Основну ставку Путін зробить на осінь, на наші вибори

Директор військових програм Центру Разумкова Микола Сунгуровський в інтерв’ю газеті «Високий замок» розповів про ті заходи, які дозволять збільшити ефективність антитерористичної операції на сході України.


— П’ятий місяць в Україні триває антитерористична операція з усіма ознаками війни. Чому влада не наважується назвати речі своїми іменами?

Причин багато — і політичних, і військових. Якщо ми говоримо «війна», треба буде відповісти на питання: з ким воюємо? Росія нам війну не оголошувала. Ми Росії оголошувати війну теж не збираємося. Якщо воюємо з терористами, тоді, однозначно, ставимо їх на один рівень із собою. Якщо війна закінчиться переговорами, то змушені будемо сісти за один стіл з терористами. Робити цього ми не збираємося...

За нормами міжнародного права, коли ведеться війна, обидві протиборчі сторони підлягають санкціям з експорту озброєння. Нам цього теж не хотілося б. Якщо війна, то супротивну сторону треба визнати комбатантами, і до них повинні застосовуватися всі норми як до військовослужбовців, а не як до терористів. Зокрема стосовно дотримання їхніх прав.

Крім того, якщо ми оголошуємо воєнний стан, керівництво бойовими діями переходить до Генерального штабу. Запитання: чи потягне Генштаб управління всією операцією? Якщо потягне, то чому цього не робить зараз?

Те, що нині відбувається на нашому сході, є війною чужими руками, війною не за правилами.

Порушені всі міжнародні норми ведення війни. Тому вживають асиметричних заходів. Якщо робитимуть це ефективно, вважаю, їх буде цілком достатньо для того, щоб вийти з цієї ситуації і з перемогами, і з мінімальними втратами.

— Чи не здається Вам, що робота наших військових виглядає як Сізіфова праця? Ціною солдатських життів ми знищуємо одних бойовиків, тоді як через відкритий кордон кожен день спокійно проникають тисячі російських найманців з технікою, зброєю... Невже не можна зробити на кордоні вогневий заслін з українських «градів»? Як колишній зенітник, скажіть, чому ми не знищуємо російську авіацію, яка щодня по декілька разів вторгається на нашу територію?

Авіація з російського боку ніяких активних дій не робила. А те, що можна було збивати «зальотні» винищувачі РФ — в цьому я вас підтримую. Стосовно того, щоб зробити «вогневий заслін з наших »градів« — а стріляти-то куди? По російській стороні?

— Навіщо? На два кілометри заглибилися в нашу територію — і «вогонь!» По колонах переодягнених російських диверсантів...

Як тільки ми виходимо на ці позиції, нас вогнем з-за кордону починають вражати. Перекрити кордон поки що неможливо. Бракує сил і засобів. Знищити ворога можна по-іншому — шляхом оточення, блокування угруповань у тих місцях, куди вони дійшли. Далеко від кордону. А прикордонну зону слід зробити буферною, забезпечити там патрулювання якихось мобільних бойових груп, ввести моніторингові місії спостерігачів від ОБСЄ, інших міжнародних організацій, які б фіксували перехід кордону і обстріл нашої території з боку Росії.

— Україна відчуває гостру потребу в сучасній зброї — терористи легко збивають наші літаки, вертольоти. У нас немає радарів, безпілотників, тепловізорів, не кажучи про достатню кількість бронежилетів, кевларових касок. Чому в цьому нам не допоможе Захід, який колись виступав гарантом нашої безпеки? Чому в США тягнуть з наданням Україні статусу основного союзника, який не входить до НАТО?

Питання більше політичне. Певну допомогу ми отримуємо. Недавно прибув літак з Канади з бронежилетами та іншим військовим оснащенням для ведення бойових дій. Просто нам не надають летальну (смертельну) зброю. Це дуже чутлива проблема для країн-донорів, країн-експортерів. Якщо Захід дасть цю зброю нам, від Росії її отримає Сирія. Звідси додаткова напруженість на Близькому Сході... Війна на Донбасі — це не локальний конфлікт. Він став міжнародним. Його мало розглядати з точки зору відносин України та Росії. Він впливає на багато глобальних речей, які «в’яжуть руки» нашим можливим партнерам.

Питання з надання нам статусу союзника вирішується на рівні законодавства США. Існують складні процедури проходження цього законопроекту. Тут, як кажуть, вище голови не стрибнеш...

— Візит німецького канцлера Анґели Меркель, який має відбутися в найближчу суботу, може якось позначитися на ситуації в Донбасі, розрядити її?

Не думаю, що це якось позначиться на проведенні АТО. Візит, радше, символічний. А ось, обговорюючи ситуацію на Донбасі, з нашого боку можна було б запропонувати деякі нестандартні кроки. Зокрема порушити питання про участь країн-донорів у відновленні економіки цього регіону, його інфраструктури, надання гуманітарної допомоги населенню тощо. З Меркель такі речі можна обговорювати. На це Німеччина піде охочіше, ніж на надання військової допомоги.

— Виходить, Україна в цій війні повинна розраховувати тільки на власні сили...

Конфлікт на Донбасі оголив основну проблему глобальної та регіональної безпеки. Порушені всі міжнародні норми, і ніхто на це не реагує. Хвалена політична солідарність країн Європи кудись випарувалася. Кожен рахує тільки свої прибутки, свої збитки...

— У суспільстві, зокрема серед учасників бойових дій на Донбасі, лунають заклики до введення воєнного стану, мовляв, це полегшить визволення української території. Що для України краще: АТО чи воєнний стан?

Для України краще продовження антитерористичної операції. У тому ж законі про боротьбу з тероризмом, на підставі якого проводять АТО, сказано, що в разі потреби його керівництво звертається через Раду національної безпеки і оборони з проханням про введення надзвичайного стану на певних територіях. Такий надзвичайний стан на Донбасі може бути введено. З посиленням режиму в зоні бойових дій. Тоді всі питання, які потрібно вирішувати у рамках військового стану, було б вирішено. А говорячи про необхідність введення воєнного стану, дехто намагається зіграти на емоціях, хоче зробити собі передвиборчий піар.

— Чи є у нашого командування рецепт успішних бойових дій у великих містах, зокрема у мільйонному Донецьку?

Це якраз один з прикладів того, що ідея воєнного стану не проходить. Збройні сили, скажімо так, не пристосовані до ведення бойових дій в таких умовах. Ну, ввели воєнний стан — хто буде воювати всередині Донецька? Танкові частини? Їх там легко підпалять. В умовах густонаселених міст повинні воювати малі диверсійні групи, спеціально підготовлені підрозділи Національної гвардії. Напевно, необхідно активізувати роботу з місцевим активом...

— Формувати партизанські загони?

Готувати з цього активу групи відсічі бойовикам, які могли би бути використані для збору розвідувальної інформації.

— Які стратегічні плани Путіна в Україні?

Очікую, що основну ставку він зробить на осінь, на наші вибори, сподіваючись, що в результаті внутрішньополітичної боротьби між партіями за місця в парламенті обстановка в країні дестабілізуватиметься. Росія може використати невдоволення в суспільстві через відсутність економічних результатів. Можуть бути використані терористи, які під виглядом мирного населення проникатимуть в інші регіони. Думаю, Путін спробує дестабілізувати ситуацію в Україні — але вже не на Донбасі...

— Хто і що повинен зробити, щоб війна в Україні нарешті закінчилася?

По-перше, у жодному разі не треба зменшувати натиск західних санкцій. Треба дотиснути Росію до того больового порога, за яким Путін змушений буде відмовитися від агресії. Хоча б постаратися це зробити, незважаючи на бадьорі заяви російського президента, що санкції на них не діють (а вони таки діють!). Тим більше, що ціни на нафту впали нижче 100 доларів. Все це у комплексі подіє на російську економіку і змусить Росію якимось чином реагувати.

Зупинити Путіна, відстояти незалежність, територіальну цілісність — це і наша внутрішня турбота. Військовий, політичний, моральний обов’язок наших співвітчизників. Кожному слід зрозуміти, що йде війна...

Зупинка війни — це завдання і здорових внутрішньоросійських сил, яких, як виявилося, є дуже мало. Тверезі люди, в яких зберігся імунітет до брехні, в Росії залишилися лише в культурній сфері. Є окремі опозиційні сили, які могли б підтримати Україну.

Але основне завдання в справі захисту України лежить на нашому мирному населенні, на громадянському суспільстві. Саме воно, як показує практика, добровольчі батальйони, які поповнюють ряди захисників, є основною силою, яка стримує російську агресію. Від усіх цих складових і залежить результат нинішньої ситуації.

Микола Сунгуровський

Директор військових програм


Народився в 1951 р. в Москві.

Освіта:

Оренбурзьке вище військове зенітне ракетне училище (1972);

Київська академія протиповітряної оборони (1982);

Вища школа підприємництва при Київському інституті народного господарства (1991).

Кандидат технічних наук, старший науковий співробітник, автор понад 100 наукових праць.

Робота:

з 1982 р. — наукова робота (39-й Науково-дослідний інститут бойового застосування військ ППО сухопутних військ, Центральний науково-дослідний інститут МО, Національний центр оборонних технологій і воєнної безпеки, Аналітична служба Апарату РНБО);

з грудня 1999 р. — координатор програм Центру Разумкова;

з лютого 2000 р. — позаштатний консультант Комітету з питань національної безпеки і оборони Верховної Ради України;

з грудня 2006 р. — директор воєнних програм Центру Разумкова.

Полковник запасу, стаж військової служби — 31 рік. Сфери діяльності — системологія, системний аналіз, стратегічне планування, методи аналізу та забезпечення національної безпеки. Остання посада в державних органах — завідувач відділу Аналітичної служби Апарату Ради національної безпеки і оборони України.

(044) 201-11-98

sungurovsky@razumkov.org.ua