Директор військових програм Центру Разумкова Микола Сунгуровський в інтерв’ю газеті «Сільські вісті» розповів про перспективи безпекової політики України на тлі продовження антитерористичної операції на Донбасі.
— Коли ж ми дістанемо статус союзника НАТО, який збираються нам надати США?
Скільки часу триватиме процес ухвалення та імплементації цього закону, сказати важко. Відомо лише, що американці та європейці дуже скрупульозно виконують усі бюрократичні процедури. Знаємо також про те, що в цього законопроекту є і прихильники, і противники, які лобіюють різні інтереси, адже багато американських компаній працює в Росії, тож втрата ними своїх ринків може призвести до різкого зменшення прибутків і робочих місць, а це, своєю чергою — позначитись на настроях виборців. А тому я передбачаю, що законопроект №2277 на останньому етапі зустріне шалений опір, хоча впевнений, що ухвалений усе-таки буде. Статус союзника відкриє перед нами нові можливості для зміцнення обороноздатності. Але, повторюю, це не означає, що НАТО чи США нададуть нам пряму військову підтримку, тобто введуть на територію України свої контингенти. Завдяки союзництву ми одержимо потужну військово-технічну допомогу, що теж має велике значення.
— Країни ЄС скасували заборону на постачання антитерористичного озброєння до України. Наскільки це рішення важливе для нас?
Треба враховувати те, що вони допомагають за тим списком озброєнь, який надає Україна, у рамках дозволеного, звичайно. Але тут спостерігаються незрозумілі речі. Складається враження, що люди, які формують номенклатуру товарів або малокваліфіковані, або бояться взяти на себе відповідальність. Мало того, що документи подаються із запізненням, ще й підбір товарів та ціни на них не можуть влаштовувати нашу державу та армію. А тому слід якось підвищувати відповідальність чиновників, більшість із яких замість того, щоб шукати шляхи розв’язання проблем, знаходять «відмазки», котрі позбавили б їх особистих клопотів. Я гадаю, поки когось не посадять, справа з мертвої точки не зрушиться. Ми могли б отримати сучасне обладнання для розмінування, снайперське озброєння, захищені засоби зв’язку, планшети управління з пристроями для пошуку наземних цілей через супутник тощо. Але хочу підкреслити: це обумовлюється специфікою дій супротивника та наших контрзаходів, і, щоб дістати результат, маємо визначати і перше, і друге. При складанні таких списків потрібна висока кваліфікація, пошук найкращих і найдешевших варіантів.
— Наші політологи вже дійшли висновку про те, чого хоче Путін, — не відпустити Україну зі своєї орбіти або ж знищити її як незалежну державу. Питання в тому, як він цього добиватиметься: шляхом прямої агресії чи знекровлювання нашої країни?
Цю війну називають гібридною, але я не сприймаю цього визначення. Тому що будь-яка війна є гібридною. Ця ведеться чужими руками: є місцевий сепаратистський актив, підготовлені групи, лідери. Супротивник знає наші найслабші сторони, створені ним заздалегідь: повністю зруйнований сектор безпеки, доведене до маразму головне управління силовими структурами. Зважаючи на це, Росія використовує той набір сил і засобів, які дають змогу досягнути своїх цілей. Якщо в Криму було достатньо ввести якусь кількість контингенту — «зелених чоловічків», організувати місцевий актив і без жодної протидії захопити півострів, то на Сході вони трохи неправильно прорахували ситуацію: гадали, місцеве населення підтримає Росію, але виявилося, що на більшій частині регіону переважають патріотичні настрої. Тобто «кримські засоби» тут виявилися недостатніми. Тоді Кремль став підсилювати їх найманцями, озброєнням, вогневою підтримкою з власної території. Та останнім часом сепаратисти зазнають поразок. А тому Путін шукає якийсь нестандартний хід. Проте я не думаю, що таким ходом було підбиття малайзійського літака, найімовірніше, стався організаційний або технічний прорахунок. Хоча події останніх років свідчать, що в Путіна ніяких випадковостей не буває. Побачимо. Передбачити його наступний крок важко, але, гадаю, на повномасштабну агресію він не наважиться. Чому? Тому що мало ввести війська - треба ще й утримати територію. Вийти із конфлікту значно важче, ніж увійти в нього. Бо окупант отрмує в подарунок соціально-економічну нестабільність, вороже налаштоване населення, що може призвести до нових проблем. Швидше за все, Путін добиватиметься через ООН права на миротворчу операцію із залученням контингенту Росії. Це означатиме, що зона конфлікту буде поділена на сектори відповідальності між учасниками миротворчої коаліції. РФ дістане контроль над якимось регіоном, і далі питання федералізації вирішується досить легко шляхом референдуму. Але для того, щоб спонукати світову спільноту до такого варіанта, Путін збільшуватиме кількість кривавих акцій.
— Європа і США запровадили нові санкції, які дошкульно вдарять по економіці Росії, проте це її не зупиняє...
Все ж таки, як на мене, цих санкцій недостатньо для досягнення того больового порогу, який змусив би Путіна відмовитися від агресивних дій. Він бачить, що проти нього бояться діяти жорстко, і це його спокушає до ще більшого нахабства. Є ще суто психологічна проблема: кремлівський вождь сам себе загнав у глухий кут, створивши ідеологічну матрицю. Тож тепер він не може вийти і сказати: «Ну, народ, вибач, я брехав, треба відступитися». Якщо він це зробить, буде зметений. А тому Захід опинився в незручному становищі, намагаючись забезпечити йому безпроблемний вихід із ситуації. Тобто нестандартний хід шукає не лише Путін, а й Захід. Бо загнаний у пастку звір значно небезпечніший. Володимира Володимировича і його електорат заспокоїло б утворення Новоросії, але для нас це неприйнятний варіант.
— До НАТО ми найближчим часом вступити не можемо, союзництва з цією структурою чекати невідомо скільки. Що ж усе-таки може стримати цю агресивну машину?
Хто сказав, що План дій з членства в Альянсі має тривати п’ять чи десять років? Ми неформально працюємо згідно з цим документом вже з 2002 року. Тобто ПДЧ може продовжуватися всього півроку. Інше питання, чи дозріли до цього громадяни України, адже на Сході 80% населення не сприймає навіть слова «НАТО». Втім можна піти іншим шляхом, наприклад, визнати Луганську і Донецьку області територіями, які постраждали від агресії, зі спеціальним статусом стабілізації, і скористатися досвідом того ж НАТО, який застосовувався в Афганістані на кінцевій стадії миротворчої операції, котру проводили багатонаціональні сили. Там діяла Група відновлення провінцій, її місія була на 30 відсотків військова і, відповідно, настільки ж поліцейська та економічно-гуманітарна. Цей контингент відповідав за формування перехідних адміністрацій, навчання і створення поліції, за безпеку на виборах, керував економічними та гуманітарними заходами. Оскільки я маю великі сумніви, що наша центральна і місцева влади здатні забезпечити ефективне використання засобів та ресурсів, які будуть виділені під такі проекти, то запропонував би їх реалізовувати під зовнішнім контролем. НАТО — бюрократична організація, яка діє стандартними методами. Вона може створити трастовий фонд, куди донори внесуть кошти, і започаткувати низку інвестиційних проектів на відновлення інфраструктури Донбасу. І якщо будуть позитивні результати, то населення ймовірно змінить ставлення до європейських структур.
— Чи може Україна ініціювати створення так званої Прибалтійсько-Чорноморської осі?
Ця ідея досить приваблива, але чи реальна? Свого часу було створено об’єднання ГУАМ. Проте воно виявилося неефективним. Подібні ініціативи слід добре прораховувати, аргументувати, починати з найпростішої співпраці, поступово зближуючи інтереси та цінності, а вже потім підніматися на вищі сходинки інтеграції. Але не можна замахуватися відразу на створення оборонного альянсу, бо ця ідея може себе надовго дискредитувати.
— Як би ви порівняли силовий блок нашої держави станом на 21 лютого поточного року з нинішнім?
Бачимо помітний прогрес. Менше відбувається «зливу» інформації; наші бійці рідше потрапляють у засідки; звільнено чимало міст на Донбасі; стала численнішою категорія обстріляних солдатів та офіцерів; перейдено психологічний поріг, за яким виникає готовність битися до кінця; поступово поліпшується технічна оснащеність наших підрозділів... Але з управлінням операцією відбуваються незрозумілі речі. І досі маємо багато випадків неузгодженості дій, втрати ініціативи. А тому, на мою думку, слід було б запровадити чітку систему єдиного керівництва. Ви запитали, що зупинить імперську агресивну машину? Не блоки, не санкції, а передусім наша боєздатність. Зараз іде процес організації українського народного ополчення, причому знизу. Якщо Путін дізнається, що тут на нього чекає потужний партизанський рух, що в окупантів стрілятимуть із кожного куща, то він сто разів подумає, чи вводити війська. Безпека України залежить від консолідованості народу. А для цього влада має говорити йому правду.
