Хоча сьогодні війна продовжується (і, на жаль, нема жодного свідчення про її відносно швидке закінчення), однак дедалі більше очікувань і сподівань пов’язується з повоєнним відновленням країни. І зростає впевненість у тому, що країна «після» буде суттєво відрізнятись від країни «до».
Деякі бажані очікування навіть закладені до Плану відновлення та побудови нової економіки України. Зокрема, декларується про необхідність зменшення участі держави в економіці, а приватизація підприємств, як один з інструментів такого зменшення, надасть потужний імпульс до прискорення економіки.
У вівторок, 17 січня 2023р., нарешті відбулася знакова подія — проведено конкурс з приватизації першого морського порту — Усть-Дунайського. На жаль, як і очікувалось, ще до початку конкурсу, а тим більше по його завершені, розгорнулися суперечки і скарги стосовно результатів. Серед численних аргументів про необхідність скасування конкурсу (як у більшості конкурсів у попередні роки) найчастіше йдеться про неврахування всіх активів підприємства (що «занижує» стартову ціну) чи про те, що приватизація під час війни взагалі «не на часі» (так само «не на часі» було у коронавірусні роки). Однак, по-перше, продаж підприємства за ціною втричі більшою, ніж стартова вартість, повністю «покриває» окремі «неврахування», а також доводить саме вчасність залучення приватного інвестора. По-друге — чим довше підприємство залишається неефективним, тим вагоміше його ринкова вартість зменшується (а боргові зобов’язання зростають).
Слід нагадати, що з процесами приватизації та їх результатами часто пов’язуються широкі сподівання. Так, через приватизацію зазвичай влада хоче вирішити завдання наповнення бюджету, соціальної підтримки, зайнятості, розширення виробництва та експорту. Тобто, багато різноманітних цілей намагаються досягти за допомогою одного інструменту, хоча економічна теорія і практика утверджують зворотне — досягнення цілі чи виконання завдання можливо лише за умови наявності кількох інструментів (економічної політики), незалежних, проте узгоджених між собою у напрямі дії. Натомість гальмування приватизації означає, що жодна з цілей так і залишилась недосяжною. Більше того, приватизаційні втрати і бюджетні недонадходження посилюють інші макроекономічні ризики. Так, український уряд (у зв’язку з недонадходженням коштів від приватизації держмайна) кожного року змушений збільшувати обсяги запозичень (зокрема, через ОВДП), що привносить інфляційні і боргові ризики.
При аналізі економічних здобутків ми часто звертаємось до успішних трансформацій країн-сусідів. Одним з вагомим висновків є те, що успішні приватизаційні процеси та асоційоване інвестиційне розширення, у т.ч. з допуском міжнародних інвесторів, посилюють результативність одне одного, зміцнюючи при цьому бізнес-середовище країни.
Сьогоднішні потреби України в інвестиціях суттєво перевищують обсяги, які найближчими (повоєнними) роками зможе згенерувати держава. У нинішньому бюджеті воєнного стану цілком справедливо практично всі видатки спрямовуються на оборону і соціальний захист. Відтак, коштів на фінансування державних збиткових підприємств просто немає. Навіть за значної підтримки партнерських країн держава не матиме достатніх ресурсів на масштабні докорінні виробничі зміни у повоєнний період. Особливо в умовах, коли потрібно не лише відбудовувати країну, а ще й формувати сучасне економічне середовище, спроможне відповідати глобальним конкурентним вимогам.
Відтак, у вирішенні завдань відновлення однозначно вимальовується зростаюча роль приватного сектору, у т.ч. із залученням іноземних прямих інвестицій. При цьому, визнано, що підприємства з іноземними інвестиціями, зазвичай, краще вписані в міжнародні мережі, мають краще технологічне забезпечення і вищу кваліфікацію працівників, що дозволяє підтримувати конкурентні переваги, а також полегшує інтеграційне входження на європейські ринки.
Слід підкреслити, що активізація вітчизняного та міжнародного капіталу у нинішніх реаліях стає вже не лише економічним фактором розвитку — дедалі більше набуває безпекового змісту. Більше того, найкращим захистом країни від зазіхань агресора стають іноземні інвестиції — чим вищі обсяги їх припливу (насамперед, з провідних країн), тим у більшій безпеці від незваного імперського агресора може почуватися країна (добрим прикладом чого є Казахстан, з мільярдними інвестиціями США і Китаю).
Тому державі слід довести до успішного завершення перший приватизаційний конкурс морського порту. А надалі у питанні приватизації виходити з вже проголошеного принципу: державні підприємства можуть залишатися у власності держави лише для вирішення можливих провалів ринку — виконання функції природної монополії чи іншої суспільної мети.
