Ми наближаємося до першої річниці зустрічі Володимира Зеленського з Володимиром Путіним в рамках Нормандського формату 9 грудня в Парижі. Дива за цей рік не сталося. Зеленський так і не зміг роздивитися в очах Путіна бажання припинити війну. Кремль вправно грає на заявах українського президента, використовуючи питання обміну полоненими й режим тиші, як розмінну монету, щоб примусити Україну до поступок.
У першій частині великої статті ТСН.ua підбив підсумки року нашого руху до миру, оцінив спроби кабінету Зеленського піти на поступки Росії та спрогнозував подальший розвиток подій.
Олексій Мельник, співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова
Встановлюючи дедлайн на рік, Володимир Зеленський не мав на увазі досягнення миру, а взагалі термін життя Мінських домовленостей. Тобто, якщо нічого за цей рік не спрацює, тоді план "Б". Є певні ознаки того, що робляться принаймні якісь кроки в напрямку цього плану "Б", якого ніхто не бачив. Але активізація діяльності в ТКГ, зокрема заяви Кравчука, якраз можуть свідчити, що Україна здійснює активні зусилля, щоб підштовхнути до ревізії або ж спроби конкретизації розробки дорожньої карти виконання Мінська.
Тому не маючи плану, чи навіть процедури вироблення рішень, які б відповідали чіткому критерію, називати якісь конкретні дати дуже небезпечно. Можливо, рік тому Зеленський і сам вірив, що буде прогрес. Але якщо за цим оптимізмом чи сміливістю не стоїть кропітка робота, тоді це дійсно дуже ризикований крок. Хотілось б вірити, коли секретар РНБО чи президент роблять заяви про наявність якогось плану "А" чи "Б", що там сидять дуже розумні люди, у яких цей план є, якщо вони про нього говорять, або вони хоча б працюють над ним.
Від громадян у майбутньому водночас багато і мало чого залежить, бо це якраз та сфера, де, очевидно, суспільство делегує повноваження обраним на виборах керівникам, і сподівається, що вони виправдають довіру. Чітких важелів впливу на ці рішення не так багато. Окрім того, як також показують соцопитування, громадяни не завжди розуміють, і не завжди повинні, політичні тонкощі й загрози, не вчитуються в міжнародні документи і не знають міжнародної правової бази. Та й цього вимагати від них неможливо. Тому те, що залишається робити в цій ситуації, це просто дивитися на дії влади, уважно аналізувати, можливо, робити для себе якісь висновки. Тобто, розуміти, що конфлікт триває, що швидкого й простого рішення немає, і через цю призму оцінювати дії наших політиків.
Що потрібно Україні в цій ситуації робити? Почати з того, що простого рішення і виходу з цього конфлікту немає. Ні прямі перемовини з Путіним, ні вдивляння в його очі, ні просто припинити стрілянину — конфлікт від цього не завершиться. Треба усвідомити, що цей конфлікт надовго. Для Росії наразі більш вигідно його підтримувати, ніж припиняти на тих умовах, які могли б бути прийнятними для України. Тобто, ціна цього конфлікту для Росії велика, але не настільки, щоб Кремль змінив свою політику.
Я б порадив подивитися на чудовий документ, який підготували для майбутньої стратегії НАТО-2030. Там є аналіз Росії, як загрози. Якщо НАТО бачить у Росії загрозу зараз і на найближчі десять років, то, очевидно, що ці слова можна перекладати на українську мову, якщо у нас самих такого тексту немає. Це двотрекова стратегія НАТО відносин з Росією. Перший трек — це стримування й оборона. Тобто, треба тримати порох сухим, розвивати Збройні сили, оборонні спроможності, щоб були засоби стримування і оборони. Другий — тримати вікно для політичного діалогу. Україні потрібно не просто тримати санкції, але й розвивати цю політику стримування Росії шляхом санкцій так, щоб для Росії ціна цього конфлікту з кожним роком ставала все вищою. Це те, що можна трактувати як розмову з Росією з позиції сили. Тобто, ми маємо робити все, щоби врешті-решт підвести російське керівництво до висновку, що їм цей конфлікт чи якесь нормальне співіснування з Україною було вигідніше, ніж сьогоднішній стан конфлікту.
Джерело:
