23 липня 2020р. під час відвідування Донбасу президент України заявив, що угода про повне та всеосяжне припинення вогню на лінії розмежування очікує на підписання "всіх сторін Нормандської групи". Зеленський зазначив: "Вірю в те, що всі сторони — Україна, Франція, Німеччина та РФ — підпишуть, і з 27 числа, вірю, що може настати мить, коли буде стале припинення вогню".
|Згодом з цього приводу відбулась телефонна розмова з Володимиром Путіним, але її зміст у кремлівській інтерпретації не додає оптимізму.
Водночас, не варто плекати ілюзій стосовно оголошеного припинення вогню — воно вже виконується "ситуативно" і "фрагментарно" і питання лише про масштаб порушень "тиші" з боку окупантів.
Так чи інакше, але ініціатива перемир’я, яка ухвалюватиметься не лише на рівні ТКГ в Мінську (таких ініціатив було понад два десятки!), а й у рамках нормандської четвірки заслуговує на увагу і має бути підкріплена наступними кроками. Слід додати, що Центр Разумкова вже давно просував цю ідею підвищення рівня домовленостей стосовно припинення вогню, причому вперше на "Цензор.НЕТ" ще в лютому 2017р.
Що означає презентована угода про перемир’я з "підвищеним статусом"? По-перше, те, що влада, очевидно, позбавляється ілюзій швидкого досягнення мирного компромісу з країною-агресором. По-друге, орієнтація на "заморожування" конфлікту на Сході України в нинішніх умовах є найбільш реальним проміжним варіантом. Але згода Москви і відповідне рішення наступного саміту нормандської четвірки ще не факт!
Водночас очевидне й інше. "Заморожування Донбасу" є паліативним, перехідним засобом, що містить виклики і загрози. Очевидно, що гібридна війна РФ проти України триватиме, і ймовірність відновлення бойових дій залишається.
Політика української влади на донбаському напрямі має містити принаймні дві складові. З одного боку — боротьба на всіх майданчиках за деокупацію Донасу. З іншого –розуміння, що реінтеграція — небезпечний і довгостроковий "марафонській" процес.
Отже, плани встановлення перемир’я на Сході України мають супроводжуватися конкретними і цілеспрямованими заходами тактичного і стратегічного характеру, а саме:
Закріплення угоди про довгострокове перемир’я на Донбасі в міжнародних інституціях.Йдеться про колективний процес примушення агресора до припинення вогню. Слід добиватися за допомогою країн-партнерів, щоб ця угода була винесена на розгляд і підтримана Радбезом ООН. У випадку блокування з боку РФ — ініціювати відповідну резолюцію і просувати через профільний комітет ГА ООН. Водночас підготувати відповідний виступ української сторони на черговій 75 сесії ГА ООН, яка відкривається у вересні 2020р. Доцільно також підготувати відповідну резолюцію для ухвалення на черговій сесії ПА ОБСЄ. Забезпечити підтримку мирної угоди по Донбасу в рамках ПАРЄ. Намагатися пролобіювати підтримку у відповідних резолюціях Європарламенту, ПА НАТО тощо.
Паралельно слід добиватися від СММ ОБСЄ в Україні не лише статистичного підрахунку порушень, а їх чітку і оперативну авторизацію за допомогою відповідних технічних засобів і кваліфікованих кадрів.
Перегляд і оновлення мінських домовленостей. Поступово і наполегливо на найвищому і високому рівнях, на всіх міжнародних майданчиках, через структури МЗС, в рамках публічної дипломатії утверджувати в міжнародному дискурсі ідею перегляду і оновлення мінських домовленостей. Де-факто дія цього документу закінчилася у 2015р., він є застарілим, не відповідає сучасним реаліям і гальмує просування до мирного врегулювання. З цією метою доцільно: а) ініціювати створення міжнародної групи за участю експертів ООН, ОБСЄ, авторитетних міжнародних фахівців для підготовки меморандуму з інвентаризації виконання мінських домовленостей упродовж шести років; б) провести спеціальну міжнародну конференцію високого рівня з цієї тематики; в) підготувати відповідне звернення Верховної Ради України до парламентів іноземних держав, парламентських асамблей і міжнародних організацій.
Актуалізація плану миротворчої місії на Донбасі. Стратегічною помилкою є нехтування ідеєю залучення миротворців ООН. Навряд чи продуктивними будуть спроби створити прецедент миротворчої місії ОБСЄ, на що останнім часом обережно натякає нинішня українська влада. Скоріше, доцільно повернутися до плану запровадження на всій окупованій території військово-цивільної миротворчої місії ООН (Міжнародна тимчасова адміністрація). Саме ООН має аналогічний досвід. Причому, таку модель свого часу пропонували і спецпредставник США К.Волкер, і Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, і ряд українських громадських організацій.
Як дискусійний варіант — повернення до розгляду проєкту російської резолюції, внесеної до Радбезу ООН у вересні 2017р., про розміщення миротворчого контингенту ООН на лінії зіткнення. Але в цьому випадку слід передбачити можливість поетапного розширення контрольованої силами ООН зони на окуповану територію.
Міжнародна участь у процесі обміну полоненими. На жаль, в умовах позиційної війни, захоплення і обмін полоненими є нескінченним процесом, що супроводжується з боку агресора спекуляціями, політичним тиском, цинічним піаром тощо. Можливо, було б доцільним створення відповідної спеціалізованої міжнародної групи — Україна, РФ, ООН, Комітет Червоного Хреста, ОБСЄ — наприклад, під егідою представника Швейцарії в Тристоронній контактній групі. І як мінімум, на наступній зустрічі нормандської четвірки слід надати представникам Комітету Червоного Хреста право доступу до полонених по обидві сторони фронту.
Інтернаціоналізація процесу врегулювання конфлікту на Донбасі. З одного боку, доцільно звернути увагу на обговорювану в українському дискурсі ідею проведення відповідних консультацій з країнами-підписантами Будапештського меморандуму, що передбачено цим документом. З іншого, слід активно залучати світову спільноту до врегулювання ситуації на Сході України, зокрема, забезпечувати регулярну присутність на Донбасі представників ООН, ЄС, НАТО, ПАРЄ, Комітету Червоного хреста, репортерів без кордонів, міжнародних правозахисних, гуманітарних, екологічних організацій тощо.
Декларація про наміри щодо ОРДЛО. Ухвалити політичний документ — Декларацію Верховної Ради про принципи реінтеграції окремих районів Донбасу. В ній зафіксувати прості і очевидні речі, зокрема: а) Перебування на окупованих територіях не є підставою для кримінального переслідування; б) Україна не здійснюватиме помсти, каральних акцій, репресій, фільтраційних таборів; в) Україна гарантує захист соціальних, політичних, майнових прав згідно з міжнародними стандартами.
Супроводження позовів проти РФ стосовно окупації Донбасу та анексії Криму має бути пріоритетом державної політики на російському напрямі. Йдеться про судові позови, що розглядаються в Міжнародному суді ООН, у Європейському суді з прав людини, в Канцелярії Прокурора Міжнародного кримінального суду, в палаті третейського суду ООН. В цьому контексті доцільно: а) на законодавчому рівні закріпити безпосередньо за Кабінетом Міністрів підготовку консолідованої претензії України до РФ щодо її відповідальності за збройну агресію проти України; б) із залученням міжнародних експертів розробити обґрунтовану методику оцінювання шкоди та обсягу збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії РФ.
Паралельно вкрай важливо вживати заходів для офіційного визнання міжнародними судовими інстанціями, міжнародними організаціями, насамперед ГА ООН (а також ОБСЄ, ПАРЄ, ЄС) Росії стороною міждержавного російсько-українського збройного конфлікту.
Російська загроза зростає внаслідок внутрішньополітичних процесів у РФ. Зокрема йдеться про зміни Конституції, які цементують чинний режим і обумовлюють, принаймні, дві вкрай небезпечні тенденції: зміцнення внутрішніх репресій і посилення агресивності зовнішньої політики Кремля. Отже, керівництву РФ для покращення власного рейтингу і відволікання суспільства від внутрішніх проблем вкрай потрібен зовнішній конфлікт, сконструйована зовнішня загроза. На жаль, Україна залишатиметься прийнятним варіантом. Відтак, говорячи про середньострокові перспективи української політики на російському напрямі, доцільно нагадати відому фразу з парламентської промови В. Черчилля в травні 1940 р. — "Все, що я можу запропонувати вам, — це кров, тяжка праця, сльози і піт".
Отже, в стратегічному плані очевидним пріоритетом є зміцнення і модернізація оборонного потенціалу, у т.ч. в рамках воєнно-політичного партнерства з провідними країнами світу і міжнародними організаціями.
Зокрема, йдеться про: а) поглиблення співпраці з НАТО в рамках Річних національних програм, Комплексного пакета допомоги і Програми посилених можливостей; б) активізацію двостороннього військово-технічного співробітництва, насамперед із США, Канадою, іншими країнами-членами Альянсу; в) розширення співпраці з оборонними та безпековими структурами ЄС (Європейське оборонне агентство, центри протидії гібридним загрозам, об’єднання PESCO), активну участь в оборонних реформах в рамках ЄС.
Водночас українська дипломатія має максимально сприяти, принаймні, утриманню нинішнього рівня політико-дипломатичної солідарності, воєнної, фінансово-економічної, гуманітарної підтримки з боку провідних країн світу і міжнародних інституції.
Іншим важливим завданням є збереження і зміцнення санкційного фронту Заходу проти Росії.Слід координувати з ЄС і США українську політику санкцій. У рамках міжнародних організацій спільно з країнами-партнерами здійснювати опір спробам РФ нав’язати власний порядок денний, скасувати/послабити санкційні заходи.
Також слід послідовно просувати на міжнародному рівні, у т.ч. шляхом публічної дипломатії ідею спільного протистояння загрозі агресивної політики РФ. Сприяти формуванню уявлення у світової спільноти реальних цілей геополітики Кремля і доносити до світової громадськості реальну інформацію про злочини і наслідки російської агресії в Україні.
Очевидним пріоритетом є розширення кола країн, що підтримують суверенітет і незалежність України. Слід використовувати контакти з країнами — світовими і регіональними лідерами для розширення географічних меж підтримки України у протистоянні агресії РФ в найбільш проблемних регіонах — Латинська Америка, Середня та Південно-Східна Азія, Африка, пострадянський простір та ін.
Але, на мою думку, головним інструментом протистояння російській експансії є євроінтеграція. Це ключовий процес забезпечення незворотності економічних, соціо-культурних, ментальних змін, які віддаляють і цивілізаційно відокремлюють Україну від російської імперії.
Джерело:
