Співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова Олексій Мельник у коментарі виданню «Новое время» пояснив, у чому полягають переваги визнання частини Донбасу окупованою територією.
Визнання окремих районів Донбасу окупованими — не просто доречний крок. Це рішення, яке запізнилося щонайменше на вісім місяців. Територія, про яку йдеться, була окупована Росією вже у серпні 2014 року — під час першого масового вторгнення російських військ до України. Якби Порошенко оголосив ці території окупованими під час своєї промови на параді на честь Дня Незалежності, це було би дійсно сильне і своєчасне рішення. Але, як мовиться, краще пізно, ніж ніколи.
Звичайно, якби Донбас визнали окупованим ще минулого року, до перших Мінських угод, це зняло би цілу низку проблем — Росія не змогла би звинувачувати Україну в тому, що та не забезпечує мирне населення цих територій. Не виникало би питання, чи розглядати цей конфлікт як внутрішній український, чи як війну з Росією. Список можна продовжувати до безкінечності — значно легше було би використовувати конвенції, що стосуються прав військовополонених, та і в майбутньому при зверненні до міжнародних судів це нам допомогло б.
Я боюся, що за цим рішенням не будуть зроблені наступні кроки. Ми вже спостерігали подібне, коли Верховна Рада проголосувала за визнання Росії агресором, але після цього, складається враження, у цьому напрямі нічого більше не робилося. Хіба що на регіональному рівні — місцеві ради голосували за те, щоби підтримати рішення парламенту. Але прогресу стосовно визнання Росії агресором на міжнародному рівні так і не послідувало.
Зараз теж є загроза, що ми прийняли рішення, але не продумали стратегію його подальшої реалізації, і в підсумку лише дамо противникові привід для виправдання своїх агресивних дій.
Хоча я думаю, що проводити паралелі між цим рішенням і чинниками, які впливають на ескалацію конфлікту, не варто. Прийнятий Верховною Радою закон противник може використовувати як привід для нового наступу — це справді так; але дійсні причини ескалації і деескалації конфлікту криються за межами України. Рішення про наступ прийматиметься у Кремлі, а почнеться нова атака тоді, коли Путін вважатиме це доречним.
Повертаючись до ухваленого закону, то, щоб він не залишився простою декларацією, нам потрібно зробити наступні кроки: добитися того, аби більшість наших міжнародних партнерів визнали агресію Російської Федерації (хай і здійснювану гібридними методами) і погодилися з тим, що території Донбасу є окупованими. Тому що Росія зробить все, щоб і далі безкарно блазнювати і стверджувати, що вона не є стороною конфлікту. Кремль ніколи не визнає себе агресором — не треби бути наївними. Але росіян треба поставити перед фактом: «Незалежно від ваших заяв, ось реальна картина того, що відбувається».
Якщо цей крок буде успішним, надалі можна буде говорити про те, що з огляду на окупацію території зовсім нелогічно вимагати від України продовжувати платити за газ, який там використовується, або ж постачати на ці території електрику. Можна буде підняти на абсолютно новий рівень питання прав людини — залучити міжнародні організації, які діятимуть на цій території, фіксуватимуть всі порушення і спрямовуватимуть звинувачення вже конкретно Росії, а не бойовикам.
Але для ухвалення таких рішень потрібні політична воля і сміливість, тому що це автоматично викличе і у відповідь кроки з боку Росії. Потрібно бути готовими до припинення економічних стосунків і призупинення дипломатичних. Поки що такої рішучості я не бачу.
