Порівняно з 2013 роком дещо поменшало негативного ставлення до правоохоронних органів. Так, у липні 2013-го міліції довіряли 19%, не довіряли 75%. Нині, станом на листопад, поліції довіряють 24% і не довіряють 64% населення. Зміни є, але незначні. Крім того, ми ставили запитання щодо патрульної поліції, яка фактично найбільше реформована. За даними листопада, позитивно до її працівників ставляться 44%, негативно — 37% населення. Але загалом погляди на правоохоронців змінилися мало.
ЗА ДВА РОКИ АРМІЯ ПРОДЕМОНСТРУВАЛА СВОЮ ЗДАТНІСТЬ ВОЮВАТИ, І НИНІ ЦЕ ОДИН ІЗ НЕБАГАТЬОХ ДЕРЖАВНИХ ІНСТИТУТІВ, ДОВІРА ДО ЯКОГО ПЕРЕВАЖАЄ НЕДОВІРУ
Змінилося ставлення до армії. У липні 2013-го їй довіряв повністю або швидше довіряв 41%, не довіряли 43%. Цифри на рівні статистичної похибки, тому можна говорити приблизно про однакову кількість людей, які ставилися до ЗСУ з довірою і недовірою. Станом на 2016-й Збройним силам довіряють 57%, не довіряє 31%. Як бачимо, ставлення змінилося. Але я сказав би, що це відбулося завдяки ставленню людей до рядового складу військ. Спецопитувань не проводили, але з наявних даних можна зробити висновок, що рівень довіри до генералітету не підвищився. Зросло тільки позитивне ставлення до рядових бійців.
Церкві в липні 2013 року 67% довіряли і 23% — ні. Нині до неї мають довіру 59% і не мають 27%. Можна сказати, що церква залишається одним із найавторитетніших інститутів у суспільстві. Водночас очевидно, що, відповідаючи на запитання, представники різних конфесій мають на увазі ту церкву, до якої ходять і якій симпатизують, може, і з політичних міркувань. А щодо кількості симпатиків чи вірян того або ж того патріархату, то у 2013‑му серед усіх опитаних прихильників УПЦ (МП) було 20%, а УПЦ (КП) — 18%. Це теж на рівні похибки. За даними дослідження, результати якого опублікували в листопаді, до МП зараховували себе 15%, до КП — 26%. І тут можна говорити про зміну ставлення до церков. І, що важливо, це почалося ще у 2013‑му. Загалом, за даними наших опитувань, Московський патріархат перебував на піку в 2010 році. Тоді до його вірних зарахували себе 24% опитаних. І відповідно 15% — до КП.
У питаннях зовнішньої політики переважає євроінтеграція. Так, за даними вересня 2016-го, пріоритетними відносини з ЄС назвали 46% опитаних. У грудні 2013-го показник був на рівні 43%. Водночас побільшало тих, хто вважає пріоритетними відносини зі США: у 2013-му був 1%, у 2016-му стало 5%. Водночас поменшало тих, хто називає такими контакти з РФ: у вересні 2016-го їх 13%, у грудні 2013-го було 34%. Але врахуймо, що зараз ми опитуємо лише контрольовану Україною частину Донбасу й зовсім не залучаємо Крим.
Що ж до правильного чи неправильного розвитку подій, то можна констатувати загальне невдоволення ситуацією. У листопаді 2016 року 17% респондентів вважали, що події розвиваються в правильному напрямку, 67% — навпаки. У жовтні 2013-го перших було 15%, других — 65%. Фактично дані не змінилися. Водночас не забуваймо, що люди в різні періоди вкладають різний сенс у визначення «правильний (неправильний) розвиток». Але можна сказати, що таке ставлення до розвитку подій у державі для України є нормальною ситуацією. Більшість досліджень за останні десятиліття демонструють перевагу тих, хто вважає, що події розвиваються хибно. Винятком є хіба що червень 2005 року. Тоді 43% стверджували, що події розвиваються правильно і 31% — навпаки. Схожий сплеск оптимізму був і у 2010-му, коли переміг Янукович. Показники становили приблизно по 35%. Тобто в певної частини населення результат виборів викликав оптимізм. Можна здогадатись, у якої саме. У березні 2014-го також спостерігався сплеск: 32% громадян вважали, що події розвиваються правильно і 41% — що ні.
І про масові виступи. Така можливість існує завжди. Інше питання — їх спрогнозувати. Адже потенційна готовність не означає, що вони виникнуть. Скажімо, коли ми проводили опитування «Чи готові ви узяти участь у протестах?», найвищі показники були наприкінці 2008 року: тоді писали про початок економічної кризи. І на той момент значно зросла частка громадян, готових вийти на вулиці. Але, коли кризові процеси в економіці почалися, відсоток готових узяти участь у масових акціях зменшився. Тобто очікування неприємних подій, кризи може більше стимулювати протестні настрої, ніж сама криза. Це якщо йдеться про економічні причини. Хоча ні у 2008-му, ні у 2009-му масових акцій не відбулося.
Напередодні подій 2013 року соціологи не змогли передбачити їх виникнення, виходячи з даних опитувань. Адже для початку протестів не обов’язково, щоб більшість населення була до них готова. У виступах бере участь активна меншість людей. І саме їхня активність важлива. Плюс потрібна група факторів: готовність активної меншості взяти участь у протестах, наявність певного тригер-ефекту, події, яка була б подразником для акцій. У 2013-му нею стала відмова від підписання Угоди про асоціацію з ЄС, хоча саме влада Януковича налаштовувала громадську думку на це підписання. Коли ж його не відбулося, сталося масове розчарування. А потім побиття студентів: це був контрольний постріл для Януковича в тих умовах.
Щодо нинішньої ситуації. Враховуймо зовнішню агресію: вона є стримувальним фактором для активної меншості. Навіть та частина людей, що невдоволена владою і ситуацією, вийде на вулиці з антивладними вимогами й гаслами лише за наявності дуже великого подразника, який важко уявити. Хіба що, скажімо, раптом виявиться, що українське керівництво повністю перейшло на бік Путіна. Тобто потрібен надзвичайно потужний тригер.
