Дивно чи ні? Чому з України "тікають" інвестиції

Звичайно, частково це зумовлено коронавірусною кризою. Ще у докризовий період прямі інвестиції у світовій економіці вели себе вельми обережно. Так, зниження їхніх обсягів відбувалось і упродовж 2018−2019рр. (середньорічне зменшення на 10%), а у 2020-му пандемічному році обвал у глобальних потоках на 42% нікого не здивував. Також«природнім» є те, що утікання відбувається з висхідних чи послаблених економік до так званих тихих гаваней — розвинутих країн з міцними капіталами.

І утікання інвестицій з України цілковито вписується у глобальні інвестиційні потоки. Однак, іноземні інвестиції - це лише одна сторона багатогранника вітчизняних інвестиційних втрат, які виходять далеко за межі коронавірусу. Про природу інвестиційного клімату в Україні сказано і написано вже немало. І владою нескінченно проголошуються наміри залучення інвестицій, втім, результативність дієвості яких залишається вельми сумнівною.

Зверну увагу на особливості інвестиційного середовища в Україні останнього періоду. По-перше, структура ВВП країни має відверто споживчий характер, частка кінцевих споживчих витрат у 2019−2020 рр. сягнула 94−95% ВВП. Тобто практично весь новостворений продукт упродовж року і споживається. Як наслідок, стрімко скорочувалось нагромадження капіталу. У 2019 р. його частка скоротилась до 12,6% ВВП, а у 2020-му — вже до 7,5% ВВП. Це означає, що інвестиційний ресурс просто не встигає відтворитися. Для інвестиційного відновлення ця частка має складати принаймні 18−20% ВВП, чого, вірогідно, вкрай важко очікувати найближчими роками.

По-друге, вітчизняний бізнес залишається фактично наодинці із своїми інвестиційними потребами. Так, власні кошти підприємств складають дві третини у загальних обсягах за всіма джерелами фінансування капітальних інвестицій. Натомість банківські кредити — менше 7%. А з тим і марними є сподівання, що владні заохочення до здешевлення кредитних ресурсів матимуть якийсь практичний сенс.

Та й навіщо вкладати кошти у реальні інвестиції, якщо існує безризиковий і доходний ринок ОВДП. А з кінця листопада 2020-го ще й почали повертатись нерезиденти — з того часу їх «чисте» придбання облігацій склало близько 30 млрд. грн., при утриманні доходності річних облігацій на рівні 10−11%. За досить стійкого курсу лише трохи меншою є і валютна доходність.

По-третє, владні ініціативи залучення інвесторів, побудовані на обіцянках пільг, виглядають сумнівними. Розрекламована так звана «інвестиційна няня», завдяки якій окремим інвесторам надаватимуться виключні умови, не зацікавила жодного серйозного інвестора, оскільки, з одного боку, складається враження, що пропоновані пільгові умови найпершими використовуватимуться для лобістських цілей, з іншого — для них(вітчизняних і міжнародних інвесторів) набагато важливішими є верховенство права, низька корупція, забезпечення прав власності.

Щоб щось почати змінювати, потрібне не створення чергової великої інвестиційної ради чи утвердження далекосяжних рішень та постанов. Вірогідно, слід починати з чогось малого, однак зрозумілого, прозорого, значимого. Серед таких малих, однак реальних, справ виокремлюється приватизація, яка сьогодні по суті є міцно законсервованою. Важливо, щоб це було не чергове переписування переліку підприємств, які (не) підлягають приватизації. А якнайшвидші відкриті 2−3 демонстраційні конкурси дійсно привабливих підприємств з допуском всіх зацікавлених інвесторів (крім пов’язаних з країною-агресором), мінімізацією додаткових інвестиційних зобов’язань. І щоб рішення цих конкурсів стали безумовними. Тоді у реальність можливих змін і вітчизняні інвестори повірять, і міжнародні підтягнуться.

Джерело:

Василь Юрчишин

Директор економічних і соціальних програм


Народився в 1955 р. в Кам’янці-Подільському.

Освіта:

Київський державний університет імені Т. Шевченка, факультет кібернетики (1977).

Кандидат фізико-математичних наук (1989).

Інститут державного управління та самоврядування при Кабінеті Міністрів України (1994).

Доктор наук з державного управління (2003).

Автор близько 100 наукових праць.

Робота:

Протягом 1977–1993 р. працював в Київському університеті на посадах інженера, наукового та старшого наукового співробітника; 

1994–1999 — головний дослідник з економічних питань Міжнародного центру перспективних досліджень, Фонду розвитку банківської справи і фінансів;

1999–2004 — доцент кафедри економічної політики Української (нині Національної) академії державного управління при Президентові України;

1999–2004 — директор з досліджень Агентства гуманітарних технологій, потім Агенції соціального проектування;

2002–2003 — радник Міністра економіки України;

з квітня 2004 р. — професор кафедри економічної політики Національної академії державного управління при Президентові України;

з червня 2005 р. — директор економічних програм Центру Разумкова.

(044) 201-11-90

yurchyshyn@razumkov.org.ua