Отже, вибори відбулися і сталося те, чого одні боялися, і на що інші сподівалися. Під час виборчої кампанії (особливо між першим та другим турами) увага мас-медіа та учасників соціальних мереж сконцентрувалася на обговоренні особистостей кандидатів зі всіма їхніми недоліками та чеснотами (хоча, цілком очікувано, більше уваги приділялося недолікам). Але спробуємо розібратися, що ж насправді сталося, по можливості не переходячи на особистості кандидатів.
Найперше, що кидалося в очі під час цієї виборчої кампанії — найістотніші відмінності у голосуванні не між регіонами, як це спостерігалося раніше, а між віковими групами. Так, у першому турі виборів, за даними Національного екзит-полу, за Володимира Зеленського проголосували 57% молодих виборців віком до 29 років, тоді як серед тих, кому 60 і більше років — лише 12,5%. Загалом, чим молодшими були виборці, тим частіше вони голосували за Зеленського, і рідше — за інших кандидатів. Отже, явно простежується так званий “конфлікт поколінь”.
Протягом останніх десятиліть (власне, завжди з того часу, коли у нас з’явилися вільні вибори) молодь голосувала інакше, ніж представники старшого покоління. Згадаймо хоча б вибори 2004 року, коли перемога Ющенка над Януковичем була значною мірою забезпечена його підтримкою молодими виборцями. І ліберальне експертне середовище політичну позицію молоді завжди підтримувало. Популярною стала теза про “нове молоде покоління, яке виросло в нових соціальних реаліях і не зазнало впливу радянської тоталітарної системи”. Але під час останніх виборів ставлення ліберально орієнтованих експертів до позиції молоді стало зовсім іншим — вона була позначена як нераціональна, зумовлена емоціями — аж до висловлення сподівань, що громадяни молодшого віку просто не підуть на виборчі дільниці. Хоча ці сподівання частково справдилися, але все ж на ситуацію це істотно не вплинуло.
Отже, чи стали ми свідками поразки лише Порошенка, або за його особистою поразкою все ж таки стоїть щось більше? Можливо, це поразка цілого покоління політиків — незалежно від їхньої політичної орієнтації — будь то Порошенко, Тимошенко чи Бойко? Адже невдачі на виборах зазнав не лише Порошенко, але й всі інші політичні лідери, що належать до старшого покоління, у якого, на відміну від вищезгаданого “нового покоління, яке не зазнало впливу радянської тоталітарної системи”, своя історія, яка значною мірою пояснює його “ментальні особливості”.
Період формування свідомості цього покоління — це пік “застою”, 70-ті та початок 80-х років. Що було характерними рисами масової свідомості у ті часи? Насамперед − крайня зневіра у тому, що називали “ідеалами соціалізму” і надзвичайно цинічне ставлення до “реального соціалізму”. Якщо попереднє покоління ще мало якісь ілюзії і віру в соціалістичну систему (згадаймо романтизм “шістдесятників”, які вірили у можливість побудови “соціалізму з людським обличчям”), то для покоління “сімдесятників” така віра вже була нонсенсом, а, скажімо, будь-яка активність у комсомольській організації сприймалася або як обтяжливий обов’язок, або як прояв кар’єристських нахилів у тих, хто таку активність проявляв більш-менш добровільно. Хоча, слід зазначити, нестачі охочих попрацювати на посаді “звільненого комсомольського працівника” не відчувалося. Значна частина цих “працівників” згодом увійшла до пострадянських еліт, легко змінивши ідеологічні орієнтації, але так само меркантильно ставлячись до проголошуваних ідеологічних гасел, цікавлячись насамперед тим, наскільки вигідним для них може стати їхнє використання.
Досить критично ставлячись до “Системи”, більшість представників цього покоління аж ніяк не прагнули змінити її, а швидше − пристосуватися до неї. Тобто це було покоління не революціонерів, а пристосуванців. Це пристосуванство постійно супроводжувалося “критиканською” риторикою на кшталт того, що “все потрібно змінювати”, але нічого для того, щоб щось змінити, більшість не робила.
На відміну від покоління “бунтарів-шістдесятників”, які породили молодіжну контркультуру, покоління молоді сімдесятих-вісімдесятих років віддавало перевагу існуванню “у тіні” старшого покоління. Це старше покоління, вироблені ним норми соціальної поведінки і соціальних відносин сприймалися молодшим поколінням як непорушна суспільна реальність, змінити яку навряд чи можливо.
Однак, певним парадоксом є те, що саме тоді, коли це покоління подорослішало, досягло двадцяти-двадцятип’ятирічного віку, соціалістична Система була зруйнована. Але зруйнувалася вона, мабуть, не стільки тому, що її свідомо розвалили, скільки через те, що рівень цинізму у суспільстві став критично великим, оскільки будь-яка суспільна система тримається на певній позитивній системі цінностей, якщо ж ці цінності руйнуються, то “цементуючий розчин”, який утримує цілісність суспільної системи, зникає, і така система приречена на розпад.
І вже на руїнах соціалізму покоління “сімдесятників” починає реалізовувати свою життєву стратегію, знову-таки намагаючись пристосуватися до нових реалій — до криміналізованого суспільства дев’яностих років чи корумпованого суспільства нульових. І політики, які вийшли з цього покоління, втілили в собі його ментальні характеристики.
Проблемою цього покоління стало те, що воно так і не виробило позитивного ідеалу, тобто уявлень про те, чим ту Систему, яку воно так не любило, можна замінити. Опинившись у ситуації, коли з одного боку — суспільство, яке їм не подобається, з іншого — відсутність достатнього духовного потенціалу, щоб це суспільство змінити, представникам цього покоління не залишалося нічого іншого, як імітувати зміни. Саме цим можна пояснити те, що відбувалося в нашій країні протягом останніх десятиліть — реформаторська риторика постійно супроводжувалася імітацією реформ, а не їхнім здійсненням.
Досить наочно, зокрема, це проявилося після 2004 року, коли, прийшовши до влади, “команда Ющенка”, так і не змогла запровадити в країні кардинальні зміни, “погрузнувши” у боротьбі меркантильних інтересів, які для представників цієї команди виявилися важливішими за декларовані ідеали та принципи.
Протягом останніх п’яти років деякі зміни та реформи все ж здійснювалися, але громадська думка схильна була вважати, що відбувалися вони переважно під тиском або громадянського суспільства, або іноземних донорів, коли демонстрація реформ була необхідна для отримання чергового кредитного траншу.
Усвідомлення суспільством необхідності заміни “старих політиків” накопичувалося вже давно і проявилося, зокрема, під час Революції Гідності, коли “студентський Майдан” намагався проголосити ідею “відмежування від політиків”, зокрема й опозиційних до Януковича. Але, оскільки організаційних ресурсів у нього явно не вистачало, від реалізації цієї ідеї вимушено довелося відмовитися. Хоча вона нікуди не зникла. Питання було лише у тому, як саме ця ідея “матеріалізується” і в кому втілиться.
Тому й не дивно, що в президентські електоральні рейтинги стали ставити Вакарчука, а пізніше і Зеленського ще до того, як хтось із них заявив про свої наміри балотуватися на президентську посаду. А та обставина, що президентський рейтинг Зеленського “злетів” догори відразу після того, як він оголосив, що таки йде в президенти, свідчить, що суспільство явно потребувало “нового обличчя”. Якби це був не Зеленський, це міг бути хтось інший. Хоча й, можливо, вже не на цих, а на майбутніх виборах.
Цікаво, що і головний опонент Зеленського Порошенко фактично визнав правомірною тезу про необхідність заміни “старого політичного покоління”, проголосивши курс на залучення молоді до своєї політичної команди після виборів. Але, мабуть, це було зроблено вже занадто пізно.
“Міфологема змін” виявилася в українському суспільстві настільки сильною, а негативні почуття та недовіра до “старих” політиків наскільки переважаючими, що суспільство не побоялося навіть невизначеності, яку несе в собі зміна політичної еліти. Наскільки новий Президент зможе втілити пов’язані зі зміною влади надії чи суспільство чекають нові розчарування? Тут все залежатиме і від президента, і (мабуть, найбільшою мірою) від самого суспільства. Але це вже зовсім інша історія.
Джерело:
