Антитерористичну операцію, яку оголосив Лукашенко 14 жовтня, слід сприймати саме як приховану мобілізацію. Причому, це не лише мобілізація особового складу
Що стосується намірів Лукашенка чи реальності загрози, яка походить з боку Білорусі, то крім відомих нам оцінок військової потуги цієї країни, настроїв населення, важливо намагатися зрозуміти, наскільки до цього готовий сам Лукашенко.
Він — один із найбільших довгожителів на посту керівника держави (незалежно від того, наскільки є легітимним). Дозволяли йому зберегти свою владу як раніше, так і зараз, інстинкти політика, що іноді бувають важливіші, ніж стратегічні й аналітичні оцінки.
Я погоджуюся з паном Романом Безсмертним у тому, що 10 жовтня було одним із тих етапів, коли Лукашенко знову був на межі, аби дати команду «вперед». Така ж ситуація була на початку вторгнення Росії, і 10 жовтня, якби Лукашенко побачив ознаки того, що Україна може капітулювати чи просто рухнути, очевидно він скористався би можливістю приєднатися до табору переможців. Але, буквально, якщо не в той самий день, 10 жовтня, чи на другий було зрозуміло, що результати масованих ракетних ударів по Україні не лише не досягли своїх цілей, а ще й спрацювали проти Кремля. Тому Лукашенко знову схилився до позиції максимального балансування, попри те, що отримав від Путіна черговий кредит — $1,5 млрд.
Лукашенко зараз фокусуватиметься на:
— Політичній підтримці Путіна (це ми вже бачили за результатами голосування на Генасамблеї ООН).
— Надання території Білорусі для проведення атак на території України.
— Технічна допомога у плані ремонту бойової техніки і передачі частини тих запасів, які є в Білорусі для поповнення втрат Росії.
Антитерористичну операцію, яку оголосив Лукашенко 14 жовтня, слід сприймати саме як приховану мобілізацію. Причому, це не лише мобілізація особового складу (призов із запасу і доукомплектування частин), але й чергова спроба мобілізації суспільства. На мій погляд, жодна із цих цілей не будуть досягнуті.
Однак ми маємо бути свідомі того, що проблема такого ухвалення рішень полягає у тому, як особисто Лукашенко сприймає цю загрозу. Бо звучать його абсолютно параноїдальні заяви про те, що Україна готує напад, НАТО готує напад на Білорусь. Ми не можемо до кінця бути впевнені, що сам він у це вірить. Якщо дійсно, у якийсь момент повірить, то тоді є велика ймовірність непрогнозованих кроків з боку Білорусі.
Об'єктивні дані стосовно готовності України зустріти можливу агресію з боку Білорусі і є вирішальним фактором стримування. Тиск Кремля й спонукання до відкритого вступу у війну Лукашенко достатньо вміло переборює. Він хоч і не дзюдоїст, але дає фору Владіміру Влідіміровичу дзюдоїстськими прийомами (коли використовується сила противника проти нього самого).
Питання, яке щоразу обговорюється, про що Лукашенко не раз намагається голосно заявляти — не дай бог, буде удар по Білорусі. Чи буде завдано такий удар?
Скажу так, настане момент, коли Україна серйозно розглядатиме можливість завдання удару по російських позиціях на території Білорусі. Оскільки іншого способу убезпечити об'єкти на території України ударів або атак дронами на сьогоднішній день немає.
Бо удари з території Білорусі по Україні завдаються з першого дня війни. Але Україна досі утримувалася від прямих військових акцій проти Білорусі, маючи на це повне легітимне право. Стримуючим фактором, на мій погляд, було якраз те, щоб позбавити Лукашенка можливості обґрунтувати своє можливе вторгнення.
Однак 10 жовтня частина ударів завдавалася із території Білорусі. Тож підійде цей момент, коли ризики від ударів пересилять ті ризики, пов’язані з тим, що доведеться робити удари на знищення саме позицій, з яких запускаються ці ракети по території України. Але цьому, відповідно, має передувати також пропозиція Лукашенку вибору — або ж він починає демонструвати свою владу по захисту білоруського суверенітету, або хай буде готовим отримати по заслугам за всі свої дії проти України, здійснені цього року.
Джерело:
