Мета Кремля очевидна — отримати те, чого чотири роки тому не вдалось досягти економічними, військовими та дипломатичними засобами. І зараз ставка робиться на миротворчу ініціативу.

Прогрес місії Волкера-Суркова є. Насамперед він пов’язаний з активною позицією Волкера, відмінною від його попередника з адміністрації Обами. Курт Волкер має абсолютно чітке розуміння — хто і що є причинами конфлікту на сході України і чому він триває. Волкер, не вдаючись до якихось дипломатичних обмежень, відкрито висловлює свою позицію. Тому основний прогрес — це формування позиції як з російськими переговірниками, так і з міжнародними партнерами. Та це навряд чи може вплинути на перспективи реалізації миротворчої місії.

Слід чітко розуміти, що наразі Росія не зацікавлена в урегулюванні цього конфлікту, оскільки немає впевненості у тому, що її пропозицію по введенню миротворців підтримають. На останній зустрічі Волкера-Суркова було погоджено 3 із 29 пунктів. Ми не знаємо, про що ці пункти. Та зустріч свідчить про те, що позиції сьогодні настільки не співпадають, що говорити про будь-які перспективи наразі рано.
Що криється за цими розбіжностями в позиціях? Мета Кремля очевидна — отримати те, чого чотири роки тому не вдалось досягти економічними, військовими та дипломатичними засобами. І зараз ставка робиться на миротворчу ініціативу. Щоб зрозуміти в чому полягають основні кроки до досягнення російського плану, слід уважно прочитати політичну частину Мінських домовленостей. В разі повного виконання цієї частини в російській інтерпретації, Росія може святкувати День перемоги над Україною.

Теоретично, можливість обійти вето Росії в Раді безпеки ООН є. Та для цього важливо зробити принаймні два дуже важливі кроки. Перший — це визнати Росію країною-агресором і стороною конфлікту, а також формалізувати цей конфлікт з так званої української кризи в міждержавний українсько-російський конфлікт. Другий — досягнути політичного рішення на Генеральній асамблеї ООН, що позбавить Росію права брати участь в голосуванні. Нічого нового тут немає — така процедура прописана в статуті ООН. І такий прецедент уже був у 1950 році. Та цей статус Росії не визнаний ані на рівні українського законодавства, ані в міжнародній площині. Хоча певні кроки-напівкроки робляться. Сьогодні ситуація значно відрізняється навіть від того, що було рік тому.

Тут іде мова про порушення Конституції України і українського законодавства на рівні президента. Потрібно було просто виконати вимоги Конституції і Закону про оборону, до прикладу. Оскільки цього не було зроблено своєчасно, нині влада намагається знайти якийсь вихід з ситуації. Проект закону про деокупацію/реінтеграцію, який мали винести до Нового року, — це чергова спроба вжити якихось напівмір, щоб не виконувати чи уникнути відповідальності за своєчасне невиконання вимог законодавства.

На щастя, для України, незалежно від дій Києва, є певні кроки на міжнародній арені. Як на мене, там достатньо сильно допомагають Україні. Та без активної позиції української влади за нас нічого не зроблять. Але якби там не було, в прийнятті резолюцій на рівні міжнародних організацій все ж є заслуга наших дипломатів, парламентаріїв і, мабуть, не в останню чергу, президента.