Співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова Олексій Мельник в інтерв’ю мережевому виданню «Діалог» розповів про те, з чого потрібно розпочинати реформування української армії.

— Які Ви могли б назвати основні проблеми в секторі безпеки, які ми побачили за останні півроку, спочатку в Криму, а потім на сході країни?

Найголовніша проблема — це те, що події, які відбувалися і продовжують відбуватися на сході, показали неадекватність оцінок, що робилися на державному рівні стосовно стратегічних викликів і загроз, які стоять перед національною безпекою України. Саме на державному, тому що на експертному рівні, в принципі, це прогнозувалося, зокрема експертами Центру Разумкова. Єдине, можливо, що не було належним чином враховано — це масштаб тих загроз, які є, але стосовно Криму завжди зверталася увага як на потенційну «гарячу точку» в Україні, вказувалися, зокрема, джерела цього: це російський Чорноморський флот, який там відігравав дестабілізуючу роль, це також інформаційні війни з боку РФ. Але повторюся, що на державному рівні все-таки в один голос говорилося і було в документах записано, що загроза широкомасштабної агресії з боку Росії розглядалася як малоймовірна. Ну, і відразу додам, що навіть якби це було в документах прописано, ситуація, якою скористався Путін, все одно не дозволила б забезпечити нормальну реакцію на дії Росії.

— Дуже довго Україна орієнтувалася на ворога з боку західного кордону, що було пов’язано з тим що такий «ворог» нам перейшов у спадок від СРСР? Чи наклало це відбиток на стан боєздатності і боєготовності нашої армії?

Загроза зі Сходу не ігнорувалася, про неї говорили. Це стосувалося і Криму також. Водночас у стратегічних планах як у Генеральному штабі, так і в інших державних інститутах домінував погляд, що війна з Росією неможлива. Не останню роль в цьому зіграло, мабуть, що більшість генералів виросли в Радянському Союзі, у нас була і залишається дуже потужною п’ята колона. Особливо останні чотири роки, коли йшла дуже активна інфільтрація агентури ФСБ до України, і така комбінація реалізована, що українські чиновники переважно боялися спровокувати чи викликати невдоволення Росії навіть на рівні таємних документів. Першу спробу зруйнувати такі підходи було зроблено за часів, коли Гриценко був міністром оборони, - спробу переглянути підходи до національної безпеки, але потім все це знову повернулося назад, так би мовити, і це не просто відображалося на папері, а й на дислокації військ та зменшенні їхньої чисельності. В Україні практично був оголений Схід, і там лишалося близько трьох більш-менш нормальних військових об’єднань, а решту, як і раніше, орієнтували на Захід. Тобто це була неадекватна дислокація військ.

— А як сьогодні потрібно будувати армію, щоб вона була ефективною? Можливо, почати з реформ? Усіх генералів, які могли працювати не на інтереси України звільнити, оновити склад штабу і таке інше?

Стосовно прикладів, коли генерали зраджують Україну, я думаю, що зараз ми маємо підстави говорити про дії, які були на рівні найвищого військового керівництва під час Кримської кризи (стосовно колишніх начальника Генштабу та командувача ВМС). Те, що стосується, так званої, антитерористичної операції, то оцінки дій генералів поки що належної не було здійснено, тому що просто так звинувачувати ми не маємо права, підозрювати ми можемо, але принаймні якщо ми претендуємо на те, що ми демократична країна, то має бути проведене розслідування і заслуханий висновок суду, перш ніж ми когось конкретно в цьому звинуватимо.

Стосовно підходів до реформи, то ми нічого нового не вигадуємо, окрім як комплексного огляду сектору безпеки та оборони, за підсумками якого і мають бути запропоновані насамперед стратегія національної безпеки і воєнна доктрина. І, відповідно, ці заходи мають бути розписані в державній програмі реформування, з розрахунками і за часом, і за реальними коштами. Однаково небезпечно як відтягувати процес реформування, так і вдаватися до поспішних кроків без ґрунтовної підготовки.

— А якою б мала бути модель нашої армії?

Знову ж таки, перш ніж пропонувати якусь оптимальну модель майбутнього образу збройних сил, потрібно провести ґрунтовну роботу у форматі комплексного огляду.

Стосовно добровольчих батальйонів і батальйонів територіальної оборони, — їхня поява є свідченням того, що громадянське суспільство у нас вкотре продемонструвало, що воно більш зріле, ніж наш політикум. Звичайно, що всі ці ініціативи, які матеріалізувалися в конкретні військові підрозділи, які показали свою успішність, ефективність і проблеми пов’язані з їхнім створенням і функціонуванням, зокрема із дотриманням норм міжнародного права, — все це має бути належним чином враховано. Я впевнений, що було б безглуздо не враховувати цей досвід і не інкорпорувати його у Збройні сили чи загалом в систему безпеки та оборони держави.

— А чи можна сказати, що сьогодні українська армія більш боєздатна, ніж ще півроку-рік назад?

Це абсолютна істина, що вона більш боєздатна, ніж була наприкінці лютого 2014 року. Якщо ми порівняємо нинішній стан з тим, який був на кінець лютого (а то був практично нульовий рівень боєготовності, попри те що ми чули постійно оцінки, починаю з того, що армія повністю готова, і закінчуючи більш реалістичним, що обмежено готова), коли на практиці виявилося, що на кінець свого правління Янукович залишив повністю зруйновані Збройні сили, звичайно, прогрес величезний.

Слова колишнього в.о. міністра оборони Тенюха про 6 тис. боєготових сил із 120 тис. за списком стало «холодним душем» для багатьох. Хоча і рівень боєготовності тих 6 тис. теж був великим питанням. Водночас можна казати, що все-таки Збройні сили України та інші структури попри значні обмеження виконали своє завдання, показали досить високу ефективність у боротьбі з проросійськими найманцями, так званими сепаратистами чи терористами. Але коли Росія застосувала свої регулярні війська на території України, то виявилося, що сили зовсім не є рівні.

— А стосовно активного забезпечення народом армії — це якось могло сприяти створенню своєрідної «приватної» армії, чи все ж таки держава повинна повністю нею займатися?

Держава повинна вітати всі суспільні ініціативи, але при тому слід розуміти, що суспільство не може і не повинно підміняти державу. Монополію на застосування сили має лише держава, і тому говорити про приватні армії можна лише в контексті того, що називається «комерційними безпековими структурами», але вони не повинні підміняти армію. В них є своя функція, і вони повинні контролюватися державою. Звичайно, суспільні ініціативи, які є, особливо із матеріального забезпечення військових, вони також мають право на існування, але це може бути лише як додатковий механізм підтримки армії, він не може підмінити з багатьох причин логістику, яка має чітко працювати у складі держави.

— А чи може українська армія пристосуватися до подібних викликів, і чи можливо їм запобігти?

Абсолютно правильне питання, тому що ключове слово тут «запобігти». Значно легше і дешевше запобігти конфліктові, ніж вести війну чи врегульовувати цей конфлікт.

Звичайно, всі ці уроки мають бути належним чином вивчені і враховані при формуванні майбутніх Збройних сил України. І тут важливо, щоб це був процес, а не просто рішення на рівні керівників, які зараз, звичайно, вже мають величезний досвід і вважають, що настільки добре володіють інформацією, що повноваження дають їм право визначати і приймати рішення у царині безпеки одноосібно чи у вузькому колі, — це є абсолютно хибний підхід.

Один із таких прикладів: довгий час ми казали, що потрібна мобільна армія, що вона повинна бути професійною, а ось зараз, під час АТО, яка фактично є загальновійськовою операцією, виникла велика потреба у великій кількості танків, важкій артилерії. Дехто може на підставі цього зробити висновок, що нам дійсно потрібно більше танків і важкої артилерії. Я в цьому не впевнений, бо якби були ефективні дії на випередження і запобігання такому конфліктові, він би не дійшов до фази, коли будуть потрібні танки. Тому ще раз хотілося б висловити застереження проти поспішних волюнтаристських рішень стосовно напрямів реформування армії.

Потрібен серйозний огляд сектору оборони, який би оцінив усі загрози, наявні ресурси і дозволив би вийти на оптимальний образ Збройних сил. Під комплексним оглядом сектору оборони розуміється процес, який вже в Україні проводився двічі. Це є загальновизнана світова практика вирішення подібних завдань. До цього комплексного огляду залучаються усі державні структури, проводиться аналіз викликів і загроз, які стоять перед національною безпекою держави. Мова йде про увесь комплекс воєнних і невоєнних загроз, від найменш імовірних до найбільш імовірних, і оцінюється як їхня ймовірність, так і ступінь загрози для національної безпеки.

Потім, виходячи з цього аналізу, коли сформулювався список, визначаються пріоритети, які з них є життєво важливі для України. І тоді під конкретні загрози формується певний набір можливостей. Не лише військових можливостей, а й можливостей усіх державних структур — від МНС і аж до, наприклад, Міністерства охорони здоров’я.

Потім підводяться фінансові розрахунки під це. При перших розрахунках, як правило, виходять на бюджет, що в кілька разів перевищує можливий, — не лише оборонний, а всієї країни. А вже потім розглядаються різні варіанти протидії цим загрозам: дипломатичні, економічні, політичні і власне військові. І лише в ході цього процесу досягається оптимальне рішення.

Це складний процес, але в Україні є спеціалісти, є можливість залучати міжнародних експертів, зокрема з НАТО, — ця робота є дещо рутинною, але її потрібно робити, якщо ми нарешті хочемо збудувати нову армію, а не безперервно імітувати реформу.

Оскільки оборонний бюджет країни не повинен підривати перспективи її соціально-економічного розвитку, оптимальним вважається цифра у 2% ВВП на оборону. Це, до речі, є стандартом для країн НАТО. Він забезпечує належний рівень обороноздатності і дозволяє країні витрачати кошти на інші соціальні потреби: на медичне забезпечення, на освіту. При цьому допускається короткочасне збільшення бюджету, наприклад, на програми переозброєння, але не більше 4%, бо якщо впродовж кількох років поспіль витрати перевищують 4%, то тим самим створюються передумови для виникнення значно більших соціально-економічних загроз безпеці, ніж потенційні воєнні загрози.