Якщо мир буде не на умовах України — він на умовах РФ

31 березня — вибори президента. Три місяці виборчої кампанії у країні, що воює, за ідеєю, мали б стати часом для активної полеміки щодо способів повернення окупованої частини Донбасу й Криму. Але чи стали? Чи достатньою була увага кандидатів у президентів до цих питань? Наскільки ці проблеми взагалі вирішувані?

Експертну думку з цього приводу в інтерв’ю “Новинарні” висловив директор військових програм Центру Разумкова Микола Сунгуровський.

Донбас: повернення і перебудова

  • Майже всі без винятку кандидати в президенти обіцяють припинити війну, повернути Донбас і Крим, дехто пропонує більш-менш конкретні кроки для цього. Наскільки це реально взагалі — “встановити мир”?

— Якщо не прив’язуватися до прізвищ кандидатів, то в обіцянках тих, хто акцентує на “встановленні миру”, між рядків прочитується початкова теза: “давайте капітулюємо на умовах Росії”.

Припинити війну та встановити мир в умовах, коли Росія цього не хоче — неможливо. І від бажання України тут нічого не залежить.

Так, це тривала робота і України, і її міжнародних партнерів. Говорять про те, що “ключ від миру в Україні знаходиться в Кремлі” — але в Кремлі знаходиться лише “замок”, а “ключ” — це спільні зусилля для того, щоб цей замок відкрити.

Росія не лише окупувала Україну — вона й порушила міжнародне право та вивела себе за рамки міжнародних законів, і має понести за це відповідальність.

Має звучати “мир на умовах України”. Якщо без цього — то буде мир на умовах Москви.

  • Якщо так, то чи не стане ця проблема “вічною” для ще дуже багатьох наступних виборчих кампаній? Що порадите для розв’язання?

— Складність ситуації з Донбасом та її відмінність від ситуації з Кримом ось у чому. На непідконтрольній території ОРДЛО зосереджені два армійські корпуси. Але, разом із тим, є більше простору для дій щодо звільнення цих територій. Хоча, знову ж таки, мають бути докладені не лише зусилля України, а й наших партнерів — бо в України самотужки не вистачить сил та засобів, аби поставити все на свої місця.

Хоча б для того, щоб відновити економіку цього регіону — а йдеться про сотні мільярдів доларів. А ми маємо говорити радше не про відновлення, а про перебудову економіки Донбасу — треба думати про побудову нової економічної системи, без вугільної промисловості та металургії, з інноваційною економікою. Для цього потрібні інвестиції. Україна цього сама не потягне — навіть якщо отримає якусь контрибуцію від Росії через невідому кількість років після рішення міжнародних судів.

А щоб зайти на цю територію і зменшити ризик якихось соціальних чи політичних зіткнень та конфліктів — потрібна підтримка міжнародної миротворчої місії. У її складі мають бути і військові, і поліцейські, і цивільні компоненти.

Під цивільними маю на увазі тимчасову адміністрацію. Бо варто буде вирішувати і питання повернення переселенців, і відновлення їхніх майнових та інших прав, і розмінування територій, і проведення децентралізації тощо.

  • Деякі політики ставлять питання проведення виборів на Донбасі безвідносно до закриття кордону з РФ…

— Це дуже небезпечно, адже регіон славиться своєю так званою “ідентичністю”. Їм байдуже кого обирати, лиш би за своїх голосувати. Відтак є ризик, що проукраїнських політиків там не буде. А якщо пройдуть вибори і будуть виконані ті умови, які прописані в Мінських домовленостях — особливий статус та повна амністія бойовиків, самоорганізовані правоохоронні органи цих “республік” — це стане новим першопочатком для того, аби вже “законна” влада звернулася до Росії по військову допомогу. І при відкритих кордонах Росія просто введе на Донбас свій контингент, облаштує там військові бази, перетворить ситуацію на заморожений конфлікт на кшталт Абхазії чи Південної Осетії на довгі роки.

Кандидати цього або не бачать, або не хочуть бачити. Тому варто навчитися читати між рядків і бачити всі небезпеки, які ховаються під лозунгами.

Крим: в очікуванні нового 1954-го, не склавши руки

  • Якщо кандидати ще якось бачать проблему Донбасу, то повернення Криму майже відсутнє у виборчих програмах та для обговорення в цій виборчій кампанії. Усе настільки безнадійно? Що ми можемо робити для Криму в нинішніх умовах?

— Крим ми зможемо отримати у “наступному 1954 році” — коли Росія сама фактично відмовиться від нього. Так, у 1954 році Кримська область зі складу РРФСР була передана УРСР, була добровільна відмова Росії від нього. Іншого способу повернення Криму я не бачу.

Чому? Бо з угрупованням [російських військ], яке наразі зосереджене на півострові, не буде воювати ні Україна, на західний світ.

Утім це не має бути підставою для відмови України від Кримського півострова. Радше, для очікування, коли у РФ вичерпаються терпіння та ресурси, аби утримувати українські території.

І це також не означає, що не варто нічого не робити задля півострова: там залишаються люди, які потребують правової та іншої допомоги.

Так, робота з людьми в тимчасовій окупації та увага до них може проявитися, скажімо, у підвищенні квот на вступ до вишів на контрольованій українською владою території тощо.

“Обіцянки мають бути прораховані і підтверджені”

  • У своїх виборчих програмах деякі кандидати пропонують чимало “новацій”, пов’язаних із посиленням армії та національної безпеки загалом — ракетний щит, повернення ядерної зброї тощо. Ваша оцінка таких ініціатив?

— Усі обіцянки мають бути підтверджені фінансовим ресурсом. Особливо, якщо це стосується державної безпеки, і особливо, якщо мова йде про армію.

Такі обіцянки кандидатів мають бути відображені згодом, у разі їхньої перемоги, у програмах розвитку Збройних сил України — по кожному пункту, з описом технологій, як цього досягти. Знов-таки, це має відповідати бюджетним можливостям.

Популізм починається саме з такої невідповідності. Тому, даючи сміливі обіцянки, кандидатові варто для початку класти перед собою калькулятор і враховувати, що реалізація обіцяного буде розтягнена в часі.

Якщо ми плануємо ракетний щит — варто рахувати, скільки коштуватиме одна ракета. А треба ж не одну, а хоча б дві-три бригади. У скільки це обійдеться? Десятки, сотні мільярдів? Чи є в України такі фінансові спроможності?

По-друге, враховуймо, що це потребуватиме сім-десять років часу мінімум, лише для створення ракетного щита. А паралельно має відбуватися, скажімо, відбудова флоту. І це теж сотні мільярдів — вони в України є зараз?

Якщо немає, то слід відповідально говорити про свої дії на найближчий час, шукати нестандартні рішення [для посилення обороноздатності]. Так, вони будуть непростими. Вони мають передбачати, в тому числі, якусь зовнішню допомогу. І це має бути комплексний результат, а не окремі, вирвані з контексту, нічим не обґрунтовані обіцянки.

  • Критикуючи “всеохопні” обіцянки кандидатів у президенти, на цих виборах часто згадують розподіл обов’язків президента та інших гілок влади у державі…

— Реалізація передвиборчих обіцянок стосується, в основному, законодавчого та бюджетного забезпечення. Тому від президента залежить те, як він зуміє організувати солідарну роботу органів влади в цьому плані. Тоді як власне реалізація програм належить до компетенцїі інших органів влади. Тому, до речі, і важко знайти деталі в передвиборчих програмах кандидатів у президенти.

  • Навіть у “першому ешелоні” кандидатів у президенти точиться заочна полеміка, чи потрібен Україні вступ до Північноатлантичного альянсу — хоча, здавалося б, цей курс уже внесений до Конституції.

— Вступ до НАТО — це, насамперед, забезпечення гарантій зовнішнім шляхом. Іншого способу забезпечити ці гарантії немає. Ми вже побачили, що відбулося із Будапештським меморандумом.

Якщо хтось говорить зараз про позаблоковий статус — то це все від лукавого. Бо цей статус має також бути чимось гарантований: з одного боку Заходом, з іншого — Росією. А чого варті гарантії Росії, ми вже знаємо. Захід порушувати позаблоковий статус України не буде, бо він законослухняний. А от Росія трактує міжнародне право так, як їй завгодно. І вона може його знову порушити.

  • Щодо формату переговорів, у якому може бути розв’язано проблему Донбасу. Практично всі основні конкуренти діючого президента виступають за зміну чи розширення “Мінського формату”, за впровадження “Будапештського формату”, “Будапешт плюс” тощо. Наскільки це реально?

— Ніхто не буде переглядати Будапештський меморандум і робити із нього юридично обов’язковий документ. Дуже важко укласти новий зобов’язальний до виконання документ на міжнародному рівні, особливо, коли йдеться про забезпечення безпеки якоїсь окремої держави. Хоча “пошантажувати” світову спільноту на фоні знецінених гарантій Будапештського меморандуму справді можна.

  • А як щодо повернення ядерного статусу?

— Такі заяви українських політиків лише дражнитимуть ті ж Сполучені Штати. Розширювати “ядерний клуб” зараз ніхто не зацікавлений.

Джерело:

Микола Сунгуровський

Директор військових програм


Народився в 1951 р. в Москві.

Освіта:

Оренбурзьке вище військове зенітне ракетне училище (1972);

Київська академія протиповітряної оборони (1982);

Вища школа підприємництва при Київському інституті народного господарства (1991).

Кандидат технічних наук, старший науковий співробітник, автор понад 100 наукових праць.

Робота:

з 1982 р. — наукова робота (39-й Науково-дослідний інститут бойового застосування військ ППО сухопутних військ, Центральний науково-дослідний інститут МО, Національний центр оборонних технологій і воєнної безпеки, Аналітична служба Апарату РНБО);

з грудня 1999 р. — координатор програм Центру Разумкова;

з лютого 2000 р. — позаштатний консультант Комітету з питань національної безпеки і оборони Верховної Ради України;

з грудня 2006 р. — директор воєнних програм Центру Разумкова.

Полковник запасу, стаж військової служби — 31 рік. Сфери діяльності — системологія, системний аналіз, стратегічне планування, методи аналізу та забезпечення національної безпеки. Остання посада в державних органах — завідувач відділу Аналітичної служби Апарату Ради національної безпеки і оборони України.

(044) 201-11-98

sungurovsky@razumkov.org.ua