Зараз не можна виключати будь-якого найгіршого сценарію
Якщо оцінювати те, що відбувалося протягом останніх днів і те, чого можна очікувати, треба виходити насамперед з того, що російські заяви про скорочення активності на Київському та Чернігівському напрямках не є жестом доброї волі. Це є вимушений крок, на який Росію підштовхнув потужний спротив українських збройних сил і загалом України. Не йдеться про припинення вогню — це вимушений відступ, який Росія намагатиметься компенсувати іншими засобами, зокрема, активнішим застосуванням артилерії чи ракетних систем з-поза зони досяжності українських засобів протидії. А також за рахунок концентрації своїх військ на Донбасі — є підтвердження з різних джерел, зокрема іноземних розвідок, того, що сили, які відводяться, будуть переформатовуватися та доукомплектовуватися для того, щоб зосередити наступ на кількох інших ділянках, насамперед на Сході, а також утримувати ті позиції, які Росія зайняла на Півдні.
За даними Генштабу ЗСУ, «російські окупаційні війська намагаються створити нове угруповання військ на Слобожанському напрямку з метою встановлення контролю над частинами територій Харківської, Луганської та Донецької областей, включно з блокадою міст Слов’янськ і Краматорськ», і ми не можемо виключати того, що ці міста повторять долю Маріуполя. З огляду на досвід більше ніж місяця війни, зараз не можна виключати будь-якого найгіршого сценарію чи варіанту дій з боку Росії.
Водночас я хотів би звернути увагу на те, що передчасно говорити про те, що Росія встановила контроль над окупованими територіями. Можна говорити лише про частково втрачений контроль з боку української центральної влади зі зрозумілих причин, але констатувати, що його вже встановила РФ, зарано. І я впевнений, що їй цього не вдасться, якщо тільки це не буде варіант, рівнозначний тому, що відбувається в Маріуполі: для того, щоб встановити контроль над цією територією, треба, вочевидь, знищувати повністю не лише інфраструктуру, але й людей.
Деякі відомі російські медійні особи зараз визнають: для них стало великим сюрпризом, що український народ не хоче йти під російське ярмо. Тому встановити контроль можна або репресіями, такими, що, знову ж таки, не залишають місця для життя українських громадян, або ж діяти, як зараз у Маріуполі — застосовувати тактику випаленої землі.
До речі, щодо Херсону булі цікаві оцінки російських експертів. Там же має бути створена цивільно-військова адміністрація, і ось вони зараз обурюються: як це так, що ми робимо лише військову і не можемо набрати цивільних — всі, кому ми платили, всі «любители русского мира» розбіглися… Тобто, у Росії немає можливості встановити контроль за тими лекалами, які були застосовані в Криму або на Донбасі в 2014–2015 роках.
У росіян з’явилося розуміння, що український народ змінився. Як вони тепер кажуть, «ми знали, що там є бандерівці, але не думали, що вони всі бандерівці та націоналісти», тобто до них прийшло це усвідомлення, — але проблема знову ж таки з російською логікою. Якщо ви зрозуміли, що український народ вас не хоче, вам потрібно йти назад, тому що провалилися ваші розрахунки, натомість, будуть дедалі жорсткіші методи, буде намагання повторювати досвід Маріуполя, або ж російська гвардія, яка заходить слідом, намагатиметься розвернути репресії і перетворити український народ на якусь аналогію російського народу, який буде сидіти тихенько, боятися слово сказати і максимум, що робити — це знімати «відосики», якщо когось поруч вбивають.
<...>
Щодо нафтобази в Бєлгороді, то наразі мені не відомо, чи була це успішна операція українських збройних сил, чи була це провокація, створена Росією без участі України. Я можу підтвердити, що бачив відеокадри, на яких видно два вертольоти Мі-24, які є на озброєнні як в українських збройних силах, так і в російських. Їх приналежність неможливо ідентифікувати.
На мій погляд — я не даю поради, просто кажу, які можуть бути варіанти — це чудовий привід відплатити Росії її ж монетою. Якщо це зробили ми, можна сказати, що «ихтамнет». Так само, як вони звинувачують Україну, що це «українські нацисти» розбомбили пологовий будинок і знищили людей у театрі в Маріуполі, можна їм відповісти, що «це ви самі стріляєте по собі».
<...>
Якщо говорити про причини того, чому російські війська покидають зону Чорнобильської АЕС, то я не думаю, що хтось у російському командуванні турбується опроміненням. Якщо їх ні до чого не спонукає цифра, за найконсервативнішими оцінками, 10 тис. — 15 тис. загиблих і втричі більше покалічених, то, думаю, опромінення — це фактор, який вони взагалі не враховують. Але тут, на мій погляд, крім приємних новин, що російські війська звідти виходять, і що вони отримали там дозу української радіації, яку заслужили, є інша проблема. Той, хто ухвалював рішення туди заходити, не міг не знати про радіацію, а якщо не знав, то це ще один жирний штрих до того, з ким ми взагалі маємо справу, до їхньої якості планування. І знову ж таки, це чергова загроза: якщо вони не зважають на життя власних солдатів, якщо не враховують потенційну загрозу, пов’язану з Чорнобилем, не розуміють, що Чорнобиль — це небезпека не лише для України, не лише якесь прикриття, по якому українці не будуть стріляти, тоді це люди, які зовсім іншими категоріями мислять і від яких можна, відповідно, очікувати найнеприємніших сюрпризів.
<...>
Мушу визнати, що навіть зважаючи на весь свій досвід — служби в радянській армії, співпраці з росіянами в середині 90-х у миротворчій місії, а потім служби у міністерстві оборони України, — я трошки краще думав про рівень підготовки і загалом якості російських військ. Були, здавалося б, успішні реформи [що їх проводив Анатолій Сердюков, міністр оборони РФ у 2007−2012 роках], але зараз ми всі переконалися в тому, що «потемкинская деревня» — це щось суто російське. Тобто є якась частина елітних сил, а далі — просто здоровенна маса, яка за ними тягнеться.
Те ж саме спостерігалося, наприклад, у 2014 році, коли захоплювали аеродром Бельбек. Перші кілька днів там був спецназ, і дійсно він був навчений, підготовлений і десь до міри ввічливий, але потім, коли їм зробили ротацію, прийшла справжня російська армія. Тобто нічого не змінилося ні з 80-х років, ні після 14-го року. Вони, можливо, отримали більші ракети чи поставили собі комп’ютери на танки, але по суті менталітет росіянина не змінився.
Ми бачили дійсно жахливі кадри, чули перехоплені розмови — і це такі дійсно притаманні характеристики, які, здається, не зміниш ніякою реформою в російській армії.
Я хотів би ще раз підкреслити, що реформи міністра оборони Сердюкова, за багатьма незалежними оцінками, були відносно успішними. Але знову ж таки, не можна зробити таку російську армію, яка відрізнялася б від російської держави і від російського населення, тому що все, що є там, автоматично переноситься і в армію. У них дуже сучасні літаки, вони оновили свою техніку, але все це не змінює і не додає якості тому, що ми без перебільшення називаємо ордою, яка просто мародерить і порушує будь-які правила ведення війни.
І, якщо говорити про озброєння, то Україна однозначно його потребує. Потребує боєприпасів, потребує інших ресурсів постійно, тому що зараз Росія прийшла до війни на виснаження. І вона має запас ресурсів — якої якості це інше питання, але стосовно кількості, він у неї дійсно є. У війні на виснаження Україні важче боротися з Росією, і тому комплексна допомога наших партнерів — це один із тих ключових факторів, які дозволять нам не лише вистояти, але й перемогти.
Що стосується конкретної номенклатури, то я би не хотів навіть намагатися щось нове сказати: є чітко виписані потреби, сформульовані українськими військовими, й вони передані всім нашим партнерам. У чому зараз, можливо, ситуація відрізняється від того, що було перед війною або в перші дні війни — є вже розуміння того, що ця війна може затягнутися надовго. Тому якщо раніше було достатньо дати якусь переносну зброю, яку швидко можна навчитися застосовувати на полі бою, то зараз дедалі актуальнішим стає питання стосовно більш складних систем, які, можливо, потребують кількох тижнів або місяців підготовки для українських спеціалістів. Я хотів би помилитися в цьому, але схоже, що ця війна затягується, тому Україні дійсно потрібні системи, які забезпечують, насамперед, протиповітряну оборону на середню і велику дальність. Досі є потреба, вона нікуди не зникла, в літаках, особливо велика потреба в сучасних безпілотних апаратах, як розвідувальних, так і ударних. Тобто зараз мова про те, що Україну потрібно підтримати у тому, щоб не просто стримати російський удар, але й вести таку війну, яка б дозволила або витіснити російські війська з української території, або створити їм такі умови, щоб Росія вимушена була за столом переговорів погодитися на українські умови, а не наполягати на своїх ультиматумах. Як правильно говориться, переговорні позиції зараз формуються на полі бою.
Повну версію слухайте у спеціальному ефірі Війна в Україні на Радіо НВ
Джерело:
