Перспективи стійкого економічного зростання як у світі, так і в окремих країнах, поки залишаються невизначеними. Також слабким є відновлення довіри між національними та міжнародними економічними агентами, що обмежує можливості узгодженого подолання інституційних суперечностей. Водночас, формування в провідних країнах світу нових «нормальностей» (темпів економічного зростання, рівнів інфляції, зайнятості, кредитування тощо) відіграє головну роль і в утворенні перспективних глобальних тенденцій розвитку. Про деякі з них спеціально для Forbes розмірковує директор економічних програм Центру Разумкова Василь Юрчишин.
Відновлення лідерства
Однією з визначних характеристик глобальних економічних процесів, що спостерігаються з 2008–2009рр., є чітка монетарна експансія, яку реалізовували найбільші центральні банки і яка була спрямована першочергово на нормалізацію фінансових умов функціонування економіки і банківської системи. Її особливостями стали:
- застосування нестандартних інструментів (насамперед, в частині «нульової процентної ставки» та «кількісного пом’якшення» (quantitative easing));
- безпрецедентне монетарне розширення, яке продовжується навіть в умовах стабілізації головних фінансових ринків;
- охоплення відповідними заходами центральних банків не лише розвинутих, але і висхідних країн;
- позитивний вплив таких заходів на стабілізаційні процеси не лише в країнах-ініціаторах (США, Великій Британії, Японії), а й у світовій системі загалом.
Особливо послідовно і виразно взаємозв’язки і взаємовпливи стимулюючої економічної політики проявились у найбільшій країні — США. Зокрема це проявилося у тому, що монетарна експансія супроводжувала і підтримувала економічну динаміку: темпи нарощування пропозиції грошей перевищували темпи зростання економіки. Крім того, прискорена монетарна експансія не призводила до зростання інфляції. Навпаки — полегшення доступу до фінансових ресурсів сприяло зменшенню ризиків, покращенню умов ведення бізнесу, розширенню виробництва.
Кількісне послаблення переважно було спрямовано на приватний і банківський сектори — сьогодні в структурі активів Федерального резерву вартісні показники приватних цінних паперів зрівнялись з показниками державних (у докризовий період державні суттєво переважали приватні). Ззниження інфляційних та фінансових ризиків посилювало готовність економічних агентів до заощаджень, а з тим — інвестування. А посилення збалансованості бюджетів і рахунку поточних операцій сприяли переорієнтації фінансових ресурсів до приватного сектору, підвищення зайнятості, а з тим — додатковими складовими зміцнення макроекономічного середовища країни.
Як результат, сьогодні економічна динаміка США має усталений сталий лідерський вияв, її темпи є вищими, порівняно з темпами зростання переважної більшості розвинутих економік, а монетарна і фінансова політика значною мірою визначають стійкість і тенденції глобальних ринків.
Дилема для висхідних економік
Висхідні країни, навіть ті, які відносно успішно перенесли глобальні кризові потрясіння, залишаються значною мірою залежними від ресурсів та заходів економічної політики, впроваджуваних найбільшими розвинутими країнами. Тому висхідні країни постають перед дилемою — чи наслідувати заходи економічної політики найкрупніших країн-партнерів (з «імпортом» макроекономічних ризиків), чи намагатись знаходити «незалежні» рішення в рамках національних макроекономічних тенденцій (і стабілізаційних пріоритетів).
Так, у висхідних країнах не набула широкого застосування політика «кількісного пом’якшення», пов’язана з викупом активів. Вагомим чинником такої «відмови» є те, що в умовах недостатнього рівня довіри (населення і бізнесу) до владних інститутів масований викуп державних (і корпоративних) цінних паперів центральним банком розцінювався б як «незабезпечена емісія» і провокував би негативні очікування.
Між тим, попри значну різноманітність умов та моделей розвитку висхідних економік та їх економічних політик вже визначилися і спільні тенденції, характерні для їх економічного середовища:
- послаблення монетарних обмежень, а також розширення практики застосування монетарних стимулюючих заходів;
- відмови від режиму фіксованого курсу або курсової прив’язки на користь застосування більш гнучкого режиму курсоутворення;
- нарощування валютних резервів у тих успішних країнах, які зберегли власну грошову одиницю. Наявність власної грошової одиниці дозволила країнам у якості стабілізаційних заходів застосовувати елементи валютної політики для відновлення зовнішньої рівноваги;
- покращення фіскальної дисципліни та рівня обслуговування зовнішніх боргів, що дозволяє зменшити навантаження на державні фінанси та валютні резерви;
- обмеження державних видатків при одночасному недопущенні скорочення кредитування приватного сектору;
- підвищення рівня капіталізації банківської системи, а також вдосконалення регуляторних та наглядових заходів центральних банків.
Стосовно ж монетарних складових, то для розвинених економік, як і раніше, актуальною є проблема убезпечення від т.зв. «пастки ліквідності» (liquidity trap) — макроекономічної ситуації, коли монетарна влада не має інструментів для стимулювання економіки ані шляхом зниження процентних ставок, ані шляхом розширення пропозиції грошей.
