Успіх дій держави та суспільства із забезпечення безпеки країни багато в чому залежить від діагнозу проблемної ситуації, правильно визначених цілей виходу з неї та організації системної роботи з їх реалізації. Сьогодні під час формування антикризового плану дій спостерігаються переважно більш-менш правильні оцінки окремих аспектів ситуації, відповідно, висуваються ефектні (але не ефективні) розрізнені, слабко пов'язані між собою ініціативи з її нормалізації. Але в реалізації навіть цих ініціатив (не говорячи вже про стратегії, програми) чиновники надають перевагу уникненню зайвого клопоту, ховаючись за недосконалим законодавством. Більшість з них досі не усвідомили, що в Україні триває справжня війна.
Діагноз
Чомусь вважається, що надавши визначення російсько-українському конфлікту – «гібридна війна», ми отримуємо відповідь, з чим нам необхідно боротися. У принципі, гібридна війна — це продовження політики з використанням широкого набору сил і засобів, форм і способів їх застосування, арсеналів новітніх технологій, наявних у розпорядженні сторін конфлікту, в широкому діапазоні просторових і часових параметрів. Виходячи з цього, будь-які війни, де використовується сукупність різноманітних способів силового («жорсткого» й «м'якого») розв’язання протиріч, дипломатії, пропаганди, економічного тиску, військової сили, регулярних військ і парамілітарних формувань тощо, є гібридними. Тому говорити можна радше про ступінь їхньої «гібридності».
У російсько-українському конфлікті замість традиційних зіткнень збройних формувань ми бачимо:
- Дії озброєних груп місцевих «колорадос» (сепаратистського, кримінального, терористичного забарвлення), явно або неявно очолюваних і координованих російськими спеціально підготовленими особами та диверсійними групами.
- Цим групам та їхнім очільникам Президентом Росії надана індульгенція «доблесно діяти» за спинами зомбованого російською пропагандою місцевого населення.
- Коли ж сепаратистська ейфорія місцевого «активу» в південно-східних регіонах пішла на спад, а бойовики почали відчувати брак живої сили та ресурсів, підвищилась інтенсивність надходження з російської території загонів бойовиків-найманців і зброї.
- З метою сковування українських боєздатних військ і запобігання їх застосуванню всередині країни Росія вдається до масштабних маневрів військ у прикордонних районах.
Тобто Кремлем використовується той набір сил, засобів, способів і сценаріїв їх застосування, який він вважає достатнім для досягнення своїх цілей у протистоянні із заздалегідь і цілеспрямовано зруйнованим сектором безпеки України. У міжнародній практиці конфлікти такого типу визначаються як «війна чужими руками» (proxy war). Мабуть, головними особливостями російсько-українського конфлікту є вміле використання агресором потужної інформаційно-пропагандистської машини гебельсівського типу, гра на заздалегідь «сконструйованих» вразливих місцях країни-жертви та масове залучення до конфлікту цивільного населення по обидва боки барикад. А вже як красиво назвати такий конфлікт — справа десята.
