Лекція директора військових програм Центру Разумкова М.Сунгуровського

для аудиторії Школи політичної аналітики при НаУКМА

30 вересня 2022р.

за проміжними результатами досліджень в рамках проекту «Роль і місце України в перспективних європейській та євроатлантичній системах безпеки», шо виконується за підтримки Представництва Фонду Ганнса Зайделя в Україні

(https://fb.watch/fSuWUJHfmf/)

У лекції розглядаються головні, зрозумілі вже сьогодні уроки війни, головні тенденції змін, що відбуваються в міжнародному безпековому середовищі, сценарії завершення війни. Під час підготовки матеріалу використовувалися думки, що висловлюються багатьма вітчизняними та іноземними експертами. В тому числі використані окремі, дуже слушні критичні стосовно росії аналітичні викладки російського політолога Андрія Кортунова.

Повномасштабна війна росії проти України суттєво змінила картину світу та зумовить тектонічні зсуви у сприйнятті безпеки, а також відповідні зміни механізмів її забезпечення, реагування на кризи різного походження та їх врегулювання. Дедалі більше приходить усвідомлення (на жаль, низькими темпами та не до всіх), що «нормальність», до якої Кремль намагається призвичаїти світ, не має нічого спільного з нормами міжнародного права і взагалі з реальним станом справ.

З кремлівського режиму (в широкому сенсі) скинута маска, під якою ховається реальне обличчя путіна — міжнародного терориста, вбивці, гвалтівника, мародера, брехуна, — уособлюючи все те, на що отримали індульгенцію збройні сили рфії на території України, а також особи, що визначають і реалізують внутрішню та зовнішню політику росії. Тут напрошується питання: невже саме таке обличчя путіна сподіваються зберегти окремі західні політики?

Міжнародна миролюбна спільнота з метою запобігання повторенню жахіть війни і зламу системи міжнародного права має домогтися реформування і зміцнення системи безпеки як на глобальному, так і на регіональному рівнях. Якщо ж структури, що відповідають за реалізацію механізмів забезпечення безпеки, з певних причин не готові або не погоджуються на зміни чи зволікають з їх впровадженням, то громадськість має знайти способи усунення персональних причин цього та примушення до реформ — через громадську дипломатію, вибори, протестні акції, критику у ЗМІ тощо.

Війна стала наслідком більш масштабного процесу, що розпочався практично із завершенням холодної війни — коаліціадою під прапорами Заходу на чолі зі США і, умовно, не-Заходу на чолі з Китаєм, який поступово посів місце СРСР, які прагнуть обзавестися коаліціями союзників, що обстоюють спільні (або хоча б несуперечливі) цінності. Цей процес іноді називають цивілізаційним розломом. Країни, що опинилися на «кордонах» цих коаліцій потрапляють під роздачу, що супроводжується війнами (Грузія, Україна) або конфліктами (не обов’язково збройними) меншого масштабу (окремі Балканські країни, країни Азії, Афріки, Латинської Америки, що мечуться між умовним нейтралітетом і підтримкою одного з центрів сили).

З огляду на це можна констатувати наявність взаємоспрямованих процесів: з одного боку, результати війни впливають на провідних гравців, що шукають обрис оновленого світового порядку, з іншого — бачення цими гравцями перспектив світового порядку визначатиме обсяги та темпи допомоги Україні, потужність тиску на росію, отже впливатимуть на результати війни. Водночас, помилкою було б не брати до уваги рішучість, з якою Україна виборює свої незалежність і територіальну цілісність, а також процеси ерозії у російській верхівці влади та поки що неорганізовані протестні акції всередині популяції зомбі під назвою «російський народ». Які з цих процесів виявляться визначальними, побачимо найближчим часом.