Водночас, окремим висхідним країнам з високим рівнем доходів (насамперед, Китаю) слід подолати т.зв. «надлишок заощаджень» (savings glut), який, з одного боку, може призвести до загострення проблеми глобальних дисбалансів між обсягами заощаджень та інвестицій, з іншого — набути характеру дестабілізуючих (високомобільних) капіталів.
Висхідні країни у посткризовий період дедалі частіше і ширше почали використовувати т.зв. валютні свопи (currency swap arrangements). Традиційно цим механізмом центральні банки, валюти яких є світовими, надають ліквідність іншим центральним банкам, валюти яких не належать до резервних. Великі висхідні країни також почали використовувати такий механізм обміну національними валютами, насамперед для підтримки взаємної торгівлі. Зважаючи на високу залежність багатьох висхідних країн від зовнішньої кон’юнктури, додаткові валютні ризики можуть суттєво зростати.
Високі ризики для висхідних країн пов’язані з відновленням «валютних воєн»(currency wars) — зниження курсу національної грошової одиниці та отримання «штучних» конкурентних переваг. Однак видиме послаблення національної валюти не обов’язково призводить до стимулювання економічної активності, а в умовах, коли подібні заходи вживаються одночасно різними конкуруючими країнами, радше слід очікувати в таких країнах помітного падіння вартісних показників експорту.
Українська специфіка
У той час, як в успішних висхідних країнах практикувалась і практикується монетарна експансія (розширення пропозиції грошей), що надає економічним агентам можливості продовження і активізації діяльності навіть за несприятливого зовнішнього середовища, ситуація в Україні принципово різниться.
Загалом для української влади характерної є «філософія» обмежень і вилучень, яка найвиразніше проявилась саме у монетарній сфері. Обмежувальна монетарна політика НБУ 2014–2016рр. виявилася одним з найбільш важливих негативних чинників гальмування розвитку. Вона не лише вимивала і продовжує вимивати ресурси з реального сектору, спричиняючи скорочення рівня монетизації економіки, але й дедалі більше погіршує фінансові можливості країни порівняно з переважною більшістю висхідних країн (з характерною монетарною експансією).
Парадоксальний наслідок: спроби протидії кризовим явищам із застосуванням монетарних обмежень призвели до протилежного результату — значного скорочення ВВП, посиленню економічних і фінансових дисбалансів.
Втім, це не перешкоджає НБУ завуальовувати власні упущення та провали гаслами про нові напрями монетарної політики, зокрема т.зв. «інфляційне таргетування». Однак, непідготовлений перехід НБУ до такої політики не приніс макроекономічної стабільності Україні, радше посилив системну невизначеність, а з тим — і сумніви у населення й бізнесу в спроможності керівництва країни впоратись із сучасними викликами.
Ледь не єдиними значущими заходами виявилися обмеження, запроваджені НБУна грошових та фінансових ринках. При цьому був проігнорований власний досвід України, який співвідноситься з досвідом успішних висхідних країн і переконливо засвідчує, що через управління пропозицією грошей можна досягати економічного зростання. А дещо підвищена інфляція розглядається як «плата» за економічне прискорення. Тому й нинішні спроби НБУ монетарного «управління»інфляційними процесами з ігноруванням потреб монетарного стимулювання реального сектору не виглядають належно обгрунтованими, помітновідрізняються від вказаних напрямів монетарної політики провідних розвинутих та успішних висхідних країн і не дають позитивних результатів.
Більше того, хоча за теорією прийнято вважати, що «надмірне» розширення внутрішнього кредитування є джерелом інфляційної напруги, проте емпіричні дані з реальної практики висхідних країн не підтверджують значиму наявність такого зв’язку.
Аналіз статистичних даних з очевидністю доводить, що нарощування грошових агрегатів в українських умовах не має помітного впливу на інфляційну динаміку. А тому намагання виключно монетарними засобами (насамперед, через пропозицію грошей або шляхом маніпулювання базовими процентними ставками) впливати на стабілізаційні процеси не є коректним підходом.
Звернемо увагу на підтверджені реальною практикою України взаємозв’язки між монетарними агрегатами та економічною динамікою. Вагомою складовою реального економічного зростання в Україні за останні півтора десятиліття було саме монетарне розширення. Так, для випадку України з початку століття суттєве зростання реального ВВП (7–10%) досягалось у ті роки, коли грошова маса зростала на понад 30%. Обмеження ж зростання грошової маси (нижче 10%) пов’язувалось із падінням реального ВВП.
Окремі монетарні взаємозв’язки для України є такими:
- економічне зростання можливе лише у супроводі монетарної експансії;
- вкрай слабкими є взаємовпливи монетарних агрегатів і цінових індикаторів;
- за валютним шоком неодмінно слідує інфляційний шок;
- монетарне «управління» інфляційними процесами з ігноруванням потреб монетарного стимулювання реального сектору є хибними.
Відтак, управління пропозицією грошей має бути спрямовано на досягнення стійкого економічного зростання (навіть за наявності відносно високої інфляції). І саме таке зростання, яке супроводжується, розширенням зайнятості, може слугувати критерієм позитивної результативності діяльності центрального банку країни.
