Директор військових програм Центру Разумкова Микола Сунгуровський у своїй колонці на сайті видання «Новое время» розповів про те, чому суперечливі настрої українців стосовно війни на Донбасі свідчать про відсутність будь-якої стратегії національного розвитку, яка могла би згуртувати українське суспільство.
Опитування Центру Разумкова зафіксувало, що думки українців стосовно подальшої долі Донбасу, а також проведення антитерористичної операції розділилися: 34,4% опитаних виступають за продовження АТО до повного відновлення контролю України над захопленими територіями, 20,1% — за відділення окупованих земель, 22,7% — за надання їм особливого статусу у складі України, 22,8% — важко відповісти.
Відповідаючи на питання «Чому ви підтримуєте відділення окупованих територій від України», 62,4% опитаних зупинили свій вибір на варіанті «Я не хочу, аби жителі цих територій впливали на політику України і отримували кошти з українського бюджету». Люди, які ведуть бізнес, мають активну політичну позицію, бояться, що їхня країна знову розвернеться в інший бік. Враховуючи плачевний досвід влади Януковича, їх можна зрозуміти. Люди, що займають, скажімо так, споживацьку позицію, не хочуть, аби повернення захоплених територій до складу України впливало на їхнє економічне становище.
Іншими словами, в суспільстві є різні пласти думок, і це нормально. Насправді, головна проблема полягає в тому, що чіткої позиції у цих питаннях немає в самої влади. Це стосується не лише Донбасу і АТО, але і всіх сфер життєдіяльності держави. Ми говоримо про реформи, але ніхто в Україні не знає, які реформи проводяться і як. Якщо вже політики ніяк не можуть чітко сформулювати свою позицію і дотримуватися свого слова, то чекати якихось солідарних думок серед населення даремно. Ні про яку консолідацію поки що не йдеться, для цього просто немає підстав.
Має бути вироблена відповідна стратегія на рівні держави, наприклад, стратегія стабілізації ситуації в країні. А вже після стабілізації ситуації можна було би задуматися про стратегію розвитку. Але замість цього влада пише національні стратегії до 2020 року. Це все замилювання очей і спроби зняти з себе відповідальність на кожному кроці.
З різними думками в суспільстві потрібно працювати, а не чекати, поки ситуація налагодиться сама по собі. Чому? Тому що з різних точок зору повинно скластися щось загальне. Якщо ніхто цим питанням не займається, як тоді можна говорити про якусь національну самоідентифікацію? Вона повинна формуватися зверху, і не на підставі загального минулого, як це відбувається зараз (історія — це лише один з елементів ідентифікації, причому не найголовніший), а на підставі спільного майбутнього. Заради чого ми всі разом? Адже не заради того, аби сісти на лавці і згадувати, якими ми були, а для того, щоб разом розвиватися і ставати кращими, поряднішими, економічно заможнішими.
Поки що цією роботою ніхто не займається. Максимум, що робить владу — відпрацьовує якісь тактичні завдання.
