Тут є два важливих аспекти, на мій погляд. Перший — військовий. Другий — політичний

Новина про наказ міністра оборони РФ Сергій Шойгу про відступ із Херсона не стала для мене несподіванкою. При тому, що це, з іншого боку, дійсно приємна несподіванка. Зрозуміло було, що шанси Росії утримати правобережну частину України з кожним днем зменшувалися. І це не позиція якогось ура-патріота чи пропагандиста. Бо реально утримати такий контингент, за різними оцінками, до 40 тис. осіб з усією технікою та потребами забезпечення логістики, при тому, що два канали зв’язку перебували під вогневим контролем противника, — задача зі сфери неймовірних. Тому питання стояло лише «коли», «яким чином відбудеться звільнення Херсона»: чи це буде звільнення Херсона чи це буде втеча окупантів із Херсона.

Чому Росія досі тягнула з цим рішенням? Бо аналіз цієї несприятливої для них ситуації був зрозумілий вже тоді, коли Україна почала завдавати удари Хаймарсами по мостах.

Тут є два важливих аспекти, на мій погляд.

Перший — військовий. Другий — політичний.

Коли Сергій Суровікін, як новопризначений командувач, зробив 18 жовтня заяву про готовність до «непростих рішень», то він очевидно мав на увазі саме це. Але він, як і будь-який інший російський генерал, розумів, що без відмашки із самої гори йому дозвіл на це не буде даний. І неважливо, яка у нього аргументація щодо цього відступу. Як будь-який російський генерал, він боявся оцю правду Путіну казати. Російські прислів'я не просто так вигадані — про те, що буває з тим, хто приносить погані новини. Тому Суровікін намагався донести те, що на них чекає на правому березі Херсонщини катастрофа, якщо не буде ухвалене рішення про відведення.

Політична цінність Херсона абсолютно очевидна. Росія (Кремль, Путін) загнали себе в ситуацію, гіршої не придумаєш, оголосивши цю територію російською. Що може бути ще більш болючим ударом по іміджу цього мачо великого, який, по суті, демонструє свою слабкість. Тобто тут є і політичні ризики, і особисті ризики для Путіна як керівника держави, який себе презентував у такому стилі як мачо, у якого все під контролем.

На мій погляд, можливо, чи Євген Пригожин, чи Суровікін (до речі, багато хто пліткує у російських експертних колах, що між Суровікіним і Пригожиним є домовленості), чи вони разом, зуміли Путіна переконати в тому, що це абсолютно необхідне рішення. І політичні ризики менш катастрофічні, ніж якщо таке рішення не буде ухвалене.

Тут, можливо, криється найбільша небезпека. Бо в комплексі з таким рішенням очевидно пропонувалося щось таке, що має перебити цю інформаційну хвилю «все пропало» всередині самої Росії. Нашим читачам треба, принаймні, морально готуватися до того, що на нас ще чекають дуже неприємні сюрпризи найближчими днями. Думаю, що наше військове керівництво ці ризики прорахувало і готує превентивні дії.

Наступне питання, яке зараз цікавить не лише мене, — а як цей відступ відбуватиметься? Оскільки, якщо порівнювати з «жестом доброї волі» наприкінці березня, то тоді можливості українських, щоб переслідувати частини, які відходили, були доволі обмежені. Тож навряд чи це був джентльменський жест з нашого боку. Не будемо брати острів Зміїний, бо там, в силу розташування, випадок особливий. Але подивитися на те, що відбувалося у вересні — на початку жовтня на Харківщині, то там був неконтрольований процес втечі росіян. І все завдяки тому, що українські сили мали можливість їх контратакувати і переслідувати.

Яким є цей сценарій відходу з боку російського командування на Херсонському напрямі? Якою буде тактика наших військових? У відкритих джерелах я не бачив жодного натяку на існування не кажу, політичних, але якихось джентльменських домовленостей, що у обмін на такий «жест доброї волі» Україна дозволить цим військам безперешкодно покинути правий берег. Вони надзвичайно вразливі якраз з тієї причини, про яку я говорив раніше — наявність всього двох основних каналів переходу на лівий берег. Вони під контролем української артилерії. А коли на правобережжі залишатиметься все менше й менше російських сил, то українці можуть взагалі перерізати цей відступ. Тож я не знаю, якою буде тактика української сторони.

Чи можна було б дозволити їм просто вийти? Можливо, так. Але ми розуміємо, що ці 40 тис. не поїдуть через Керченський міст, а відразу будуть перекинуті на інший напрям. Тому, якщо дати їм спокійно вийти звідси, то за тиждень-два їх абсолютно прогнозовано слід очікувати в районі або ж Донецька, або ж в районі Запоріжжя, яке вони далі намагатимуться штурмувати з півдня.

Очевидно, що найближчі дні-тижні не буде період затишшя. Це не буде так як вихід радянських військ з Афганістану — коли була домовленість командування з ворожою стороною, що вони всі колони, які рухаються у напрямі СРСР, не чіпатимуть.

Я не думаю, що відхід із Херсонщини — це блеф чи обманний маневр, при всьому віроломстві Росії. Об'єктивно неможливо втримати Херсонщину правобережну, надзвичайно висока цьому ціна. По своєму телевізору вони пояснять це виведення військ. Начебто українці погрожували підірвати Каховську дамбу. Тому вирішили вберегти життя військовим, цивільним. Для мене це дає якесь розуміння того, що принаймні в даний момент загроза її підриву мінімальна.

Бо Каховська дамба непідірвана вигідніша для росіян, ніж факт її підриву. Але при цьому ризик її підриву не знімається. Лише відтерміновується. Бо коли Росія буде змушена продемонструвати черговий «жест доброї волі» — відхід від Нової Каховки і втрату контролю над Каховською дамбою — от тоді буде надзвичайно висока загроза. Каховська дамба — це не лише затоплення територій вниз по Дніпру, але також реальна загроза для Запорізької АЕС. Це загроза катастрофи на зразок японської Фукусіми.

Джерело: