ГАРАНТІЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ: ЗАПОРУКА ДОВГОТРИВАЛОГО МИРУ ЧИ ПЕРЕШКОДА НА ШЛЯХУ ЗАВЕРШЕННЯ ВІЙНИ?
Аналітична доповідь
ВСТУП
Питання гарантій безпеки України є однією із ключових передумов досягнення ймовірних домовленостей про завершення російсько-української війни — наріжним каменем мирного плану та водночас каменем спотикання на шляху досягнення цих домовленостей. Довгострокові гарантії безпеки для України є однією із принципових вимог до змісту перспективної мирної угоди з боку офіційного Києва, українського суспільства та європейських партнерів. Ідеться як про міжнародні гарантії забезпечення режиму припинення вогню та розведення сил на етапі завершення активної фази бойових, так і про надійні гарантії унеможливлення поновлення агресії проти України на довгостроковий період після формалізації мирних домовленостей.
Термін «гарантії» не слід трактувати дослівно. Історія знає приклади як надійних міжнародних гарантій, так і порожніх обіцянок, коли «гаранти безпеки» лише співчували жертві агресії, а самі вдавалися до акту агресії чи ставали союзниками агресора. Попри те, що навіть юридично зобов'язуючі, детально виписані гарантії не дають стовідсоткової надійності, їх наявність суттєво посилює національні спроможності стримування та протидії агресії, змушуючи потенційного агресора враховувати військові та політичні ризики конфронтації з більш широкою коаліцією союзників.
Наявність реалістичного та критичного ставлення до перспектив отримання та значимості формальних гарантій безпеки є надзвичайно важливою для формування максимально обґрунтованих позицій України в мирних переговорах і мінімізації ризиків повтору помилок на зразок Будапештського меморандуму.
ЗОВНІШНІ ГАРАНТІЇ БЕЗПЕКИ: ФОРМИ, ВАГОМІСТЬ І ЗАСТЕРЕЖЕННЯ
Під терміном «гарантії безпеки» розуміються односторонні та взаємні зобов'язання одних країн надавати іншим всебічну безпекову допомогу, включно з військовим захистом від зовнішньої агресії. У деяких випадках цей термін також означає взаємні зобов'язання про ненапад. Гарантії безпеки зазвичай закріплюються в юридично зобов'язуючих договорах (формальні гарантії). Саме обов'язковий характер відрізняє ці угоди від «запевнень», що вважаються політичною декларацією, а не зобов'язанням (неформальні гарантії).
В реальності, навіть юридично зобов'язуючі гарантії не дають стовідсоткової впевненості у їх надійності, але юридично оформлені двосторонні та багатосторонні оборонні союзи (альянси, коаліції, блоки) посилюють індивідуальні спроможності стримування та протидії агресії. Будь-який потенційний агресор змушений враховувати ймовірність конфронтації не лише з об'єктом нападу, але й більш широкою коаліцією, та оцінювати відповідні військові та політичні ризики 1.
Термін «гарантії» не слід трактувати дослівно, коли стосується зобов'язань держави чи групи держав надавати військовий захист жертві агресії. Є чимало історичних свідчень 2, коли міжнародні гарантії безпеки, покликані не допустити чи зупинити вторгнення ворожих армій, дійсно працювали десятиліттями або ж виявилися порожніми обіцянками. Більше того, «гарант безпеки» може сам вдатися до акту агресії або ж стати союзником агресора. Навіть найретельніше вивірені формулювання та юридично бездоганно закріплені договірні зобов'язання мають певні обмеження та не дають 100% впевненості, що держава-гарант вступить у війну, якщо це не відповідає її національним інтересам, або ж ризики дотримання зобов'язань суттєво перевищують ризики нехтування ними.
Наприклад, ст. 5 Північноатлантичного договору 3 (див. Додаток 3), яка наразі небезпідставно вважається найбільш надійною гарантією колективної безпеки, також дає членам Альянсу певний простір для вибору опцій її застосування, тобто «здійснення дій, які вважатимуться необхідними...». Більш того, положення ст. 11 про виконання умов Договору «усіма Сторонами, згідно з їхніми відповідними конституційними процедурами», може бути використане владними та опозиційними політичними силами держав-членів для затягування процесу реагування чи обмеження характеру та масштабу дій з виконання союзницьких зобов'язань. Попри більш докладний і конкретизований виклад процедур, подібні невизначеності притаманні й Договору про Європейський Союз 4 (див. Додаток 3).
Примітно, що ст. 4 Договору про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу (Варшавський договір 1955 р.) 5 та ст. 4 Договору про колективну безпеку (Ташкентський договір) 6 містять доволі схожі формулювання ст. 5 Північноатлантичного договору і ст. 42.7 Договору про ЄС стосовно колективної оборони та зобов'язань кожної із Сторін договору. Тобто, як держави-члени НАТО, так і держави-члени анти-НАТОвського блоку у ключових статтях своїх засадничих договорів декларували готовність до колективної відповіді на напад, залишаючи певну невизначеність стосовно формату власних зобов'язань негайного надання необхідної допомоги, включно з військовою, та підтримки наявними у їх розпорядженні засобами.
Усвідомлення цих та інших обмежень міжнародних безпекових гарантій та особливостей їх реалізації важливе для формування реалістичності очікувань від потенційного набуття повноправного членства в НАТО (чи ймовірних альтернативних коаліціях), або ж при розгляді варіантів «NATO-light» чи гарантій безпеки «на зразок ст. 5» 7.
Однак, попри розуміння застережень стосовно обмежень будь-якої системи колективної безпеки та надійності зовнішніх безпекових гарантій загалом, наявність взаємних оборонних зобов'язань, зафіксованих у міжнародних договорах, здатна суттєво посилити національні спроможності стримування. Навіть гіпотетична ймовірність реалізації безпекових гарантій союзниками потенційного об'єкта нападу може стати вирішальним фактором стратегічної невизначеності у розрахунках потенційного агресора.
НЕОБХІДНІСТЬ ГАРАНТІЙ БЕЗПЕКИ ДЛЯ УКРАЇНИ: ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ
Практично увесь період новітньої історії російсько-українських відносин є перманентним міждержавним конфліктом 8, розвиток якого відбувався по переважно висхідній ескалаційній траєкторії з низки об'єктивних і суб'єктивних причин. Сьогоднішній стадії (2014 р. — …) кульмінації конфлікту до рівня повномасштабної війни передував тривалий латентний період (1991–2013 рр.) з притаманними йому циклами послаблення та посилення напруги у двосторонніх політико-дипломатичних, економічних, культурних відносинах, а також низкою небезпечних інцидентів на межі застосування або ж обмеженим застосуванням військової сили 9.
У лютому 2026 р. минуло чотири роки з моменту початку повномасштабної російської збройної агресії проти України та 12 років від початку російсько-української війни. Нинішня війна розпочалася у 2014 р. з російської гібридної агресії (майже безкровного вторгнення «зелених чоловічків» на територію Криму) та незабаром переросла у активні бойові дії на сході України за безпосередньої, але прихованої участі регулярних підрозділів російської армії («іх-тамнєт»). 24 лютого 2022 р., після семи років перманентних переговорів (за участю росії у ролі посередника) з врегулювання конфлікту, «замороженого» Мінськими домовленостями 10 (з росією у ролі а-ля гаранта), путінський режим розпочав наступну стадію ескалації у формі неприхованої та повномасштабної збройної агресії.
Забігаючи наперед до питання майбутніх домовленостей про припинення війни і договірно-правового врегулювання післявоєнного формату двосторонніх відносин, слід зазначити, що на момент початку збройної російської агресії (2014 р.), між рф та Україною було формалізоване взаємне визнання суверенітету, незалежності та територіальної цілісності на рівні двосторонніх угод 11 (див. Додаток 3), які не стримували кремль від перманентних заяв і дій, недружніх по відношенню до України.
Окрім того, зобов'язання рф «поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України» були зафіксовані на міжнародному рівні, починаючи від Статуту ООН 12 і Гельсінського Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.) 13 до сумнозвісного Будапештського меморандуму 1994 р. 14 (див. Додаток 3).
Наявний досвід порушення рф міжнародних зобов'язань і двосторонніх договорів дає вагомі підстави для сумнівів у надійності будь-яких домовленостей, скріплених підписом російської держави, але не підкріплених інструментами примусу до їхнього виконання. На тлі кризи або ж, фактично, вакууму довіри як наслідку неспровокованої воєнної агресії та численних фактів порушень міжнародних конвенцій про закони і звичаї ведення війни 15, в Україні та у великій частині західного політичного та експертного середовища сформувалася впевненість у недоговороздатності росії та зневіра стосовно перспектив дотримання росією взятих на себе зобов'язань.
На поточному етапі пошуку політико-дипломатичних рішень завершення війни обґрунтовані сумніви у намірах росії в подальшому дотримуватися зобов'язань про ненапад також поділяються абсолютною більшістю українських громадян та вітчизняною експертною спільнотою. Так, із твердженням, що росія «порушить угоду і нападе на Україну, як тільки це їй буде зручно», погоджуються 61,6% 16 опитаних громадян і 93,3% експертів 17.
Отже, чи не єдиним запобіжником від порушення кремлем домовленостей як на ранньому етапі припинення активних бойових дій, так і на більш тривалий період після завершення збройної фази конфлікту теоретично могло б бути створення механізму стримування та покарання, який би змінив стратегічні погляди агресора на потенційні здобутки-втрати, на користь відмови від силових методів.
Що стосується формальної сторони майбутніх домовленостей про ненапад як головного змісту гарантій безпеки для України з боку рф, то їх текст може де-факто відтворити, наприклад, зазначені вище статті Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (1997 р.) з посиланнями на відповідні положення Статуту ООН і зобов'язання по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Водночас цього разу такі універсальні декларації про добрі наміри мають бути підкріплені юридично зобов'язуючими зовнішніми гарантіями з обов'язковим визначенням відповідних механізмів та інструментів їх реалізації.
ВАЖЛИВІСТЬ МІЖНАРОДНИХ ГАРАНТІЙ З ОГЛЯДУ НА ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕБІГУ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ВРЕГУЛЮВАННЯ КОНФЛІКТУ
Після більш ніж чотирьох років бойових дій високої ефективності, збройне протистояння має всі ознаки «війни на виснаження» та патової ситуації, коли жодна із сторін не отримала переконливої військової перемоги та не володіє потенціалом здобуття такої перемоги в осяжній перспективі.
Відсутність суттєвого прогресу на політико-дипломатичному фронті значною мірою пояснюється ілюзорною впевненістю кремля у спроможності виграти війну на виснаження та відповідно досягти цілі знищення України як суверенної та незалежної держави. Реалістичність такого сценарію наразі виглядає малоймовірною з огляду на проблеми, з якими зіштовхнулася російська армія та економіка, з одного боку, та на потенційні спроможності України (за підтримки партнерів) чинити опір російській агресії, з іншого.
Найбільш імовірним способом завершення війни (станом на момент публікації) видається політико-дипломатичне рішення, що передбачає взаємні компроміси від кожної зі сторін.
Позиція офіційного Києва стосовно передумов початку мирних переговорів з кремлем та відповідно прийнятних для України компромісів, зазнала доволі суттєвих змін після обрання Д. Трампа на другий термін і відповідних трансформацій у підходах з боку стратегічного партнера до врегулювання російсько-українського конфлікту. Президент України В. Зеленський під тиском нового очільника Білого дому був змушений поступово пом'якшувати попередні категоричні вимоги стосовно початку переговорів і змісту мирних домовленостей, погоджуватися на суттєві компроміси або ж висловлювати готовність до таких компромісів і поступок, які не виходять за «червоні лінії» для Української держави та суспільства. Однією з принципових вимог для України є включення до тексту мирної угоди міжнародних зобов'язань, насамперед з боку США, стосовно надійних і довгострокових гарантій безпеки України.
Варто зазначити, що українське суспільство послідовно декларує безкомпромісне ставлення до необхідності гарантій запобігання російській агресії та не готове жертвувати довгостроковими перспективами миру заради негайного припинення вогню. Так, оцінюючи аспекти можливої мирної угоди з росією, 73,1% опитаних громадян вважають неможливими поступки стосовно реальних гарантій безпеки, позиція ж українських експертів (90%) є ще більш безкомпромісною (див. Додатки 1, 2).
Основою тристороннього переговорного процесу (Україна–США–рф) станом на кінець травня 2026 р. є проєкт мирного плану припинення російсько-української війни із 20 пунктів 18, в основному погоджених між Україною, США та Європою. Більшість пунктів зазначеного проєкту безпосередньо чи опосередковано стосуються гарантій безпеки України, зокрема:
Пункт 1 — підтвердження суверенітету України.
Пункт 2 — угода про ненапад між росією та Україною; механізм моніторингу для контролю за лінією зіткнення.
Пункт 3 — міцні гарантії безпеки для України.
Пункт 4 — чисельність ЗСУ на рівні 800 тис. у мирний час.
Пункт 5 — гарантії безпеки від США, НАТО та європейських держав-підписантів за зразком ст. 5.
Пункт 6 — законодавче закріплення росією політики ненападу стосовно Європи та України.
Пункт 7 — визначення конкретних термінів вступу України в ЄС і надання короткострокового привілейованого доступу до ринку Європи.
…
Пункт 11 — підтвердження Україною статусу без'ядерної держави.
…
Пункт 14 — території (неузгоджений).
Пункт 15 — взаємна відмова від застосування сили для зміни територіальних домовленостей.
…
Пункт 19 — контроль і гарантії виконання Радою миру під головуванням Президента США Д. Трампа.
Пункт 20 — негайне та повне припинення вогню після погодження угоди.
Як зазначено вище, проєкт мирного плану погоджений лише однією стороною конфлікту і кремль, безумовно, і надалі намагатиметься вимагати подальших поступок від офіційного Києва, у т. ч. в частині, що стосується довгострокових гарантій безпеки. Незалежно від того, які ще поступки може зробити Україна під тиском об'єктивних обставин чи «партнерського шантажу», росія (путінський режим, держава та значна частина населення), очевидно, залишиться незадоволеною досягнутим результатом, далеким від максималістських цілей. Більше того, навіть після відходу путіна від влади з тих чи інших причин, існує велика ймовірність, що без «деколонізації» російської імперії 19 процес «депутінізації» (розрядки/перегрузки/перестройки тощо) триватиме недовго — скоріше за все не більше одного виборчого циклу. Після того напевне розпочнеться черговий період «вставання з колін», живильним середовищем якого стане закладена в «генетичному коді» російської імперії невгамовна жага помсти, експансії, відновлення величі 20, а також, підтримувана страхами, укорінена впевненість Заходу в непохитності росії.
Зрозуміло, що конкретні часові рамки «реваншу» залежатимуть від кількох чинників, у т. ч. динаміки розвитку (падіння) економіки росії, соціально-демографічної та гуманітарної ситуації на більшості її території, стану відносин між групами владної еліти та бізнесу тощо. Однак у принципі це не вирішує проблему повторної агресії, але, скоріше, відтерміновує її.
Отже, припинення активних бойових дій не призведе до надійного врегулювання російсько-українського конфлікту за результатами війни, яка не лише не вирішила, але й поглибила політичні протиріччя та причини, що призвели до збройного конфлікту, зруйнувала залишки взаємодовіри та поваги до двосторонніх домовленостей чи міжнародних зобов'язань російської держави.
Таким чином, чи не єдиним запобіжником від порушення кремлем домовленостей як на ранньому етапі припинення активних бойових дій, так і на більш тривалий період після завершення збройної фази конфлікту теоретично могло б бути (крім усунення самого джерела загрози) створення міжнародного механізму стримування та покарання, який би змінив стратегічні погляди агресора на потенційні здобутки-втрати на користь відмови від силових методів.
Насправді, такий механізм передбачений Главою VII Статуту ООН (див. Додаток 3), де зазначені умови і процедури примусу до миру. Проте запровадження такого механізму стримується правом вето ядерних держав — постійних членів Радбезу ООН, обмеженим бюджетом миротворчих операцій і стриманістю членів ООН надавати військовий контингент до миротворчих операцій, пов'язаних із загрозами людських втрат.
Міжнародний досвід середини ХХ — початку ХХІ ст. свідчить, що припинення війни, особливо коли це відбувається за участі зовнішніх миротворців, доволі рідко гарантує шлях до тривалого миру. Показовим є той факт, що протягом останніх десятиліть на планеті фіксується в середньому близько 50 активних збройних конфліктів та 60 миротворчих операцій (переважно з підтримання миру, а не примусу до нього), які також тривають роками та десятиліттями, недосягаючи цілі відновлення тривалого миру. Отже, зусилля міжнародної спільноти в більшості випадків є недостатньо ефективними в примушенні ворогуючих сторін до виконання добровільно взятих чи нав'язаних під примусом міжнародних санкцій зобов'язань 21.
Проблема врегулювання російсько-українського конфлікту є одночасно доволі типовою і унікальною для сучасних мирних процесів. Головною ж відмінністю російсько-українського конфлікту є особливий статус однієї із сторін конфлікту — російської федерації, що володіє правом вето у Раді Безпеки ООН та найбільшим у світі ядерним арсеналом.
Окрім довгострокових гарантій від поновлення російської агресії, залишається відкритим питання забезпечення дотримання імовірних домовленостей про тривале припинення вогню як першого та критично важливого етапу завершення війни.
Спроможність учасників мирного процесу забезпечити режим припинення вогню та дотримання домовленостей сторонами конфлікту стане першим серйозним випробовуванням мирного плану.
Як свідчить міжнародний досвід врегулювання збройних конфліктів, що менше часу пройшло після припинення вогню, то вищими є ризики поновлення бойових дій. Навіть за наявності добрих намірів чи вимушеної необхідності дотримання перемир'я на рівні військово-політичного керівництва ворогуючих сторін, на заваді мирного процесу можуть стати окремі «спойлери миру» або ж «бенефіціари війни», інтересам яких не відповідає мир як такий, або ж умови його укладання. Це не обов'язково стосується лише ветеранів (насамперед російських), незадоволених ставленням до них з боку держави та інших громадян або проблемами реінтеграції до цивільного життя, але й більш широкого спектру суспільства, у т. ч. політиків, радикальних політичних партій і громадських рухів, воєнно-орієнтованого бізнесу та криміналу.
Досвід діяльності Спеціальної моніторингової місії СММ ОБСЄ в Україні 22 (21 березня 2014 р. – 31 березня 2022 р.) є наглядним свідченням «ефективності» міжнародного моніторингу дотримання сторонами режиму припинення вогню, непідкріпленого механізмами примусу порушника до виконання зобов'язань. З нещодавнього досвіду показовим є «дотримання» триденного перемир'я, ініційованого Президентом США Д. Трампом, 9–11 травня 2026 р. Так, попри відсутність масованих ракетно-дронових атак на тилові регіони України, режим припинення вогню жодним чином не вплинув на інтенсивність бойових дій на фронті та кількість обстрілів прифронтових населених пунктів 23.
Важко уявити, яким може бути механізм ефективного міжнародного контролю за дотриманням режиму припинення вогню з огляду не стільки на протяжність лінії зіткнення, скільки на особливість конфлікту, однією із сторін якого (ініціатором і агресором) є ядерна держава — постійний член Ради Безпеки ООН.
Варіант «традиційної» миротворчої операції ООН із залученням міжнародного сухопутного контингенту наразі вважається безперспективним з огляду на непідйомні масштаби такої місії загалом та очевидні проблеми з її комплектуванням і фінансуванням 24, навіть за умови, якщо рф (як сторона конфлікту та постійний член РБ ООН) дасть згоду на її розгортання.
Альтернативою місії під егідою ООН могло б бути розгортання сил міжнародної коаліції західних держав («коаліції рішучих») для забезпечення режиму припинення вогню. Реалістичність реалізації такого варіанту також є не надто високою з огляду на ті ж самі фактори політичного та ресурсного характеру. Такі висновки підтверджуються, зокрема, у дослідженні авторитетного Міжнародного інституту стратегічних досліджень (International Institute for Strategic Studies, IISS) 25. IISS, розглядаючи три опції композиції міжнародної коаліції забезпечення режиму припинення вогню (малого, середнього та великого масштабу), переваги та обмеження кожної із них, доходить висновку, що жодна із них не може сприйматися як така, що здатна надійно гарантувати дотримання умов перемир'я.
Водночас «унікальний» статус країни-агресора не повинен сприйматися міжнародною спільнотою як нездоланна перешкода на шляху примушення агресора до миру. Ні право вето в ООН, ні ядерний потенціал росії не завадили Україні — за підтримки міжнародних партнерів — чинити опір і завдавати агресору втрат (військових, геополітичних, соціально-економічних та ін.), що змушує його шукати шляхи до припинення конфлікту. Відтак, це дає підстави говорити про наявність у проукраїнської коаліції таких вже апробованих «важелів впливу», які могли би лягти в основу складових майбутніх міжнародних гарантій безпеки України.
ГОЛОВНІ КОМПОНЕНТИ, КЛЮЧОВІ ГРАВЦІ ТА МОЖЛИВІ ВАРІАНТИ КОМПЛЕКСУ ГАРАНТІЙ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ
Насамперед слід констатувати факт критичного рівня ерозії міжнародного права як системи принципів і норм, що регулюють відносини між державами з метою забезпечення миру і співробітництва, а також недієздатності ключових міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ), цілями яких є підтримка міжнародного миру та безпеки, запобігання та усунення загрози миру й придушення актів агресії або інших порушень миру, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права (Статут ООН) 26.
З огляду на тривалий процес руйнації чинної системи світового порядку, система міжнародного права та відповідні міжнародні інституції наразі відіграють обмежену роль компонентів гарантій безпеки. Водночас, зафіксовані ними принципи, зокрема, незастосування сили чи загрози силою у міждержавних відносинах, дотримання суверенітету та територіальної цілісності держав, можуть бути елементами міжнародних безпекових гарантій, оскільки слугують базисом і одночасно вимогою до членів міжнародної спільноти стосовно невизнання за країною-агресором права на окуповані території та «нових кордонів», недопущення економічної діяльності на таких територіях тощо (як це було з Кримом та іншими ТОТ після 2014 р.).
При цьому, основою та ключовою складовою комплексу гарантій безпеки України мають бути національні оборонні спроможності, доповнені та підсилені міжнародними дво- та багатосторонніми договірними зобов'язаннями.
Членство в системах колективної безпеки не звільняє союзників від необхідності та зобов'язання розвивати власні оборонні спроможності. Зокрема ст. 3 Вашингтонського договору передбачає, що «…Сторони, діючи окремо чи колективно, шляхом постійного і ефективного вдосконалення власних можливостей та взаємодопомоги, підтримуватимуть і розвиватимуть свою індивідуальну та колективну здатність протистояти збройному нападу».
Україна, яка не є членом ні Північноатлантичної (НАТО), ні Європейської (СПБО ЄС) структур безпеки, змушена в умовах збройного конфлікту йти шляхом зміцнення власних оборонних спроможностей та укладення двосторонніх угод про співробітництво у сфері безпеки з державами-членами цих структур, що в короткотерміновій і довгостроковій перспективі є базисом для розвитку колективних спроможностей.
Ухвалена 12 липня 2023 р. на саміті НАТО у Вільнюсі Спільна декларація G7 про підтримку України, започаткувала механізм довгострокових безпекових зобов'язань для України на шляху до членства в Альянсі 27. Декларація передбачає укладення двосторонніх угод щодо оборонної, фінансової та розвідувальної допомоги Україні з боку держав-підписантів. У розвиток декларації G7 про «гарантії безпеки» для України станом на зараз укладено 29 таких угод, кожна з яких містить положення про відповідні рамки співпраці в питаннях безпеки та оборони, економіки, оборонної промисловості, енергетики, належного врядування, протидії дезінформації, гібридним загрозам тощо.
Окремо взята кожна з цих угод не надає Україні жодних гарантій безпеки від російської агресії. Але в сукупності вони є важливими складовими в забезпеченні здатності України зміцнювати свій оборонний потенціал, захищати суверенітет і територіальну цілісність, а також забезпечують їй доступ до джерел військово-технічної, фінансової, економічної та гуманітарної допомоги в захисті від агресії.
Слід також зазначити, що всі згадані двосторонні угоди не є константою — вони поширюються та поглиблюються в напрямах підвищення взаємної вигоди як для України, так і для країн-підписантів. Наразі Україна перетворилася з нетто-отримувача на контрибутора безпеки, а багатьма європейськими країнами вважається гарантом непоширення російської агресії на їх територію.
У 2025 р. як реальна гарантія безпеки подавалася угода між США та Україною про спільний видобуток критичних корисних копалин 28, підписання якої наче убезпечить Україну від агресії. Насправді ж, угода дає можливість залучення коштів для «відбудови та модернізації України у відповідь на великі руйнування, спричинені повномасштабним вторгненням росії в Україну», але не пропонує нічого в плані унеможливлення такої агресії. Більше того, «дух угоди» не завадив переговорній команді США пристати згодом на російську вимогу про вивід Збройних сил України з території Донецької обл.
Упродовж 2025 р. – початку 2026 р. стан справ у наданні Україні «гарантій безпеки» дещо змістився від укладення двосторонніх угод до колективної відповіді європейських країн на російську агресію — створення «коаліції охочих», до якої доєдналися також не-члени ЄС: Велика Британія, Канада, Норвегія, Туреччина, Австралія. Головні цілі Коаліції викладені в заяві Міністра оборони Великої Британії Дж. Гілі на початку її засідання у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі 10 квітня 2025 р. 29
«Наші плани добре опрацьовані, і ми маємо чіткі цілі для України. По-перше, забезпечити безпечне небо. По-друге, забезпечити безпечне море. По-третє, підтримати мир на землі. І по-четверте, підтримати українські збройні сили, щоб вони стали найсильнішим стримуючим фактором».
У напрямі реалізації цих цілей з'являлися кілька ініціатив з врегулювання конфлікту, зокрема: ініціатива Великої Британії, Франції, Туреччини з формування миротворчих сил для контролю за виконанням мирної угоди 30; ініціатива Франції зі створенні «трьох ліній захисту» 31, спрямована на довгострокову підтримку оборонних спроможностей України.
Проте, як ці ініціативи Коаліції (що стосувалися винятково періоду після укладення мирної угоди), так і її діяльність у цілому із самого початку зіткнулися з двома принциповими дуалістичними обмеженнями: по-перше, переговорною непоступливістю сторін конфлікту і небажанням європейських країн вступати у прямий конфлікт з росією; і по-друге, потребою гарантій підтримки європейських ініціатив з боку США і відмовою адміністрації Трампа надавати таку підтримку.
З огляду на це, діяльність Коаліції обмежується наразі переважно координаційною і політично-бюрократичною площиною, а допомога Україні надається її учасниками у двосторонньому форматі, згідно зі згаданими вище угодами.
Серед низки ризиків і факторів, що обмежують ефективність потенційної коаліції в тому чи іншому форматі, ключове місце посідає роль США, а саме — обґрунтовані сумніви у бажанні чинної адміністрації США активно підтримати коаліцію. Під американською підтримкою розуміється не лише компенсація браку європейських військових спроможностей, але й насамперед політико-військова парасолька для коаліції, за відсутності якої суттєво зростають ризики провалу місії і прямої конфронтації з російськими військами.
США
США розглядаються Україною та державами-партнерами як ключовий елемент зовнішніх гарантій безпеки як на рівні двосторонніх зобов'язань, так і їх участі в будь-якому багатосторонньому форматі надання гарантій. Безпосередня участь Вашингтону у майбутніх домовленостях — навіть з обумовленими обмеженнями стосовно, наприклад, направлення американського сухопутного компоненту — має насамперед політичне значення. Окрім того, лише США наразі та у найближчій перспективі здатні не лише забезпечити елемент ядерного стримування потенційного агресора, але й компенсувати брак повітряно-космічних, розвідувальних і логістичних спроможностей членів гіпотетичної проукраїнської коаліції держав-гарантів. Що стосується важливості ядерної парасольки як інструменту стримування, то, очевидно, теоретикам, політикам і військовим стратегам доведеться внести певні корективи у наявні доктрини, враховуючи уроки російсько-української війни.
Позиція адміністрації Президента США Д. Трампа полягає у небажанні чинити тиск на кремль заради примушення до компромісу та уникненні зобов'язань участі у колективних та двосторонніх механізмах зовнішніх гарантій безпеки для України. Важливо зазначити, що відсутність намірів США брати на себе додаткові зобов'язання зумовлена не лише особливостями політики чинної адміністрації та особистими поглядами Д. Трампа та його команди. Причини зменшення інтересу США до залучення в європейську безпеку мають значно глибші та системні проблеми невідповідності між американськими амбіціями глобального домінування та наявними військовими й економічними ресурсами для їх реалізації 32.
Відтак, у світлі поточних і довгострокових тенденцій змін у зовнішній політиці Вашингтону, а також останніх подій на Близькому Сході, сприйняття США як гаранта безпеки — чи то у форматі двосторонніх домовленостей, чи як ключового елемента багатосторонніх угод, — вимагає критичної переоцінки.
Один з уроків, який, очевидно, належить засвоїти лідерам багатьох країн регіону Перської затоки та за його межами, полягає у тому, що «союз зі США більше не гарантує безпеки» 33. На думку автора абревіатури BRIC (Дж. О'Нілла, ексміністра фінансів Великобританії і голови Chatham House), одним із наслідків війни проти Ірану може стати посилення тенденції переформатування світової структури торговельних і дипломатичних відносин, що розпочалася після терактів 11 вересня 2001 р. у США, зближення країн Перської затоки з Китаєм, Індією та їхнє поступове віддалення від Заходу. І, хоча Дж. О'Нілл говорить насамперед про економіку, підставою для його прогнозів є втрата авторитету США як гаранта безпеки 34.
Отже, при всій важливості отримання безпекових зобов'язань від Вашингтону, зусилля та поступки заради їх отримання, можуть не мати очікуваної практичної цінності з огляду на історичні прецеденти в недалекому минулому, зміни в американській зовнішній політиці після початку другого президентського терміну Д. Трампа та зазначені вище об'єктивні обмеження спроможностей США.
росія
Російська офіційна позиція стосовно надання гарантій безпеки Україні як складової мирного врегулювання зводиться до вербальної згоди та одночасного вихолощення предметних складових таких гарантій. Зокрема кремль категорично відхиляє будь-яке розгортання західних військ у повоєнній Україні, вважаючи присутність іноземних сил на українській території загрозою безпеці росії, та погрожує розглядати їх як законні військові цілі 35.
Кремль, своєю чергою, — якби парадоксально це не звучало на тлі претензій на статус супердержави — також вимагає гарантій безпеки для росії — як «ключового елементу мирної угоди». Водночас, заявляючи про те, що будь-яка мирна угода має враховувати «гарантії безпеки для росії», а не лише для України 36, речники кремля одночасно посилають сигнали про несприйняття будь-яких пропозицій, які б завадили «досягненню цілей сво», ліквідації «першопричин», тобто виконання російських ультиматумів стосовно, зокрема, відходу НАТО на кордони 1997 р., обеззброєнню України та заміні демократично обраної влади на проросійський режим в Україні 37. Іншими словами, гарантії безпеки для росії, на її погляд, мають означати усунення будь-якого спротиву реалізації її імперських амбіцій. У відповідь росія готова взяти на себе «м'які» зобов'язання бути миролюбною державою (видавати себе за неї), уникаючи запровадження механізмів верифікації та дотримання.
Отже, російське бачення таких гарантій полягає у де-факто ліквідації здатності України забезпечувати оборону власними силами та у накладенні суттєвих обмежень на оборонні спроможності НАТО. На відміну від України, для якої гарантії безпеки є інструментом стримування російської агресії, росія вимагає «гарантій» свободи здійснення агресивної експансіоністської зовнішньої політики, визнання її претензій на зони впливу та права втручання у внутрішні справи сусідніх держав.
ВИСНОВКИ ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ
Практично увесь період новітньої історії російсько-українських відносин є перманентним міждержавним конфліктом, що сягнув найвищої фази повномасштабної збройної агресії рф проти України. Станом на середину 2026 р. стратегічна ситуація на театрі воєнних дій набула стійкого характеру війни на виснаження або ж стратегічного «глухого кута», коли жодна зі сторін не спроможна досягти переконливої військової перемоги.
Вважається, що найбільш імовірним способом завершення війни наразі є політико-дипломатичне рішення, що передбачає відмову сторін від максималістських цілей, взаємних компромісів і дієвих зовнішніх гарантій дотримання мирних домовленостей сторонами конфлікту.
Проте, варіант компромісного завершення війни не усуває історичних цивілізаційних, політичних, економічних і соціальних протиріч між сторонами конфлікту та їх взаємних претензій. Він можливий лише за умов:
- ✓ однакової поваги сторонами міжнародного права та дотримання ними домовленостей, — що у випадку росії, як було з'ясовано вище, з не дуже високою імовірністю можливо лише на короткому повоєнному етапі;
- ✓ високої ефективності міжнародних безпекових організацій і наявності у них дієвих механізмів верифікації та дотримання, — чого, як також було з'ясовано вище, явно бракує.
Саме тому Україні, суттєво послабленій війною, сусідкою якої є значно ресурсно переважаюча її агресивна росія, потрібні додаткові гарантії безпеки.
Передусім очевидно, що припинення активних бойових дій не призведе до врегулювання російсько-українського конфлікту за результатами війни, яка не лише не вирішила, але й поглибила політичні протиріччя та причини, що призвели до збройного конфлікту, зруйнувала залишки взаємодовіри та поваги до двосторонніх домовленостей чи міжнародних зобов'язань російської держави.
Відтак, запобіжником від порушення кремлем домовленостей про припинення активних бойових дій і зобов'язань про ненапад має бути створення комплексу інструментів стримування та покарання, який би змінив стратегічні розрахунки політико-військового керівництва росії на користь відмови від агресії. При цьому, юридично зобов'язуючі зовнішні гарантії мають бути підкріплені відповідними механізмами та інструментами їх реалізації.
Потенційним гарантам безпеки України слід взяти до уваги той факт, що російська офіційна позиція стосовно надання гарантій безпеки Україні як складової мирного врегулювання зводиться до вербальної згоди та одночасного вихолощення предметних складових таких гарантій. Під російськими вимогами гарантій безпеки як «ключового елементу мирної угоди» слід розуміти виключно і насамперед «гарантії безпеки для росії», що означає усунення будь-якого спротиву реалізації її імперських амбіцій.
Не підлягає сумніву той факт, що питання надання Україні надійних гарантій безпеки є однією із головних передумов завершення російсько-української війни та мінімізації ризиків російської агресії в майбутньому. Однак відсутність спільної позиції між офіційним Києвом та ключовими партнерами України — потенційними надавачами безпекових гарантій — стосовно формату та змісту механізмів стримування та покарання потенційного агресора є однією з причин гальмування мирного процесу, а також перешкодою на шляху примушення кремля до змістовних мирних переговорів.
Безкомпромісне ставлення українського суспільства до необхідності отримання надійних гарантій запобігання російській агресії як невід'ємної складової мирної угоди та неготовність жертвувати довгостроковими перспективами миру заради негайного припинення вогню суттєво посилює переговорні позиції офіційного Києва у відстоюванні межі допустимих компромісів, у т. ч. в частині, що стосується гарантій безпеки.
Як свідчить історичний досвід, навіть найретельніше вивірені формулювання та юридично бездоганно закріплені договірні зобов'язання містять певні обмеження, стратегічну невизначеність і далеко не завжди гарантують вступ союзника у війну, якщо це не відповідає його національним інтересам або ж якщо ризики дотримання союзницьких зобов'язань суттєво перевищують ризики нехтування ними.
Попри об'єктивні застереження стосовно довіри до політичних і юридично зобов'язуючих міжнародних гарантій безпеки, їх наявність суттєво посилює національні спроможності стримування та протидії агресії, змушуючи потенційного агресора враховувати військові та політичні ризики конфронтації з більш широкою коаліцією союзників. Навіть гіпотетична імовірність реалізації союзниками безпекових гарантій, наданих країні-потенційному об'єкту нападу, може стати вирішальним фактором стратегічної невизначеності у розрахунках потенційного агресора.
Водночас наразі така можливість є більш ніж примарною. Відсутність перспектив отримання Україною безпекових гарантій від окремих держав чи групи держав у формі зобов'язань надання негайної військової допомоги, а тим більше реалізації у разі порушення росією мирних домовленостей, зумовлена передусім ризиками прямого воєнного зіткнення з росією та застосування ядерної зброї.
Мінімізація зазначених ризиків значною мірою залежить від рівня прямого чи опосередкованого залучення США до гарантування безпеки України шляхом підписання двосторонньої угоди з Україною або/та зобов'язань з надання всебічної підтримки «коаліції рішучих», рішучість яких безпосередньо залежатиме від американської безпекової парасольки, в т. ч. ядерної.
США наразі зберігають провідну роль у міжнародних зусиллях з припинення російсько-української війни та у формуванні механізмів забезпечення режиму припинення вогню та довгострокових гарантій безпеки для України. Водночас зовнішня політика Білого дому та, зокрема, демонстративне нехтування власними зобов'язаннями та інтересами союзників по всьому світу викликає дедалі більше питань стосовно надійності американських гарантій та, відповідно, доцільності «плати» за примарні обіцянки у формі реальних ресурсів і неприйнятних територіальних поступок. У світлі поточних і довгострокових тенденцій змін у зовнішній політиці Вашингтону, а також останніх подій на Близькому Сході, сприйняття США як гаранта безпеки — чи то у форматі двосторонніх домовленостей, чи як ключового елемента багатосторонніх угод, — вимагає критичної переоцінки.
Усвідомлення цих та інших обмежень міжнародних безпекових гарантій та особливостей їх реалізації є важливим для формування реалістичності очікувань при розгляді варіантів «NATO-light» (гарантій безпеки «на зразок ст. 5»), потенційного набуття повноправного членства в НАТО (або імовірних альтернативних коаліціях), або ж (малоймовірної) двосторонньої безпекової угоди зі США.
Водночас вже зараз створені передумови для поступового формування комплексу, або ж «набору» складових, який би максимально наблизив Україну до означеної цілі — набуття довгострокових і надійних гарантій безпеки, основою яких мають бути національні оборонні спроможності, доповнені та підсилені міжнародними дво- та багатосторонніми договірними зобов'язаннями.
Сьогодні, як ніколи, важливим є формування критичного погляду на перспективи отримання та на суть формальних гарантій безпеки, а також на способи створення реалістичних механізмів їх отримання та забезпечення, що сприятиме максимально обґрунтованій позиції України в мирних переговорах і мінімізації ймовірності повтору помилок на зразок Будапештського меморандуму.
