Українцям не вперше пропонується відчути турботу влади про їхній добробут, звільнивши їх від "зайвих" готівкових накопичень
Запровадження з 1 вересня так званого одноразового (спеціального) добровільного декларування подається владними високопосадовцями як ледь не панацея для наповнення держбюджету і встановлення соціальної справедливості. Однак, у дійсності, законодавчий акт, який мав би стати дійсно інструментом послаблення корупційних намірів і детінізації бізнесу, найвірогідніше стане ще одним способом «витягування» грошей у більшості середніх українців і зможе мати політизоване забарвлення (не маючи нічого спільного із справедливістю) без помітного впливу на корупційну діяльність чи нелегальні фінансові потоки.
Цілком зрозуміло, що кожен олігарх чи крупний бізнесмен має широкі можливості для виведення власних значимих фінансових ресурсів за межі досяжності вітчизняних фіскальних органів. Сумнівним також видається включення у процес декларування значного прошарку малозабезпечених. Вочевидь, головним «об'єктом» владного нововведення знову має стати середній клас або домогосподарства з середнім рівнем доходів, які виключно завдяки власній спроможності і праці попри кризові роки зуміли примножити власні статки і які можуть вельми критично ставитись до діяльності чинної влади. Саме для них вже визначена верхня межа накопичених за роки заощаджень — 400 тис. грн, яку, за владним розумінням, упродовж трудової діяльності середній українець може «чесно» накопичити.
А тому саме для середнього українця фактично запроваджується презумпція винуватості - той, хто має навіть незначним чином більші статки (можливо надбані упродовж десятиліть) має доводити, що такі ресурси, кошти, нерухомість не мають кримінального походження і не отримані незаконним шляхом. І «добровільність» декларування нікого не вводить в оману — наслідки недекларування можуть виявитись болючими навіть для тих, хто дійсно не має утаємничених активів.
Загалом, українцям не вперше пропонується відчути турботу влади про їхній добробут, звільнивши їх від «зайвих» готівкових накопичень. Ще за часів СРСР павловська реформа ґрунтувалася саме на необхідності «звільнити» населення від надлишкових 50-рублевих купюр, що зберігалися населенням вдома.
Більш «свіжим» прикладом є 2015 рік, коли тодішня голова НБУ започаткувала «банкопад», від якого, окрім банків, постраждали ресурси і заощадження домогосподарств, малого бізнесу, ФОПів, які на особистих рахунках зберігали поточні кошти. Так, обсяги заощаджень населення (депозити) за півроку зменшились на понад 70 млрд грн(станом на березень 2015-го — 455 млрд грн, у вересні - лише 382 млрд грн). Причому валютні кошти були повністю вилучені, левова частка гривневих коштів також була втрачена, і лише через кілька місяців незначна частка депозитів (у гривневому еквіваленті за новим курсом) була частково відшкодована.
Тому заклик нести готівку, що зберігається вдома, до банків і класти на спеціальні рахунки при тому, що довіра населення до банківської системи не є взірцевою, а Фондом гарантування відшкодовується лише до 200 тис. грн, не зустріне належного «ентузіазму» і навряд чи українці завтра понесуть гроші до банків.
Досить сумнівними видаються також вимоги про надання вичерпної інформації про витратні ресурси. В Україні цілком нормально (і не є чимось надзвичайним), коли батьки матеріально допомагають дітям, у тому числі сплачуючи за їхнє навчання, а дорослі діти піклуються про батьків (у т. ч. оплачуючи їхнє лікування) чи близьких родичів-пенсіонерів. А при купівлі дорогих речей чи нерухомості частим є звернення про запозичення до родичів і друзів — звичайно, це відбувається без формальних кредитних угод, тримається на довірі і впевненості у надійності дружніх чи партнерських стосунків, що є усталеною вітчизняною традицією. Розірвання ж вказаного ланцюга довіри між близькими людьми (заради сумнівної «податкової справедливості») — болючий удар по соціально-економічному середовищу і психологічному відчутті багатьох українців. А теза, що це робиться задля «спільного блага»(для чого потребується наповнення бюджету), вже давно не сприймається, а радше викликає роздратування витівками влади. Чергова ж хвиля податкового тиску результатом матиме неминуче пригнічення добробуту середніх домогосподарств.
Більше того, податкові нововведення, базовані на сумнівних критеріях, легко стануть інструментом тиску на політичних опонентів і критично налаштованих. Останнім часом дедалі частіше застосовується практика використання фіскальних органів до бізнесів, які у влади асоціюються з опозицією чи невдоволеними.
У відсутності належного досвіду декларування (який відпрацьовується упродовж років і початково на відносно невеликому сегменті платників податків) практично кожен українець зможе стати об'єктом феномену «добровільного декларування».
Джерело:
