Російська агресія призвела до критичної девальвації глобальних (ООН) і регіональних (ОБСЄ) структур безпеки. Над паралізованим Радбезом ООН постійно вмикається червоний ліхтар вето, який символізує невдалу історію спроб його реформування під сучасні реалії.
З 2014р. ГА ООН, ПАРЄ, ОБСЄ, ЄС, НАТО ухвалили кілька десятків резолюцій з вимогами припинити агресію кремля. Але всі ці документи (у т.ч. й остання резолюція ГА ООН, яку підписали 141 країна) мають рекомендаційний характер і сприймаються кремлем як ворожа антиросійька публіцистика. Про місію ОБСЄ в Україні вже ніхто не згадує, а від виключення з ПАРЄ москва має імунітет.
НАТО дистанційно підтримує Київ, але зосереджений на тому, щоб війна раптом не вийшла за межі України.
Закриття неба над Україною, миротворча місія не на порядку денному ні в Альянсі, ні в ООН. Своєю чергою, рішення Міжнародного суду ООН і розслідування Міжнародного кримінального суду — безумовно важливі юридично-правові прецеденти, але з відкладеним результатом.
Водночас, реакція МАГАТЕ на ситуацію довкола захоплених українських АС, м'яко кажучи, "викликає розчарування".
Отже, міжнародні безпекові інституції або паралізовані правом вето, або блоковані процедурою консенсусу, або зосереджені на захисті власних членів.
На жаль, ці структури не в змозі адекватно та ефективно відреагувати на воєнну катастрофу в центрі Європи, не в змозі зупинити масові злочини проти людяності, знищення цілої європейської нації.
Тоді в чому їхня значимість і цінність? Це суто риторичне питання, яке лише підкреслює актуальність створення нової архітектури безпеки в Європі і світі. Але для України важливі надійні гарантії безпеки тут і зараз.
Якщо на саміті ЄС В. Зеленський перерахував усі країни Євросоюзу, оптимістично оцінюючи їхню підтримку членства України, то на саміті НАТО такий крок навряд чи був би успішним. Зокрема, з огляду на позиції США, Німеччини, Угорщини та ін. Такі реалії сьогодення.
Ці реалії не перекреслюють стратегічні перспективи євроатлантичної інтеграції, але вимагають шукати оперативно-тактичні моделі забезпечення безпеки. Очевидно, ці моделі слід відбудовувати у т.ч. на різних переговорних майданчиках, використовуючи всі можливості для зупинення війни, яка з провального бліц-кригу перетворилася на геноцид українського народу.
Але на цих переговорах:
- Чітко відстоювати власні національні інтереси,
- Спиратися на допомогу союзників,
- Відкидати ультиматуми про капітуляцію.
Ідеться про розумну альтернативу тезі про "війну до остаього українця".
Заслуговує на увагу ініціатива В. Зеленського про новий Альянс U-24, до складу якого увійшли би країни, названі стратегічними топ-партнерами України в ухваленій минулого року Стратегії зовнішньополітичної діяльності.
Водночас, потребує адаптації до суасних реалій і євроатлантичний трек.
Також не варто залишати поза увагою і миротворчі механізми (при всіх проблемах цього напряму).
При всій комбінаторності безпеки зрозуміло, що базовою залишається воєнна компонента. Але важливою складовою є також забезпечення фінансово-економічної, продовольчої безпеки.
І тут вже зробений стратегічно важливий крок до нової якості відносин Україна-ЄС.
Очевидно, на порядку денному відбудова таких моделей забезпечення національної безпеки, які при розумних компромісах відповідають національним інтересам і ведуть до перемоги.
