Неминучість відчуження у відносинах України і Росії

03 березня 2016

Співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова Михайло Пашков у своїй статті у мережевому виданні «Укрінформ» розповів про середньострокову стратегію української політики на російському напрямі та можливі сценарії розвитку відносини між двома країнами.

Під час російської агресії у відносинах Києва і Москви сформувалася безпрецедентна політико-ідеологічна реальність. Вона знайшла вираження у масиві нормативно-правових актів (звернення і постанови Верховної Ради з приводу агресії РФ, відповідні укази Президента, рішення РНБО і Кабміну, нові Стратегія національної безпеки і Воєнна доктрина). У максимально загальному вигляді нинішня «ідеологічна матриця» української політики на російському напрямі виглядає таким чином: Росія є агресором і воєнним противником, мета Кремля — руйнування української державності, агресія матиме тривалий характер, нормалізація відносин можлива за умов повернення окупованих територій, компенсації збитків від агресії, невтручання у внутрішні справи України.

Очевидно, у найближчій перспективі політика Кремля стосовно України не зміниться на краще і кардинальних внутрішньополітичних змін у РФ не відбудеться (найбільш реальний варіант - наступна президентська каденція Путіна). Отже, виникає питання: яким чином і за якою моделлю тривалий час співіснувати з путінською Росією? Як і на яких засадах формувати відносини у політико-дипломатичній, безпековій, економічній, енергетичній, інформаційній, гуманітарній сферах? Тобто якою має бути середньострокова стратегія України на російському напрямі?

Причому, як ми всі усвідомлюємо, йдеться про формування концептуально нової моделі відносин не з якоюсь віддаленою і малозначущою країною, а з сусідньою державою, з якою Україна має 2 тис. км спільного кордону і численні міжлюдські, соціокультурні, історичні зв'язки (лише у 2015 р. зафіксовано понад 7,5 млн. перетинів українсько-російського кордону).

Звільнення від ілюзій

Говорячи про перспективи двосторонніх відносин, слід звернути увагу принаймні на такі важливі обставини.

Новітні відносини Києва і Москви ніколи не були дійсно партнерськими і рівноправними - це був політико-економічний бартер — обмін національних інтересів на економічні преференції («Харківські угоди», «інтеграційний поворот» у Вільнюсі тощо). Кремль розглядає соціокультурну і насамперед геополітичну самоідентифікацію України виключно в рамках зони власних «привілейованих» інтересів як складову «русского мира». «Неідентичність» Києва, його європейський дрейф сприймається як виклик і загроза. Водночас в очах російського керівництва Україна — «історичний казус», штучне утворення неукраїнських територій (звідси — план «Новоросія»).

Існує низка базових проблем, де компроміс у найближчій перспективі неможливий. Навіть не простежується міжнародно-правових, політико-дипломатичних, економічних перспектив вирішення проблеми Криму. Для РФ це питання закрите. Конфлікт на Донбасі, у кращому разі, заморожуватиметься на тривалий час. Для Кремля європейська інтеграція Києва є неприйнятною, а євроатлантична — неприпустимою. При цьому Москва має сумніви стосовно легітимності нинішньої української влади і засуджує «зміцнення націоналістичної ідеології» (див. нову Стратегію національної безпеки РФ, підписану Путіним 31 грудня 2015р.).

Україна зазнала безпрецедентних втрат, отримала величезний травматичний досвід від «братньої держави». На Донбасі загинуло понад 9 тис. українських громадян, понад 20 тис. поранених, 1,7 млн. внутрішніх переселенців. Окуповано близько 44 тис. кв. км української території. Втрачено близько 20% промислового потенціалу країни.

Відбувся глибинний «ментальний розрив». За роки конфлікту докорінно змінилося ставлення громадян України до РФ, її керівництва, політики Кремля стосовно України, до перспектив відносин з Росією. Виник «вододіл» відчуження, недовіри і ворожості. Такі зміни у громадській свідомості матимуть довгостроковий глибинний характер, принаймні, впродовж поколінь.

Від «братського партнерства» до «конфронтаційного співіснування»

Дворічна «гібридна» війна з усього модельного ряду міждержавних відносин (не говорячи про війну як таку) залишає на тривалий час Україні лише формат співіснування з Росією — обмеженого, вимушеного, конфронтаційного, холодного — в залежності від поточної ситуації. Доки не припиниться російська агресія, не буде відновлена територіальна цілісність і не будуть компенсовані втрати.

Нині такий формат передбачає принаймні чотири невідкладні пункти порядку денного для України: а) створення ефективної системи протистояння російській агресії, проведення внутрішніх реформ і забезпечення зовнішньої підтримки; б) перегляд (обмеження/скасування) контактів у всіх сферах і галузях; в) жорстке відстоювання національних інтересів із залученням країн-союзників і міжнародних структур; г) ліквідація фінансово-економічної, енергетичної залежності від РФ.

Загалом концептуальні складові української політики на російському напрямі можуть виглядати таким чином:

Перше. Росія є країною-агресором і нормалізація відносин з нинішньою путінською Росією неможлива.

Друге. З огляду на різні військово-економічні потенціали країн, можлива лише мінімізація, але не повна нейтралізація російської загрози, тому протистояти РФ можна лише спільними міжнародними зусиллями. Відтак, життєво важливими є міжнародна солідарність і зовнішня підтримка.

Третє. Неприйнятними є як модель російського державно-політичного устрою й розвитку, так і формули «стратегічного партнерства», «братніх держав», «добросусідства».

Четверте. Офіційна фіксація пакету проблем, де компроміс з РФ є неможливим за будь-яких умов (зокрема геополітичний вибір України, її державний устрій тощо).

П'яте. Київ не братиме участі у будь-яких інтеграційних проектах на пострадянському просторі під егідою РФ. Київ і Москва не партнери в системі відносин інтеграційного типу.

Шосте. Умови поетапного врегулювання російсько-українського конфлікту — зупинення агресії РФ, звільнення окупованих територій, компенсація втрат, невтручання у внутрішні справи і повага до геополітичного вибору України.

Безумовно, це лише попередній нарис найзагальніших принципів тривалого співіснування з таким політичним режимом РФ, що містить загрозу українській державності.

Однак, слід мати на увазі, що політичні режими приходять і відходять, а відносини між народами тривають. Тому принципово важливо, з одного боку, чітко відрізняти нинішній політичний режим в РФ і Росію як таку. З іншого боку, важливо бачити стратегічну ціль — відновлення зацікавленості народів у мирному сусідстві і повазі до геополітичного (цивілізаційного) вибору партнера.

Михайло Пашков

Співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки


Народився в 1958 р. в Рославлі Смоленської області.

Освіта:

  • Смоленський педагогічний інститут, факультет російської мови та літератури (1979);
  • Московський інститут молоді, факультет журналістики (1986);
  • Київський інститут політології і соціального управління (1991).
  • Кандидат філософських наук, автор понад 50 наукових праць.

Робота:

  • Протягом 1979–1989 р. працював на різних посадах у районних, обласних та республіканських газетах Росії та Молдови;
  • в 1991–1994 р. — в наукових закладах Національної академії наук України;
  • в 1994–1998 р. — на дипломатичній роботі в посольстві України в Російській Федерації;
  • з грудня 1999 р. — провідний експерт Центру Разумкова;
  • з лютого 2010 р. — директор міжнародних програм.

Має дипломатичний ранг першого секретаря. Остання посада в державних органах — головний консультант Аналітичної служби Апарату РНБО України; 

(044) 206-85-08

pashkov@razumkov.org.ua