Директор енергетичних програм Центру Разумкова Володимир Омельченко в інтерв’ю мережевому виданню «Деловая столица» розповів про те, чи можуть увінчатися успіхом спроби Заходу тиснути на Росію через падіння цін на нафту.
— Пане Володимире, чи можна чекати серйозного падіння цін на нафту внаслідок зняття ембарго на постачання іранської нафти до країн ЄС?
Такий крок відчутно не вплине на вартість цього енергоресурсу на світових ринках. Іран може викинути на ринок додатково лише близько 2 млн. барелів у добу, що складає менше 2% світового споживання. Останні декілька місяців ціна нафти марки Brent тримається на рівні 105-110 доларів за барель. Якщо ембарго для Ірану буде повністю скасовано, барель коштуватиме близько 100 доларів.
Зараз не доводиться говорити про існування заблокованих об'ємів, здатних різко змінити вартість нафти. У низки країн є плани з нарощуванню видобутку, але вони відображують прогнозований попит.
Зараз світове споживання нафти складає 92 млн. барелів у добу. Згідно з прогнозами цей показник стабільно збільшуватиметься до 2020 року.
Зростання споживання насамперед забезпечать країни, що розвиваються, а також держави Південно-Східної Азії та Африки, де з'являється середній клас, споживаючий більше енергоносіїв і енергоємної продукції. Отже, через п’ять-сім років попит може досягти 100 млн. барелів у добу при співмірних об'ємах видобутку.
— Чи є інші чинники, які можуть чинити тиск на ціну нафти?
Ціни диктують не лише і не стільки об'єми пропозиції з боку експортерів, скільки чинник біржових спекуляцій, що існує з 90-х років.
Тоді банківські інститути й інвестфонди дістали можливість виходити на нафторинок. Як наслідок, зараз на торгах продається не більше 7% реальної нафти. Все інше — так звана «паперова» нафта, якої в природі не існує. Це лише цінні папери, які прив'язані до вартості нафти, біржові ф'ючерси та інші фінансові інструменти.
Але цей чинник помітно впливає на ринки, по суті, визначаючи вартість ресурсу. Якщо США і ЄС приймуть рішення обмежити інвестфонди у можливостях працювати на нафтових біржах, ціни на нафту можуть впасти. В усякому разі цей чинник може бути значно вагомішим, ніж зняття ембарго для Ірану.
— За яких умов США можуть узяти цілеспрямований курс на зниження вартості нафти?
Основними експортерами нафти зараз є країни Персидської затоки — Саудівська Аравія, ОАЕ, Кувейт. Останнім часом серйозно збільшує об'єми Венесуела. І звичайно, найбільшим виробником нафти у світі залишається Росія, добуваючи майже 11,5% загальносвітового об'єму.
Останні дві держави навряд чи підтримають курс США на зниження, якщо такий буде взятий. А ось, наприклад, для Саудівської Аравії можуть знайтися певні аргументи, які дозволять їй погодитися з політикою зниження цін. Чи може це статися і коли, важко сказати. Але якщо Москва продовжить свою агресивну політику, такий сценарій є досить імовірним.
Погоджені дії США і країн ОПЕК плюс обмеження біржових можливостей для інвестиційних фондів можуть знизити ціну нафти до 70 доларів за барель, що для Росії буде критично. Бюджет РФ 2014 року верстався, виходячи з мінімальної ціни на нафту у 90 доларів. Без урахування експортної складової він в принципі не може бути виконаний.
— А якщо до цього додасться відмова від російської нафти з боку Євросоюзу?
Поки що на порядку денному не стоїть питання про припинення постачання до країн ЄС. В принципі Східна і Центральна Європа не залежать критично від російської нафти.
І Польща, і Болгарія, і Хорватія мають порти і виходи на світові ринки і в крайньому випадку можуть замістити російську нафту казахською чи азербайджанською. Питання лише в ціні. Росія теж розуміє, що постачання легко диверсифікувати, і стосовно нафти прагне не тиснути на Європу. З газом ситуація складніша.
— Європа поки не може відмовитися від російського газу? А як же обіцянки американського Президента повністю забезпечити ЄС блакитним паливом?
Залежність ЄС від російського газу загалом складає 25%, хоча для окремих країн цей показник може сягати і 80%. Передусім це країни Балтії — Литва і Латвія, Центральної Європи — Угорщина, Чехія, Словаччина.
Звичайно, після газових воєн 2006–2009 років Євросоюз зробив певні висновки. По-перше, було побудовано значну кількість інтерконекторів, що дозволяють диверсифікувати постачання.
У перші роки після кризи 2008–2009 років до Європи активно йшов катарский газ, сьогодні зростає постачання з Норвегії, очікується газ з Північної Африки і Близького Сходу. До того ж були побудовані додаткові потужності для зберігання газу, що знижує ризик форс-мажору. По-друге, за останні три роки на світових ринках значно здешевіло енергетичне вугілля — приблизно зі 120 доларів за тонну до 80 доларів. При цьому вартість квот на викиди у рамках Кіотського протоколу зменшилася у три-чотири рази. Стало вигідно в енергетичному балансі замінювати газ вугіллям, що члени ЄС і роблять з успіхом.
По-третє, свій внесок зробив розвиток у Євросоюзі альтернативної енергетики і зростання сфери послуг, яка замінює енергоємне виробництво товарів. Отже, і без американського газу залежність від російського блакитного палива знижувалася.
Інша справа, що американський газ може цей процес пришвидшити — вже через три-чотири роки залежність може бути зведена до нуля. Планується, що з 2016–2017 року Штати почнуть постачання зі своїх терміналів, розташованих на Атлантичному узбережжі, до Євросоюзу.
— Чи реально це зробити з точки зору інфраструктурних можливостей?
Безумовно. Терміналів побудовано вдосталь, сьогодні вони завантажені лише на 50%. До того ж у Східній Європі будуються нові потужності. З іншого боку, термінали у США, які працювали на прийом зрідженого природного газу, за короткий час можна переорієнтовувати на відвантаження. Треба лише дочекатися, поки Штати зможуть повністю забезпечити себе газом, що при нинішніх темпах зростання (10% щороку) займе два–три роки.
Щоправда, висока ймовірність, що це постачання матиме не економічне, а політичне підгрунтя. Зараз значно збільшується попит на енергоресурси в країнах Південно-Східної Азії і в Японії після Фукушіми.
У Японії єдиною альтернативою ядерної енергії став зріджений газ, що різко збільшило попит на його постачання з того ж Катару, країн Персидської затоки, Тринідаду і Тобаго, Австралії. У цій частині Азії продаж газу значно вигідніший, ніж у країнах ЄС.
— Тоді, можливо, Росія почне також переорієнтовуватися на Південно-Східну Азію, зокрема Китай?
У Москви вже є домовленості з Пекіном. Хоча для їхньої реалізації потрібно створити інфраструктуру, яка коштуватиме не один мільярд доларів. Але головне: Китай навряд чи влаштує та ціна, по якій Росія продає газ до Європи. Тим більше, що від сибірських родовищ до Піднебесної значно ближче, ніж до ЄС.
Отже, при такій переорієнтації втратять і російські газові компанії, і державний бюджет РФ. Що ще гірше, у такому разі Росія підпаде під економічний і політичний вплив Китаю, а для Москви це надзвичайно небезпечно. Не можна скидати з рахунків і чинник величезної кількості китайців, що працюють у Східній Росії, і позицію самого Пекіна, що претендує на роль світового лідера.
Крім того, Піднебесна зараз активно розвиває власний видобуток енергоресурсів, зокрема сланцевого газу. Торік Китай видобув 200 млн. кубометрів нетрадиційного газу, і згідно з планами до кінця 2015 року такий видобуток перевищить 10 млрд. кубометрів у рік.
Крім того, Китай залишається найбільшим виробником вугілля у світі, швидкими темпами розвиває альтернативну енергетику, а також робить ставку на ядерну енергетику. До того ж Пекін отримує значні об'єми газу з Туркменістану, і об'єми постачання збільшуються з кожним роком. Зараз більше 80% туркменського газу надходить до Китаю. Отже, диктувати йому свої монопольні умови «Газпром» не зможе.
