Філософські нотатки з ціноутворення на українських ринках електроенергії та газу.
Системність проблеми ціноутворення
Наразі в українському суспільстві надзвичайно актуалізувалося питання щодо визначення цін на електричну енергію та природний газ, оскільки борги енергетичних компаній за поточного рівня цін мають тенденцію стрімкого зростання за відсутності джерел покриття сформованого дефіциту коштів. Продовження такого негативного тренду вже у найближчий час може поставити під загрозу енергозабезпечення української економіки.
Однак, навіть, якщо окремі цінові параметри будуть переглянуті у наступні місяці, то це не змінить загальної багаторічної тенденції енергетичної інфраструктури до деградації. Дану проблему неможливо подолати окремими тимчасовими рішеннями уряду та НКРЕКП, оскільки вона має системний характер, у тому числі, соціально-політичні, ідеологічні та історичні причини.
Після проголошення Україною Незалежності у 1991р., зміна філософії ціноутворення мала б стати одним із найважливіших елементів трансформації української економіки — від адміністративно-командних методів та централізованого планування до ринкових інструментів. Перші спроби з переходу до ринкових цін в енергетичному секторі були зроблені ще в середині 1990-х років, коли відповідні програми були започатковані урядом України разом із Світовим банком та МВФ.
Причини невдач лібералізації енергетичних ринків
Виходячи із вищенаведеної логіки, був створений указом президента Л.Кучми у грудні 1994р. національний енергетичний регулятор (НКРЕКП)[1]. Цей орган, як планувалося, мав би забезпечити перехід до прозорих й конкурентних енергетичних ринків відповідно до законодавства ЄС. Згідно дорожньої карти реформ, ціни повинні були перестати визначатися наказами або постановами, як за часів Держплану СРСР.
Роль Регулятора планувалося обмежити формуванням ринкових правил з орієнтацію на Директиви ЄС у секторі енергетики та контролем за їх дотриманням. Усунення політичного впливу, насамперед, популізму, також було ключовою вимогою під час формування НКРЕКП.
Однак, незважаючи на чисельні програми МВФ, Світового Банку та ЄС на які були упродовж останніх 28 років витрачені мільярди доларів та євро з метою остаточного переходу енергетичного сектору до ринкового ціноутворення та європейської моделі, Україна ще й досі знаходиться доволі далеко від поставленої мети.
Ціни для населення визначаються, як й за радянської доби адміністративним шляхом, а для комерційного сектору — формуються у заданих параметрах за допомогою мінімальних й максимальних граничних обмежень (price caps), надання привілеїв окремим господарським суб’єктам та через перманентні багаточисельні внесення змін у ринкові правила з боку НКРЕКП.
Внаслідок цього, обсяги залучення інвестицій в модернізацію енергетичної інфраструктури знаходилися до широкомасштабної російської агресії в Україну на надзвичайно низькому рівні, а її деградація набула таких масштабів, що це вже стало питанням національної безпеки. Війна такі тенденції надзвичайно прискорила.
У чому ж полягає причина такого потужного супротиву переходу на ринкове ціноутворення у секторах електричної енергії та природного газу попри очевидну перезрілу необхідність це зробити? На мій погляд, відповідь криється у залишкових рудиментах «радянського образу мислення», які ще зберігаються як в українських «елітах», так й у значної частини пересічних українців.
Історичний ракурс. Як відомо, ціни на енергоносії та продукти харчування у радянській (сталінській) моделі економіки розглядалися, у першу чергу, як політико-ідеологічний фактор й тільки у другу чергу, як економічний чинник. Ціни на хліб та житлово-комунальні послуги декларувалися КПРС, як величезна перевага соціалістичної системи над капіталістичною.
Радянська планова економіка була нездатна забезпечити населення у достатній кількості елементарними предметами повсякденної необхідності та навіть примітивним набором продуктів харчування. Заробітна платня була на порядок меншою ніж на Заході, у людей були відсутні будь які політичні та громадянські права, але замість цього продавалися дешевий хліб, електрична енергія та газ, за що люди повинні були безмежно вдячні партії та уряду.
З одного боку, не варто недооцінювати істотні зрушення що відбулися в Україні із 1991р. у напрямі ринкової економіки, але з іншого — слід відзначити, що від державної радянської економічної моделі «низька заробітна плата — низькі ціни на електричну енергію та газ» українські можновладці так й не змогли відмовитися. Адже, така політика дозволяла й дозволяє максимальним чином експлуатувати людські та природні ресурси наближеним до влади бізнесменам та отримувати додаткові політичні рейтинги провідним політикам.
Як відомо, під час великої приватизації найкращі промислові підприємства досталися представникам радянської партійно-господарської номенклатури та її ближньому колу. Ці люди ніколи підприємництвом не займалися й володіли лише мистецтвом розподіляти державні ресурси та маніпулювати суспільною свідомістю. Вчасно «перебудувавшись», бувші представники радянської номенклатури зрозуміли, що в інноваційній та прозорій ринковій економіці їм нічого не світить. Натомість, перерозподіл державної власності та енергоресурсів на свою користь за рахунок непрозорої приватизації й маніпуляцій цінами дозволило їм досить швидко перетворитися із бувших «ідейних» комуністів у заможних буржуа.
У підсумку багато новоутворених бізнесменів хоча й казково збагатилися персонально, але всі разом узяті так й не змогли за три десятиліття своєї бурної підприємницької діяльності капіталізувати українську промисловість навіть до рівня компанії WhatsAPP, заснованою уродженцем міста Фастів Яном Кумом.
Нова-стара українська «еліта» не бажала рахуватися із тим, що Україна не володіє такими гігантськими енергетичними ресурсами, які були в СРСР, а можливості української економіки підтримувати низькі ціни обмежені та ризиковані. Вони полягали у критичному недофінансуванні енергетичної інфраструктури, у перерозподілі коштів Держбюджету, перехресному субсидуванні, а також в обміні політичного суверенітету на «дешеві» російські енергоносії. Зрозуміло, що така цінова модель ні до чого, крім наближення до соціально-економічної прірви призвести не могла.
Політичні наслідку провалу цінової лібералізації
Наслідки збереження рудиментів радянської цінової політики жахають. Через це за роки Незалежності державні фінанси втратили трильйони гривень, що мали б піти на соціальні програми, оборону країни та розвиток інфраструктури. Нездатність українських «еліт» та суспільства позбавитися залишків радянського менталітету щодо ціноутворення на енергетичних ринках та орієнтація на сировинну економіку з низькою доданою вартістю стали вагомими чинниками колапсу усієї пострадянської соціально-економічної моделі держави.
Політика «дешевого» газу стимулювала, ще за правління президента Л.Кучми, посилення залежності від російських енергоносіїв та фактичну зміну європейського вектору розвитку держави на поглиблення кооперації з російськими «партнерами». Саме у той період, через вказаний фактор російський політичний вплив на Україну почав невпинно посилюватися, що й призвело у підсумку до приходу до влади у 2010р. групи кремлівських маріонеток на чолі із В.Януковичем.
Відомий вислів, що «усі великі статки в Україні були зароблені на російському газі[2]» не такий вже й далекий від істини. Через величезні неплатежі крупними українськими промисловими підприємствами та занижені ціни для населення, наприкінці 1990-х років сформувалася велика заборгованість за російський газ перед Газпромом та його трейдерами. Тодішня українська влада не знайшла нічого кращого ніж погасити цю заборгованість стратегічними бомбардувальниками та ракетами[3]які, у тому числі, із 24 лютого 2022р. руйнують українські міста й вбивають мирних жителів.
Після Помаранчевої революції 2004р. й приходу до влади демократичних сил на чолі із В.Ющенко здавалося, що з’явився гарний шанс на лібералізацію енергетичних ринків та їх інтеграцію в єдиний правовий простір ЄС. Проте й цей шанс був змарнований після того, як тодішня влада в обмін на «дешевий» газ допустила на ринок компанію РосУкрЕнерго[4], якою володів агент російського впливу Д.Фірташ разом із російським Газпромбанком.
В результаті корупційних оборудок Д.Фірташа євроінтеграційні реформи пригальмували, а Україна так й не змогла звільнитися від впливу Москви. Це викликало розчарування суспільства у спроможності демократичних сил й посприяло обранню відкритого прихильника руського миру В.Януковича на пост президента України.
Про те, що значна частина української політичної «еліти» не гребувала нічим заради свого власного збагачення красномовно свідчать укладені в 2010р. Харківські Угоди, що дозволили в обмін на газові знижки продовжити термін перебування російському флоту у Севастополі з 2017 до 2042р[5]. Цими угодами був закладений фундамент для окупації РФ в 2014р. українського Криму.
Як бачимо головним бенефіціаром «дешевих» енергоносіїв українським споживачам були кремлівські імперіалісти та суттєва частина українських олігархів — у цьому питанні їхні інтереси співпадали. Тема «дешевого» газу з боку Кремля роздмухувалася в Україні проросійськими ЗМІ й місцевим олігархатом та фактично була важливим елементом потужної інформаційно-психологічною спеціальною операцією (ІПСО) направленою на ліквідацію української держави. Вона спиралася на інерцію архаїчного радянського мислення великої кількості українських громадян.
Між іншим, подібне ІПСО активно просувалося в українському інформаційному просторі за схожою схемою відразу після запуску у липні 2019р. нової моделі ринку електричної енергії та продовжувалося до 24 лютого 2022р. У цьому зв’язку, варто визнати що ІПСО спрацювало, оскільки імпорт електроенергії із РФ та Білорусії обвалив ціни на українському ринку, що значною мірою підірвало фінансову стійкість українських виробників електричної енергії[6]. Також слід додати, що до деформації нової моделі ринку приклали руку й деякі українські олігархи — власники найбільш енергоємних підприємств з низькою доданою вартістю.
У даному випадку, як нерідко вже було й до цього, інтереси власників низькотехнологічних українських підприємств збіглися з цілями Кремля в Україні. Наразі, наслідки спотворення нової моделі неподолані й дотепер. Деформований ринок кожного місяця генерує мільярдні збитки, що повністю відповідає інтересами Москви у питанні підриву стійкості української енергетики.
Останні спроби перейти до європейської систему ціноутворення були зроблені на ринку газу у 2016р., а на ринку електричної енергії у 2019р. шляхом впровадження нової моделі. Але, як й це було раніше, рудименти радянської свідомості у владних коридорах та суспільних настроях взяли гору. На фоні посилення євроінтеграційних гасел продовжується політика жорсткого адміністративного впливу.
У цьому зв’язку згадується думка видатного економіста Ф.Хайека та одного із теоретиків «рейганоміки» про те, що державне втручання в ціноутворення на природних ринках завжди викликано бажанням перерозподілу національного багатства на користь наближеного до влади бізнесу й немає нічого спільного із соціальною справедливістю[7]. Це, у свою чергу, підриває демократичні підвалини суспільства й знижує рівень його прав та свобод. Українська практика формування цін на енергетичних ринках може слугувати найліпшим підтвердженням цього тезису.
Зміна мислення, як передумова модернізації
Я не закликаю до термінового переходу до європейських цін на електричну енергію та природний газ, оскільки це в умовах війни неможливо зробити із-за низького платоспроможного попиту. Натомість, Україна має невідкладно розпочати рух до моделі ринку, яка відповідає вимогам законодавства ЄС та її зобов’язанням у рамках співпраці із Європейським Співтовариством. Це потребує усунення ринкових викривлень та поступового досягнення ринкових цін для усіх категорій споживачів із врахуванням платоспроможного попиту та надання цільових субсидій малозабезпеченим верствам населення.
Однак, на цьому шляху існує ще одна проблема. У разі реалізації класичного сценарію із досягнення ринкових цін, що визначаються попитом й пропозицією, може статися така ситуація, коли вони опиняться суттєво нижчими за рівень витрат на виробництво та постачання. Такий парадокс пояснюється критично низьким рівнем платоспроможності споживачів в умовах ледве жевріючої економіки. Тому, без відновлення сталого зростання економіки, перехід до адекватних потребам модернізації енергетичних підприємств цінам, уявляється малоймовірним. Але, це не означає, що непотрібно розпочинати рух до ринкової лібералізації вже зараз.
У будь якому разі, найбільшим викликом для українського суспільства після війни на тернистій дорозі соціально-економічного прогресу постане питання трансформації свідомості через подолання рудиментів радянського мислення та руського миру. Важливим індикатором його вирішення буде усвідомлення більшою частиною громадян того факту, що політики не мають змоги забезпечувати для них низькі ціни на енергоресурси без порушення базових засад сучасної економіки.
Завданням політичних лідерів полягає у забезпеченні справедливих та прозорих умов функціонування ринків, сприятливого інвестиційного клімату та соціального захисту сімей з низькими доходами. До того часу, поки таке усвідомлення не відбудеться, усі спроби модернізації енергетичної інфраструктури будуть марними, як будуть марними й надії на здійснення переходу від ресурсної економіки до економіки знань, що є обов’язковою умовою досягнення цілей сталого розвитку. Суспільство, яке не спроможне позбавитися у своїй свідомості радянських химер та чекає від політичних лідерів «манни небесної», в принципі нездатне до прогресу.
Втім, існують великі надії, що перемога України у війні надасть потужний імпульс для формування в суспільстві нового мислення. За цього сценарію створення нової політичної системи та конкурентоспроможної економіки на базі ефективно діючих ринкових моделей буде лише питанням часу.
[2] Цей вислів приписують першому голові правління НАК «Нафтогаз України» І.Бакаю
[3] Джерело: Ukrainian Military Pages — https://www.ukrmilitary.com/2019/06/tsk-dodatok4.html
[4] Українсько-російські взаємовідносини в енергетичній сфері: стан, новітні тенденції та перспективи — Аналітична доповідь Центру Разумкова, Національна безпека і оборона №6, 2010, стор. 20-21
[5] Закон України «Про ратифікацію Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського Флоту Російської Федерації на території України» — Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2010, N 21, ст.222
[6] Омельченко В. — Великий вплив маленьких обсягів імпорту електричної енергії, Центр Разумкова, 21 квітня 2021р., https://razumkov.org.ua/komentari/velykyi-vplyv-malenkykh-obsiagiv-importu-elektrychnoi-energii
[7] F.A. Hayek — The Road to Serfdom, University of Chicago Press, US, 1944, pages 266.