Проміжні результати та очікувані наслідки російсько-української війни дають можливість винести важливі уроки:

• Війна росії проти України, порушення нею засад міжнародного права, її зневага до позицій, миролюбних закликів, попереджень інших держав і міжнародних організацій остаточно висвітлили імперську, загарбницьку сутність політики рфії, підтвердили той факт, що по відношенню до росії норми права не працюють.
• Надання зеленого світла економічному співробітництву з авторитарними державами (Китай, росія) без огляду на питання безпеки, розширення «суто комерційних» проектів з компаніями цих держав сприяє поширенню останніми експорту політичної корупції, економічної і політичної залежності від них.
• Спроби налагодження конструктивних відносин з росією з боку, зокрема США (згадаємо «розморозку» за часів Дж.Буша-старшого та «перезавантаження» за часів Дж.Буша-молодшого), з боку Німеччини («економічна модернізація» за часів Г.Шрьодера та А.Меркель), з боку Франції (за часів Ф.Міттерана, Ж.Ширака та на початку каденції Н.Саркозі), зневажаючи при цьому імперську сутність кремлівських режимів (за всіх часів), а також успішна інтеграція росії — не без такої західної допомоги — у світову економіку сприяли її економічному зростанню, зміцненню стійкості, поширенню і посиленню політичного впливу на міжнародній арені та на безпекову ситуацію у світі шляхом, зокрема, штучного створення проблем і кризових явищ, пропонуючи при цьому власні послуги з їх розв’язання. Апогеєм всього цього стали війна з Грузією (2008р.), початок війни з Україною (2014р.), яка перетворилася на відкриту агресію 24 лютого 2022г.
• Аналогічним чином набували піднесення Китай, режими Іраку, Ірану тощо, які згодом визнавалися ворогами Заходу. Крім інших геополітичних чинників, головним рушієм цього є горезвісна, як зазначають багато експертів, перевага цін над цінностями.
• Гібридність міжнародних конфліктів і криз характеризується появою нетрадиційних видів зброї: енергоресурси, політична корупція, агресивна пропаганда, до яких останнім часом додалося продовольство. Застосування цієї зброї державою-агресором характеризує її як підлого, підступного, жорстокого актора. Головними напрямами використання цих видів зброї росією наразі є, зокрема:
• тиск на Захід через намагання зганбити його (волаючи до пам’яті країн Азії і Африки про їх колоніальне минуле, до несприйняття нерівності між країнами Півночі та Півдня, поширюючи фейки про походження CОVID-19 і несправедливий розподіл вакцин);
• підрив єдності Європи шляхом поглиблення енергетичної кризи та посилення невдоволення населення європейських країн напередодні та під час зимового періоду;
• сподівання на посилення навантаження, зниження стійкості країн ЄС, відволікання їх уваги від війни в Україні через вимушене реагування на міграційні хвилі, спровоковані браком зерна, поставки якого з портів України були заблоковані самою росією;
• зміцнення власних позицій на міжнародній арені через протиставлення росії «загніваючому» Заходу; пом’якшення наслідків санкцій через неприєднання до них окремих країн, шляхом запровадження «сірих» і контрабандних схем; ослаблення економічного потенціалу України, блокування її від західної допомоги.

Крім того, війна висвітлила серйозні проблеми в системах глобальної і регіональної безпеки:

• Практика використання права вето в Раді безпеки ООН гальмує, а в гіршому випадку унеможливлює ухвалення рішень із врегулювання конфліктів, які прямо чи опосередковано зачіпають інтереси постійних членів РБ. Неприпустимим є те, що у випадку російсько-української війни росія — постійний член РБ є визнаним агресором, який ветує рішення, пов’язані з розв’язанням цього конфлікту. Це суперечить здоровому глузду і вимагає негайного реформування ООН.
• Продовжуючи тему ООН, її система безпеки не продемонструвала достатньої політичної волі та ефективності механізмів примушення до остаточного розв’язання конфліктів, дотримання міжнародних норм і взятих зобов’язань. Із арсеналу РБ практично зникли передбачені Статутом ООН операції з примушення до миру — через брак політичної волі, фінансових і військово-технічних ресурсів, ветування таких рішень. Замість цього практикуються більш м’які засоби: операції з миропобудови та з підтримання миру (так звані операції згідно з главами VІ+ або VІІ–). Намагання ООН та інших безпекових організацій уникати складних проблем призводить до їх поглиблення замість розв’язання. Надання пріоритету політичному врегулюванню збройних конфліктів призводить до їх заморожування з наступною ескалацією. Яскравим прикладом є заморожування конфлікту на Донбасі, який після накопичення росією потрібних сил і засобів переріс в повномасштабну агресію проти України.
• Початкова фаза війни росії проти України, висування нею ультиматумів НАТО, її наступний ядерний шантаж США та європейських країн, засвідчили необхідність присутності в арсеналі систем колективної безпеки засобів завчасного виявлення ризиків, запобігання загрозам, адекватного, ефективного реагування не лише безпосередньо на агресію, але й на погрози нею.
• Уроком для України є те, що проблема її безпеки полягає не в неготовності НАТО надати потрібну допомогу — справа в тому, що разом із закликом до країн-членів про надання Україні допомоги, Альянс намагався зберегти образ миролюбного союзу, який докладає усіх зусиль для уникнення прямого конфлікту з ядерною державою. Справжня проблема України в тому, що вона виявилася поза рамками Альянсу, а з початком війни практично припинила активну діяльність з набуття членства в ньому, замість чого Офіс Президента надав перевагу підготовці утопічного Договору про гарантії безпеки та пошуку шляхів створення «альтернативного НАТО». Водночас зусилля були зосередженні на отриманні Україною статусу кандидата в члени ЄС. Проте, апелювати з питань поставок європейськими країнами озброєнь Україні доречніше було б саме до ЄС, оскільки ці процеси регулюються його законодавством, а не позицією керівництва НАТО.

Спробуємо визначити значущі тенденції у міжнародному безпековому середовищі

Війна в Україні сколихнула доленосні глобальні процеси, зумовила зростання невизначеності, непередбачуваності та, відповідно, нервозності поведінки окремих гравців. Значно ускладнилися прогнозування майбутнього, визначення стратегічних і тактичних пріоритетів, координація поточної взаємодії країн у рамках спільних дій з подолання кризових явищ.

Наразі спостерігається поступальний процес посилення і консолідації колективного Заходу. Ознаками цього стали приєднання до НАТО Фінляндії і Швеції, зміна в підходах європейських держав до колективної і національної безпеки. Найбільш наочно це можна помітити на прикладах Німеччини, Великої Британії, Польщі, інших європейських країн в їх намірах суттєво посилити власні збройні сили і свою воєнно-політичну роль у Європі. Свідченнями посилення політичної солідарності Заходу стали дуже швидке — як за звичайними бюрократичними мірками — погодження безпрецедентних за масштабами санкцій проти росії і програм допомоги Україні, скоординований тиск на росію у таких авторитетних міжнародних організаціях, як РБ ООН, G-20, Рада Європи.

Попри наявність певних розбіжностей по таких питаннях, як зокрема: «воєнний» чи »дипломатичний» спосіб розв’язання конфлікту, масштаби та форми військово-технічної допомоги Україні, ставлення до майбутнього росії після завершення війни, — колективний Захід водночас знайшов сили виявити і вже понад півроку зберігати певну одностайність у реагуванні на російську агресію.

Водночас, у світі спостерігається зростання кількості гібридних режимів, які часто претендують на власну регіональну гегемонію і неоднозначно, критично або навіть ворожо налаштовані проти Заходу, його цінностей і способів їх реалізації. Найбільше занепокоєння на Заході викликають неоднозначні перспективи політичного розвитку Індії, Туреччини, інших країн, які Захід бажав би бачити в таборі своїх союзників. Ця тенденція, початок якої окремі експерти відносять до завершення холодної війни, інші — до часів світової фінансової кризи 2008-2009рр., набувала сили під час «арабської весни», Брекзіту, загострень криз і конфліктів у Лівії, Сирії, Ємені, Афганістані, та особливо проявилася під час пандемії короновірусу. Але, разом із сумнівами в історичній правоті Заходу, його неспроможність адекватно відповісти на ці кризи сприяла водночас посиленню інстинкту самозбереження. А потужний виклик, кинутий росією її агресією проти України привів у дію наявні механізми реагування на небезпеку, сприяючи їх перевірці на практиці та вдосконаленню. Наскільки під час цього процесу Заходу вдасться подолати міжнаціональні розбіжності та обзавестися союзниками багато в чому залежатиме від успіхів у розв’язанні західними країнами внутрішніх проблем, згуртованості у протистоянні з Китаєм і немалою мірою — від результатів російсько-української війни.

Протистояння Заходу з Китаєм і росією набуває глобальних масштабів. Об’єктами підвищеної уваги та суперництва дедалі більше стають країни Південно-Східної і Центральної Азії, Близького Сходу, Африки, Латинської Америки. «Змагання за душі» відбувається на фоні намагань певних країн, зокрема: Індії, Індонезії, Туреччини, Саудівської Аравії, Південної Африки, Бразилії, Аргентини, Мексики, — стати самим регіональними лідерами, посісти гідне місце у новому світовому порядку та міжнародному розподілі праці. Успіх змагань залежатиме від привабливості економічних бонусів і моделей соціально-економічного розвитку, що пропонуватимуться Заходом і Китаєм. Змагання відбуватиметься на фоні наростанням як у країнах Заходу, так і в Китаї фундаментальних економічних, політичних, соціальних та екологічних проблем. Китай докладатиме зусиль з поширення свого глобального впливу через проекти в рамках «Один пояс - один шлях», закріплюючи провідну роль у ШОС, проводячи водночас наступальну гегемоністську політику в Індо-Тихоокеанському регіоні. Від США можна очікувати на масштабні регіональні та континентальні проекти з метою долучити до них країни глобального Півдня, а також на залучення нових учасників до таких структур, як AUKUS, QUAD, П’ять очей.

Процес просування західних цінностей та об’єднання під парасолькою колективного Заходу великої групи європейських і «не-західних» країн ускладнюватиметься

• збереженням розбіжностей між «англосаксонською», «континентально-європейскою» та «ісламською» моделями соціально-економичного розвитку;
• розбіжностями стосовно політики в регіонах, де представлені інтереси провідних західних країн;
• різною готовністю до виснажливої конкуренції з Китаєм і його союзниками, готовністю окремих європейських країн йти на сепаратні поступки заради тимчасової економічної вигоди;
• схильністю розвинутих демократій довірятися бюрократичним процедурам на шкоду гнучкості та оперативності прийняття рішень.

Іншими словами, змагання обіцяють бути виснажливими і тривалими. Ступінь готовності Заходу та Пекіну йти на економічні та політичні компроміси залежатиме від того, яким чином буде складатися співвідношення сил у певних регіонах і секторах економіки. Але головною умовою взагалі можливості таких змагань є відсутність атмосфери воєнної небезпеки. З цієї причини участь у них росії стає небажаною. Росії, скоріш за все, буде відведена роль майданчика для змагань, що вимагатиме її демілітаризації і корінного переформатування наявного державного устрою.

До початку цих процесів одним з головних пріоритетів Заходу залишається максимальна геополітична, воєнно-стратегічна та економічна ізоляція росії. Це передбачатиме поступове витискання її зі складу глобальних і регіональних багатосторонніх організацій, згортання економічних і науково-технічних зв’язків, тиск на країни, що намагаються зберегти відносини з росією у тих чи інших сферах.

Повільно але все ж таки долається інерція у сприйнятті іншими країнами росії: від корисного економічного партнера та неодмінної складової міжнародної системи безпеки до злісного та підступного порушника міжнародного права в усіх його аспектах, джерела небезпеки, міжнародного терориста, стосунки з яким є токсичними та загрожують власній репутації. Водночас володіння цим суб’єктом, з одного боку, потрібними для існування та розвитку значними обсягами ресурсів, а з іншого — потужним арсеналом знищення всього живого (ядерною зброєю) змушує світових гравців до дуже виваженої політики стосовно росії.

Нездатність Заходу протистояти ядерному шантажу путінської росії, запобігти застосуванню нею ядерної зброї буде рівнозначним визнанню нікчемності наявності у США та їх союзників ядерного арсеналу як засобу стримування, спонукатиме росію до посилення гри в ультиматуми, означатиме крах всієї системи ядерного стримування та контролю над нерозповсюдженням ядерної зброї, початок слабо контрольованого процесу набуття великою кількістю країн ядерних спроможностей, що поставить під сумнів подальше існування людства.

Неоднозначне ставлення до росії спостерігається навіть у таборі її союзників (показовою ознакою чого став саміт ШОС) і країн — якщо не союзників, то принаймні не ворогів, зокрема Туреччини. Мало поміченим залишився саміт МО у Стамбулі 1 вересня 2022р. за участі МО Північного Кіпру, Азербайджану, Казахстану, Киргизстану та Узбекистану. Це може свідчити про приховану втрату Туреччиною віри в перспективи співробітництва з росією і початок «збирання» нею залишків ОДКБ. Водночас, присутність на саміті МО трьох країн Центральної Азії і намагання Туреччини доєднатися до ШОС може свідчити про згоду Пекіну на заміну росії в ролі «гаранта безпеки» в регіоні.

Неоднозначним і достеменно невідомими є ставлення Пекіну до росії і її майбутнього та його роль в посиленні агресивності росії. З одного боку, Китай пов’язаний із Заходом, насамперед зі США, міцними економічними взаємозв’язками, що зумовлює дотримання ним антиросійських санкцій. З іншого боку, Китай неприховано негативно ставиться до присутності США в Індо-Тихоокеанському регіоні, особливо до їх підтримки незалежності Тайваню. Пекін має значний економічний (і вірогідно, політичний) вплив на росію, що надає йому можливості використовувати її як таран в антизахідній політиці. До цієї думки підштовхує дуже симптоматична хронологія спалахів агресивності кремля: літня Олімпіада 2008р. в Пекіні — візит путіна до Пекіну — війна в Грузії; зимня Олімпіада 2014р. в Сочі — зустріч путіна і Сі в Сочі — окупація Криму та частини Донбасу; зимня Олімпіада 2022р. в Пекіні — візит путіна до Пекіну — повномасштабна агресія проти України. Питанням залишається, що підштовхнуло путіна до останнього спалаху агресивності — тобто оголошення мобілізації, приєднання до росії окупованих територій, погроз ядерною зброєю — позитивна чи негативна відповідь Сі під час саміту ШОС?

Війна висвітлила проблемні питання стосовно ефективності наявних економічних і безпекових союзів. Головними з проблем тут є, мабуть, помилки в оцінці ризиків, неспроможність запобігти кризовим явищам, запізнення в реагуванні на них, безвідповідальне ставлення окремих членів до потреб у ресурсах. На цьому тлі лунають апокаліптичні висновки про кінець глобалізації, завершення епохи крупних союзів і перехід ініціативи до мережевих структур у вигляді автономних регіональних і субрегіональних союзів, альянсів, коаліцій.

Насправді, ознаки таких процесів мають місце і спрямовані на пошук способів домогтися внутрішньої солідарності та стійкості альянсів і коаліцій. Прикладами можуть служити

• вже існуючи в Європі Північноєвропейський оборонний союз, Вишеградська четвірка, Люблінський трикутник, проект Тримор’я;
• ініціатива Бориса Джонсона зі створення поза рамками ЄС під егідою Великої Британії нового воєнно-політичного та економічного союзу за участі України, Польщі, Естонії, Латвії, Литви і Туреччини;
• ідея Емануеля Макрона, що вже почала втілюватися, зі створення «Європейської політичної спільноти» із залученням окрім членів ЄС усіх країн Західних Балкан, України та Молдови;
• коаліції держав, що склалися навколо допомоги Україні в боротьбі з російською агресією (так звані процеси «Рамштайн» і «Копенгаген»).

Проте, за умов відсутності переконливих доказів ефективності і стійкості нових утворень, процес піде, скоріше, кількома паралельними шляхами: реформування наявних економічних і безпекових інститутів; формування всередині них більш стійких субрегіональних структур і гнучких ситуаційних коаліцій; розвиток міжрегіональних і глобальних партнерств.

Такий висновок підтверджують результати експертного опитування, проведеного Центром Разумкова спільно зі ШПА, де одним із питань було: «Якими, на вашу думку, будуть головні сценарії формування майбутньої системи міжнародної безпеки?»

Колективна протидія росії уже перетворилася на один із символів оновленої західної єдності. Це безпосередньо впливає на стратегію перемоги над росією (стосовно чого в таборі демократичних країн сформувався певний консенсус, сформульований в документах самітів ЄС, G 7, НАТО), а також на тривалість війни та уяву про майбутнє України та росії. Така стратегія може виглядати наступним чином:

• за умов своєчасного надання Заходом усіх потрібних озброєнь Україна домагається повної перемоги над росією; у найкращому випадку війна може завершитися до кінця 2022р. — бажаний для всіх варіант; за умов дозованих постачань озброєнь вона може розтягнутися на роки — небажаний варіант;
• подовження санкційного тиску з метою позбавлення росії спроможностей відновити агресію або погрожувати агресією будь-кому;
• відбудова (перебудова) України за участі зацікавлених партнерів, зміцнення її сектору безпеки до рівня, що забезпечує захищеність і стійкість і є однією з головних гарантій безпеки;

Зумовлені воєнною поразкою і впливом санкцій внутрішні процеси в росії можуть призвести до її часткового або повного переформатування, що докорінним чином має змінити ставлення до неї у світі. До речі, в антиросійському таборі останнім часом дедалі гучніше лунають заклики не допустити розвалу росії — можливо через сподівання отримання преференцій під час освоєння зруйнованого російського ринку або через брак фантазії уявити світ без ядерного шантажиста. Побоювання неконтрольованого розпродажу ядерного потенціалу росії навряд чи можна вважати слушними, бо спільним зусиллями така проблема може бути усунена, про що свідчить досвід розпаду Радянського союзу.

Двома діаметрально протилежними варіантами майбутнього росії можуть бути:

1. «Недопущення розпаду росії» означає збереження наявного режиму з деякими косметичними змінами в її політичній системі, оскільки запровадження в росії демократичних засад державоустрою рівносильне її розпаду. Природна смерть, фізичне усунення або позбавлення влади «царя» путіна може мати, скоріше, символічне значення, але не стане гарантією відмови росії від імперських зазіхань, оскільки глибоко (на рівні психічної травми) зомбовані російські «еліти» та суспільство (за окремими винятками, що мають маргіналізований характер) просякнуті ненавистю до «фашистської» України та «загниваючого» Заходу. За цих умов вірогідність приходу до влади в росії у найближчій перспективі прогресивної політичної сили, готової просувати цінності демократії і ринкової економіки, наближується до нуля. Стримування агресивності росії може бути досягнуте примушенням (під тиском санкцій) до поновлення нею участі в Адаптованому договорі про звичайні збройні сили в Європі, з якого вона вийшла у 2007р., перед нападом на Грузію. Згідно з Договором росія була змушена відвести відповідні важкі озброєння за Урал і дотримуватися флангових обмежень на кількість військ та озброєнь.
2. Переформатування політичного та адміністративного устрою росії з розподілом військового потенціалу між новими суб’єктами і контрольованим знищенням арсеналу ядерної зброї. Це дуже складне завдання, що вимагає солідарності на рівні ООН і насамперед ядерних держав. Але ціна питання є виправданою з огляду на загрозу ядерного апокаліпсису, до краю якого підвела світ росія.

Що стосується України то на гідне місце в оновленому світовому порядку, у глобальних і регіональних економічних і безпекових системах вона може розраховувати лише у випадку її повної перемоги над росією. За умов замороження конфлікту вона сприйматиметься як країна-жертва, а не як повноправний суб’єкт. При цьому після перемоги буде багато бажаючих долучитися до табору переможців (яких насправді багато і без яких перемога була б неможливою). Натомість у випадку «недоперемоги» вся відповідальність буде покладена на Україну, бо, зрештою, припинення вогню на півшляху до перемоги буде її рішенням, до якого її наче ніхто не примушував.

Певною мірою від результатів завершення російсько-української війни залежить відповідь на питання про стійкість західної єдності. Перемога Заходу і зникнення росії з радарів екзистенційних загроз стануть підгрунтям для збереження і зміцнення західної єдності на тривалий період, суттєвим чинником легітимізації американського лідерства, імпульсом і дороговказом реформування та адаптації до нових умов багатосторонніх інститутів, що забезпечують координацію зовнішньої і оборонної політики західних країн.

Перемога росії і капітуляція України викличуть на Заході загострення старих і виникнення нових розбіжностей, пошук винних у поразці, деструктивні процеси як усередині окремих країн, так і між ними. Навіть «напівперемога» Заходу, тобто залишення росії шансу на «вставання з колін», що згодом перетвориться на відновлення її агресивності, означатиме крупну зовнішньополітичну поразку США, змінить розстановку політичних сил у західних демократіях, спонукатиме противників Заходу на чолі з Китаєм до більш впевненого тиску на провідні західні країни та всю систему західних цінностей.

Розуміння таких наслідків проявляється у зростаючій допомозі Україні з боку західних країн, у створенні дедалі ширшої коаліції країн, що вважають за необхідне потужну підтримку України зброєю, фінансами, гуманітарною допомогою разом із розширенням і запровадженням дедалі більш жорстких санкцій до росії. Водночас подекуди спостерігається нерішучість окремих країн у наданні Україні великих обсягів озброєнь (особливо важких). Це викликано здебільшого їх невпевненістю в перемозі України над більш потужною росією, невизначеністю статусу повоєнної росії, з якою доведеться мати справи після завершення війни, а також побоюванням ціни, яку доведеться сплатити за перемогу (наслідків кризових явищ в економіці, енергетиці, у сфері продовольчої безпеки, міграційних хвиль тощо).

З огляду на це існують три головні сценарії завершення війни, навколо яких відбуваються палки дискусії.

1. Перехід до переговорів про припинення вогню з фіксацією лінії зіткнення станом на початок переговорів (практично, на російських умовах); заморожування конфлікту (на час відновлення росією наступального потенціалу з максимальним наближенням угруповання російських військ до чорноморських портів України). Питання деокупації Донбасу і Криму відносяться до сфери пошуку компромісів; санкції проти росії зберігаються, але докладаються зусилля з їх пом’якшення або скасування; Офіційно чи неофіційно запроваджуються обмеження військово-технічної допомоги Україні. Капітуляція України

2. Витискання російських військ до межі розмежування станом на 23 лютого 2022р.; переговори про надання Україні гарантій безпеки; переговори про долю окупованих територій Донбасу і Криму.

Такий сценарій наче знаходить підтримку в окремих політичних колах західних країн: Німеччини, Франції, Італії, маргінальної частини Республіканської партії США.

При цьому, по-перше, немає впевненості у згоді росії обговорювати питання ОРДЛО та, особливо, Криму за умов, коли вони фактично перебувають під її контролем. По-друге, попри запевнення представників Офісу Президента в готовності провідних країн Заходу надати Україні гарантії безпеки, насправді йдеться про їх готовність обговорити ці питання, причому однозначно не торкаючись воєнних гарантій, окрім надання допомоги озброєннями.

Переговорним шляхом, імовірно, можливо домогтися тимчасової поступливості росії з окремих, не критичних для неї питань в обмін на пом’якшення або скасування частини санкцій. Проте фактично, це буде домовленістю про заморожування конфлікту, оскільки в самій росії такий результат буде подано як капітуляція Заходу і стимулюватиме росію мірою поповнення сил і ресурсів до поновлення агресії, використовуючи окуповані території як плацдарм для наступу.

Справжньою гарантією безпеки, принаймні для України та східноєвропейських країн, є остаточне позбавлення кремлівського режиму (як чинного, так і майбутнього) можливостей для агресії.

3. Повне відновлення територіальної цілісності України та капітуляція росії що передбачає:

• успішний контрнаступ Збройних Сил України з використанням отриманої західної військово-технічної допомоги та відновлення кордонів станом на 1991р.;
• репарації росії за завдану Україні шкоду;
• укладення відповідного юридично зобов’язуючого документа з визначенням умов демаркації кордонів, зобов’язань росії із зазначених вище питань, механізмів верифікації їх дотримання і відповідальності за їх порушення.

Сценарій повної поразки росії і позбавлення її можливостей для розв’язання агресії проти її сусідів відбиває погляди політичних кіл, що визначають політику більшості західних країн (зокрема, США, Великої Британії, Канади, Польщі, країн Балтії та ін.), а також відповідає настроям патріотично налаштованої більшості Українського суспільства.

Зазначені сценарії можуть зазнати певних коригувань залежно від ситуації на фронті, балансу сил і подій на міжнародній арені. Зокрема, опція розпаду росії може зачіпати інтереси інших як західних країн, так і незахідних країн. З огляду на це, формула «повної поразки» росії може зазнавати змін залежно від динаміки балансу сил у світі. Відповідно, це може значною мірою вплинути на кінцеві результати російсько-української війни. З одного боку, Китай має певні можливості впливати на поведінку росії та її позицію стосовно умов завершення війни. З іншого боку, за умов повної залежності України від західної допомоги, США та окремі країни Старої Європи за рахунок дозованого постачання озброєнь і пом’якшення санкцій проти росії здатні вплинути на спроможність України досягти «повної перемоги», запобігаючи таким чином розпаду росії.

Як ви могли побачити, в лекції не знайшли висвітлення питання технологічного суперництва, війни в інформаційному, кібернетичному, космічному просторі тощо, які значною мірою визначають динаміку змін у безпековому середовищі, посилюють або пом’якшують, але не відміняють зазначені вище тенденції. Ці аспекти обов’язково мають стати предметом додаткових поглиблених досліджень та обговорень.

На цьому я завершую, дякую за увагу та чекаю на питання.