Співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова Олексій Мельник в інтерв’ю газеті «День» розповів, як блокада Криму засвідчила високу вразливість Росії через нездатність упродовж майже двох тижнів відновити нормальну життєдіяльність на півострові.

Цього року підходять до завершення формальні часові рамки виконання Мінських домовленостей. Як на мене, це одна із головних причин загострення на Донбасі. Це намагання спровокувати українську сторону на удари у відповідь і тим самим перекласти на неї звинувачення за зрив Мінських домовленостей.

У цій ситуації ОБСЄ — єдина міжнародна організація, яка виконує роль незаангажованого міжнародного посередника. Але за звітами, які вони щодня публікують для англомовних читачів, складається враження, що у цьому винні обидві сторони. Є повідомлення про кількість обстрілів та іноді їх напрямки, але без будь-якої прив’язки до хронології. Це не дає можливості скласти картину, хто насправді ініціює обстріли і хто змушений захищатися.

До того ж, мої джерела повідомляли, що коли до ОБСЄ передається задокументована інформація про порушення з боку «ДНР-ЛНР», вона ігнорується і не включається до публічних звітів.

Тож з боку РФ і бойовиків є намагання перекласти вину за зрив домовленостей на Україну, а з боку СММ ОБСЄ — неефективність роботи. А так як немає жодних інструментів змусити агресора до компромісу, тиск чиниться на українську сторону, яку вже неодноразово вдавалося примушувати.

— Окрім закінчення термінів виконання Мінських домовленостей, їх підтримують лише 16% громадян.

Наші опитування підтверджують тезу, що Мінські домовленості є неефективними. Слова українських і західних політиків, що їм немає альтернативи — лише свідчення складності ситуації, відсутності політичної волі шукати продуктивні формати та бажання змусити Путіна зайняти місце у переговорах, як сторони конфлікту та агресора. Але ці люди достатньо мудрі, щоб розуміти те, що розуміють звичайні громадяни, не посвячені у тонкощі міжнародної політики.

— Не вистачає політичної волі з боку України чи Заходу?

Банальна істина, але ніхто замість нас не захищатиме Україну. Громадянам це зрозуміло, що підтверджує наше соцопитування. Проте наскільки це зрозуміло політикам — важко сказати.

Переводити стрілки на Захід — непродуктивна позиція. Боротьба з Ісламською державою, проблеми з мігрантами, теракти у Парижі, протистояння Туреччини та Росії — все це знаходиться на одній сторінці з ситуацією в Україні, але пріоритетність цих питань змінюється.

Захід зацікавлений в тому, щоб конфлікт в Україні припинився і не був у щоденних новинних заголовках. Вони, можливо, розуміють, проте не занадто переймаються, якими будуть наслідки через рік-два-пять для України. Але цього не можна зрозуміти, якщо ми говоримо про дії українського керівництва.

Найбільш яскравий приклад на сьогодні — Крим. Акція з блокади півострова була продиктована тим, що люди вичерпали всі можливості вирішення цього питання цивілізованим, гуманітарним чи політичним шляхом та були змушені вдатися до радикальних акцій. Видно, що українська влада за Крим не бореться. Більше того, закон про ЗВТ і контракт на постачання електроенергії до «Кримського федерального округу» — явно корупційні документи.

— Тож активістам довелося вдатися до партизанських методів, зруйнувавши електроопори. Проте для західних політиків такі дії можуть видатись тероризмом. Тож чи не вклали ми ще один козир у руки Путіну?

У дискусії можна було б переконати їх, що більшим абсурдом є торгівля з окупантом, ніж створення для нього проблем. Але через цю акцію Україна дійсно несе іміджеві втрати на міжнародній арені, бо нібито в результаті страждає мирне населення.

Проте це вимушена акція патріотів України, які втратили домівки та доведені до відчаю бездіяльністю влади. Якби вона вважала боротьбу за Крим пріоритетною, то не укладала би той контракт або припинила б постачання електроенергії із завчасним попередженням та обґрунтуванням позиції.

Бездіяльність влади, недовіра суспільства до неї, спонукає до радикальних рішень — це погана тенденція, яка стосується не лише Криму, а й усієї системи. Якщо вірити розслідуванням журналістів, у владі є люди, які особисто непогано заробляли на контракті з Кримом. Тому зараз українському керівництву треба визначитися, чию позицію вони підтримують.

Але найголовніше — цією блокадою було продемонстровано, що Росія — надзвичайно вразлива. Всі розмови про «вєлікую дєржаву» та Путіна — чистий блеф. Підрив якихось двох опор і нездатність упродовж двох тижнів забезпечити життєдіяльність півострова говорить про надзвичайну слабкість РФ. І це не єдине слабке місце, яке має бути використане, якщо ми хочемо відстоювати українську незалежність.

— Нещодавно координатор блокади Криму Ленур Іслямов анонсував «морську блокаду» півострова. Самопроголошена влада АР вже заявила, що у відповідь відкриватиме вогонь на ураження. Які можливості та перспективи такої блокади?

Російська сторона справді боїться, про що свідчить її «залякування». Демонстрація застосування військової сили — фактично єдине, що в них залишилось.

Навряд чи «морська блокада» означає диверсії. Є інші способи ускладнення морського сполучення Росії. Є солідна база порушень з боку іноземних компаній, які порушували режим санкцій. Можливо, ініціюватимуться позови до міжнародних судів про притягнення їх до відповідальності.