les-resultats/Legislatives/elecresult__legislatives-2017/(path)/legislatives-2017/FE.html .

Приклад 3: протягом останньої третини ХХ ст. пропорційний компонент виборчої системи дозволяв німецькій ВДП завжди отримувати свою частку мандатів у Бундестазі, чого не можна сказати про лібералів Великобританії:

Джерело: Jeffery С. Electoral Reform: Learning from Germany. — The Political Quarterly, 1998, July-September, Volume 69, Issue 3, p.241–251.

Порівняння успіхів німецьких і британських лібералів у цьому контексті є наочним прикладом як раціональний британський виборчий принцип «перемагає перший» протистоїть різкому переформатуванню традиційної двопартійності, дозволяючи лише поступові темпи зростання ще одного учасника парламенту.

Цікаво, що, за умов мажоритарної системи відносної більшості, ліберальна ВДП, за підсумками цих виборів, взагалі б не потрапила до парламенту. А тепер ця політична сила може відігравати не останню роль у майбутніх коаліційних переговорах. Фактом також є те, що особливістю пропорційного компонента виборчої системи скористалися популісти, сумарна частка яких у майбутньому Бундестазі складає чверть мандатів (25%).

Перспективи коаліційних переговорів

Четвертий поспіль термін Ангели Меркель стане реальністю лише у разі коаліційних домовленостей. Незважаючи на велику кількість потенційно можливих союзників, створення коаліційного уряду буде складним.

Перший варіант — це чорно-зелено-жовта коаліція, про яку не втомлюється писати преса як про «ямайську» коаліцію. Кольори партійних емблем ХДС-ХСС, ВДП і А90/З дійсно співпадають з кольорами цієї центральноамериканської країни, часто згадуваної цими днями, але потенційна тривалість роботи і внутрішня узгодженість такого альянсу виглядають досить проблематичними.

ВДП і А90/З як союзники внесуть до потенційно можливої мінімально-переможної коаліції необхідні для ХДС-ХСС 20% парламентської підтримки, однак чого вони очікуватимуть у відповідь від християнських демократів?

Ліберали з ВДП мають, насамперед, задовільнити інтереси великого бізнесу, що організував їм на загально-національному рівні понад 10% підтримки в ході цієї кампанії. Вони, очевидно, будуть відстоювати у коаліційних переговорах надання їм контролю над економічною і фінансовою політикою. Згідно з інформацією зарубіжної преси, ВДП не проти замінити своїм представником чинного міністра фінансів Вольфганга Шойбле, погоджуючись навіть в обмін на посаду спікера. Це міністерство є ключовим для ВДП. Натомість, для Меркель це означає завершення її політики економії — як на внутрішньо-німецькому так і на загальноєвропейському рівні. Також, ВДП традиційно не проти отримати під свій контроль міністерство закордонних справ. Джем Ездемір, лідер правого крила А90/З, відкрито претендує на посаду міністра оборони. Також принциповим для зелених є напрямок політики охорони навколишнього середовища.

ВДП і А90/З у деяких питаннях є близькими. Наприклад, у сфері безпеки і оборони та щодо Росії. Ліберали не проти розпочати діалог про послаблення санкцій в ім’я інтересів бізнесу, «Зелені» опосередковано сприяють зростанню залежності Німеччини від російського газу, тому що різко висловлюються з приводу вуглевидобутку у Німеччині і, зокрема, виступають за закриття економічно вигідного відкритого видобування бурого вугілля. Збігаються погляди цих політичних сил і щодо інтеграції збройних сил країн-членів ЄС та їх військово-промислових комплексів, а також збільшення до 2024 р. витрат на оборону до 2% від ВВП.

Тим не менше, дуже різними є погляди «жовтих» та «зелених» в економічній політиці, як внутрішньо-німецькій так і загальноєвропейській. Ліберали виступають за ринкові підходи до будь-яких новацій, в т.ч. і екологічних, за скорочення податкового навантаження, за запровадження механізму виходу з ЄС‑27 через борги (маючи на увазі передусім Грецію) і різко проти спільного загальноєвропейського бюджету. А90/З же є прихильницею державного інтервенціонізму — особливо активного у питаннях, що визначені їх програмою 10-ти пунктів, підтримує ідею «усуспільнення» грецьких боргів у межах ЄС-27, виступає за збільшення соціальних витрат і не проти поглиблення євроінтеграції в економічній сфері аж до створення спільного бюджету, що, на їх думку, могло б надати масштабності екологічним програмам. Суперечливим для ВДП і А90/З є також питання полегшення податкового навантаження, бо зелені розглядають цю політику не зовсім в інтересах великого бізнесу.

Крім усього вищеозначеного, є суттєві відмінності у поглядах між потенційними партнерами по коаліційному уряду щодо міграційної політики. Озвучена після виборів вимога незмінного баварського союзника ХСС встановити граничну норму іммігрантів, що можуть отримати притулок в Німеччині, — в розмірі 200 тисяч на рік, — вступає у суперечність з поглядами А90/З, які бажають не встановлювати жодних обмежень і крім того ще надати можливість отримати офіційний притулок членам сімей офіційно зареєстрованих іммігрантів. ВДП ж вважає, що обмеження повинні бути лише за кваліфікацією прибулих — тобто ліберали є прихильниками канадської імміграційної моделі залучення необхідних спеціалістів.

Чи хоче Меркель очолити коаліційний уряд зі стількома конфліктними лініями між союзниками — питання риторичне. Однак, чи є якась альтернатива?

Другий варіант — це «гранд-коаліція» ХДС-ХСС із СДП. Ці партії мають суттєві електоральні втрати у порівнянні з результатами виборів 2013 року. Їх керівництво, швидше за все, розуміє, що спільне коаліційне урядування призведе до розмивання ідеологічних відмінностей між ними. Новий голова німецьких соціал-демократів Мартін Шульц відразу після оголошення перших результатів виборів категорично заявив про свій перехід до опозиційного статусу, як також і Меркель анонсувала створення нового уряду до Різдва. Можливо, ці кроки є тактичним ходом, що призначений запобігти набуттю АдН статусу першої опозиційної партії. Однак, оскільки партія «Ліві» — як і АдН, — судячи з усього, не розглядаються християнськими демократами як варіанти союзників, то «гранд-коаліція» також є можливою.

Ситуація, що склалася після виборів у Німеччині, дуже нагадує ситуацію, в якій опинилися християнські демократи трошки більше ніж півстоліття тому. По завершенні епохи Аденауера, його наступник, Ерхард, взяв собі у союзники ВДП, відступивши їм міністерства фінансів, економічної співпраці, юстиції, а також освіти і науки. У ході їх трирічного спільного коаліційного урядування назрівав конфлікт, який і виник у 1966 році, розірвавши не лише цей коаліційний союз, а й призвівши до внутрішньопартійних змін всередині ХДС. Після цього власне і був сформований «гранд-коаліційний» уряд із СДП, яка, розпочавши у цьому форматі, продовжила з осені 1969 року керувати Німеччиною, зміцненою до цього аденаурівським «німецьким дивом». ХДС же був усунутий від урядової участі на 13 років. Знаковим є те, що союзниками СДП стали ліберали з ВДП, з якими соціал-демократи увесь 13-річний період розділяли коаліційне правління, віддавши їм під контроль зовнішні та економічні відносини ФРН. Таким чином, союз християнських демократів із лібералами звів нанівець рейтинг ХДС і вивів на авансцену німецької політики СДП і ліво-ліберальну коаліцію. Подібний сценарій не виключений і зараз.

Джерело: