На Паризькому кліматичному саміті у Глазго (COP26) Україна взяла на себе зобов’язання зі скорочення викидів парникових газів на 65% до 2030р. порівняно із 1990р. Ця стратегія, що відображена у Другому національному визначеному внеску (НВВ2), є однією із самих амбіційних серед усіх країн світу.

Одна із основних ролей у виконанні НВВ2 відводиться розвитку генерації з відновлених джерел енергії (ВДЕ). Проте, з початку російського вторгнення цей пріоритетний елемент декарбонізації економіки зазнав колосальних втрат. Понад 60% усіх потужностей ВДЕ сконцентровані у зоні бойових дій — на Півдні та Південному-Сході країни.

Внаслідок руйнації обладнання Сонячних електростанцій (СЕС) та ліній передач, близько 40% СЕС, що розташовані у даному регіоні або зупинили свою роботу або працюють із значними обмеженнями. З тих же причин, за даними Вітроенергетичної асоціації зупинена робота близько 70% потужностей усіх вітроелектростанцій (ВЕС). Крім того, постраждало до 20% об’єктів біоенергетики, що розташовані більш рівномірно по території України порівняно із СЕС та ВЕС, тому й зазнали менших пошкоджень.

Отже, із 9,7 ГВт встановлених потужностей зеленої енергетики — до 50% відсотків або вимушено не працюють або знаходяться у зоні підвищеного ризику руйнування через бойові дії та тимчасову окупацію окремих територій на Донбасі та Півдні України. Ситуація для інвесторів у ВДЕ також тільки погіршується з причини нового порядку розрахунків Гарпоку, що був запроваджений наказом Міненерго від 28 березня 2022р. №140. Згідно з ним, застосовуються обмеження розподілу коштів від середньозваженого зеленого тарифу — 15% для СЕС, 16% для ВЕС та 60% для станцій на біомасі.

Таким чином, слід констатувати, що у результаті російської агресії та деградації системи розрахунків із зеленою генерацію бізнес, що пов’язаний із розвитком ВДЕ втратив будь, який комерційний сенс, а це означає, що досягнення Україною кліматичних цілей може бути досягнуто виключно завдяки суттєвому падінню промислового виробництва.

Однак, такий економічний профіль не може бути прийнятним у рамках соціально-економічних планів держави. Тобто, подальший розвиток процесу декарбонізації економіки до моменту післявоєнного відновлення країни без допомоги міжнародних фінансових організацій та інвестиційних фондів ЄС не уявляється можливим.