Врахування досвіду російсько-українського конфлікту в побудові сучасного сектору оборони

Лекція директора військових програм Центру Разумкова М.Сунгуровського на оперативних зборах командного складу Збройних Сил України
Питання, що розглядаються:
• Чому Україна стала об’єктом російської агресії, в чому причини агресивності Росії
• У чому сутність феномену під назвою “гібридна війна”, що може вважатися перемогою в ній
• Характерні риси “гібридної війни” на глобальному регіональному та локальному рівнях
• Вимоги до оборонного сектору та Збройних Сил України, потрібні спроможності сектору оборони

Причини російської агресії проти України


Серед головних причин російської агресії проти України можна виділити ряд зовнішніх і внутрішніх чинників:

  1. Сучасний світ перебуває на межі зміни парадигми міжнародних відносин. Існують кілька контраверсійних альтернатив, у кожної з яких є власні носії і прихильники у вигляді супердержав, формальних або неформальних коаліцій, альянсів, партнерств навколо центрів сили. Переможе та альтернатива, носій якої виявиться більш переконливим. Це пояснює конкуренцію сучасних інтеграційних і реінтеграційних процесів, а також те, що “покордонні” країни є предметом цієї конкуренції та опиняються в конфліктній зоні. Україна є однією з таких країн.

  2. Росія, претендуючи на роль потужного глобального центру сили, вважає себе саме таким носієм альтернативної парадигми майбутнього світового порядку. І в цій якості вона відстоює своє право на сфери впливу. Проте, не пропонуючи привабливої і прийнятної для інших моделі майбутнього, Росія застосовує для переконання методи “примушення до дружби”.
    Російська тактика не є оригінальною. Згадайте фільм Чарльза Спенсера Чапліна “Малюк”, де хлопчисько-безпритульний бігає містом і б’є скло у вікнах, а позаду йде скляр і ремонтує за гроші ці вікна. Подібно до цього Росія створює по всьому світові зони напруженості, аби потім запропонувати свої послуги з розв’язання проблем. Причому багато хто на Заході замість того, щоб приборкати порушників спокою, намагаються впевнити, що без них безпека не можлива.
    При цьому, брак можливостей вона намагається компенсувати за рахунок синергетичного ефекту, тобто появи нових властивостей і переваг (невизначеності, несподіваності, асиметричності) від поєднання кількох елементів, у жодного з яких таких властивостей немає. У структурному сенсі, результатом такого поєднання стають певні “гібриди”.
    Виникає слушне питання: чому ж Росія не отримала очікуваних переваг? Та тому, що, по-перше, припустилися суттєвих помилок в оцінці потужності опору країни-жертви та зовнішнього оточення. А по-друге, синергія має і зворотний ефект – у середовищі виконавців і радників Путіна є кілька конкуруючих груп впливу з контраверсійними позиціями, для яких “гібридні” рішення Кремля та дії один одного також часто виявляються несподіваними та невизначеними.

  3. Як неодноразово зазначали українські експерти (В.Горбулін, О.Литвиненко) у Росії, внаслідок поступового, власноруч утвореного занепаду економіки, демографії, системи врядування, а також за умов санкцій і падіння цін на нафту, не так багато часу на реалізацію своїх імперських амбіцій. При тому, що однією з альтернатив майбутнього самої Росії є її розпад.

  4. Відновлення імперії Росія шифрує під назвами орбіта або сфера впливу, Митний союз, ЕврАзЕС тощо. Для утримання цих орбіт, сфер, союзів Росія застосовує певний набір важелів: економічна, енергетична, фінансова, військово-технічна, соціально-культурна залежність, утворення військових баз, розгалужених агентурних мереж, насадження маріонеткових режимів, а як запобіжник на перспективу – заморожених конфліктів.

  5. Україна у цьому проекті є ключовою ланкою, із втратою якої Росія не готова змиритися – як з’ясувалося, аж до застосування військової агресії проти “братського народу”. Така “наполеглива любов” до України не є чимось новим у російській політиці – це радше давня, стійка історична традиція.

Сутність “гібридної” війни та перемоги в ній


Багато експертів тлумачать “гібридну” війну надто вузько, зводячи її переважно до спільного, багатоваріантного застосування різнорідних сил і засобів для досягнення кінцевої мети в боротьбі з противником. Проте, цей феномен є набагато ширшим і характеризується не лише поєднанням застосування регулярних та іррегулярних формувань, “жорсткої” і “м’якої” сили (що, дійсно, дуже важливо), але й складними переплетеннями “театрів воєнних дій” у часовому, фізичному, інформаційно-енергетичному вимірах, в геополітичному, геоекономічному, геостратегічному, кібернетичному, смисловому просторах, суперечливими тлумаченнями хронології і сутності історичних і поточних подій, розуміння добра і зла, “міксу” правди і брехні тощо. Все це зумовлює високий ступінь “гібридності” та, відповідно, невизначеності, складності усвідомлення процесів, що відбуваються. За цих умов таку війну справедливо можна назвати війною рефлексій – рівнів розуміння, способів розуміння того, що трапляється та може трапитися.


Доречно порушити питання: що ж саме є “гібридом”. Ними є політика, стратегія і тактика сторони (сторін) конфлікту. І той, хто їх має, отримує, за рівних інших умов, більше шансів на перемогу. Відповідно, сторона, що рефлекторно, не усвідомлено або недостатньо усвідомлено реагує на дії противника, приречена на поразку.


Сучасна війна – як найгостріша форма конфлікту – це стан взаємовідносин сторін, в якому розв’язання протиріч між ними здійснюється із застосуванням насильства та опору у формах поєднання “м’якої” та/або ”жорсткої” сили.


Сучасна війна Росії – це вельми майстерне, системне та оперативне поєднання підходів, механізмів, сил і засобів, дій у різнорідних сферах життєдіяльності в боротьбі із Заходом за перетворення Росії на впливовий центр сили на міжнародній арені.


Стосовно Європи цілями Росії є вичавлювання США як домінуючої сили з континенту, розмивання солідарності членів ЄС і НАТО, їх послаблення, що дає можливість розібратися з ними поодинці та перетворитися на домінуючий центр сили.


Стосовно України метою Росії є усунення назавжди можливості її виходу з орбіти російського впливу, що досягається примушенням її усіма можливими раніше згаданими способами до статусу сателіта Росії або принаймні нейтральної, буферної, несамостійної держави.


Обмежене розуміння стратегічних цілей Росії і способів їх реалізації зумовлює відповідним чином обмежену, а відтак – неадекватну, реакцію з боку як реальних і потенційних країн-жертв, так і всієї міжнародної спільноти.


Перемога в такій війні, як і сама війна, є “гібридним” явищем. Якщо говорити про Росію, то в реальності, внаслідок зазначених вище причин, замість тимчасового вербального обурення Заходу (як у випадку з Грузією у 2008р.), вона отримала не досить, але все ж такі потужні санкції і заходи на підтримку України. Замість ослаблення НАТО – консолідацію Альянсу та наближення його військової потуги до власних кордонів. Замість розширення “Русского мира” Росія втратила Україну. Але говорити про повну поразку Росії ще зарано, оскільки Кремль не відмовляється від стратегічних цілей, а його політика несе в собі ще багато загроз.


Оскільки ні миролюбна міжнародна спільнота, ні окремі країни та їх альянси не мають повної переваги над агресором в усіх перелічених вимірах (інакше такої агресії не сталося б) говорити про абсолютну перемогу над Росією неможливо. Причому навіть не внаслідок дій агресора, а через саму появу можливості такої зухвалої агресії. Принаймні на глобальному, регіональному та національному рівнях доведеться переглядати усталені системи цінностей, засади міжнародних відносин, механізми забезпечення безпеки, визнаючи неефективність наявних.


З точки зору країни-жертви, умовами перемоги у війні може вважатися примушення агресора до відмови від своїх прагнень, на чому часто й зупиняються. Але зробити погано Росії не завжди означає зробити корисне для України, для якої перемогою було б відновлення можливостей, наявних у неї до агресії. Тому іншими умовами перемоги України мають бути компенсація завданої шкоди, відновлення суверенітету, територіальної цілісності, незалежності, гарантування безпеки та забезпечення незворотності обраного курсу розвитку.


Для врегулювання конфлікту на цих умовах потрібне поєднання скоординованих зусиль у військовій, політичній, економічній, інформаційній, гуманітарній сферах. Навіть дуже ефективні дії в одному з напрямів не обов’язково призводять до бажаного кінцевого результату. Тому марно покладатися, зокрема, на лише дипломатичне вирішення конфлікту – хоча б тому, що війна вже є поразкою дипломатії.

Характерні риси російської “гібридної” війни


На глобальному та регіональному рівнях головними з таких рис є :

  1. Використання слабких місць як західних країн, так і їх союзів, а саме: звички до добробуту, комерціалізації та ерозії цінностей, національного егоїзму, бюрократизації процедур, наслідків надмірно швидкої централізації та намагань окремих держав відновити національний суверенітет, – внаслідок чого втрачено “імунітет” до небезпечних зовнішніх впливів.
  2. Гра на недосконалості, необов’язковості міжнародного права, неефективності інструментів забезпечення міжнародної безпеки, на невдоволенні ліберальною моделлю світової економіки, страхах перед масовою міграцією, тероризмом, розв’язанням нової світової війни.
  3. Сприяння створенню або/та використання дестабілізуючих чинників, що сприяють ерозії політичної солідарності Заходу (підтримка радикальних рухів і партій, сприяння посиленню наслідків міграційної кризи, зростання терористичної активності).
  4. Приховані втручання у внутрішні справи та виборчі процеси західних країн з метою створення кола власних прихильників, що приходять до влади, використання недержавних (але підконтрольних державі-агресору) суб’єктів, агентурних мереж, продажних або ідейних “корисних ідіотів” для дестабілізації ситуації, намагання маніпулювати суспільною свідомістю через активну пропаганду та брудну дезінформацію.
  5. Кібернапади на комп’ютерні та комунікаційні системи управління, знищення, спотворення або викрадення даних;
  6. Наполегливі спроби відновлення ролі постачань енергоресурсів як специфічної і дуже ефективної зброї, спроби набути союзників через торгівлю озброєннями.

В Україні Росія не шукала слабкі місця – вона їх створювала і створює досі, граючи на суперечностях і пристрастях українських олігархів і корумпованих політичних еліт, руками маріонеток у владі, агентурної мережі і “п’ятої колони”.


Не буду зупинятися на всіх особливостях російської агресії в Україні, яким надається багато уваги як українськими, так і іноземними експертами. Зупинюся лише, на найбільш важливих з точки зору тематики сьогоднішнього заходу:

  • Відносна несподіваність і захоплення ініціативи. У тої час, коли миролюбна спільнота заспокоювала себе непорушністю міжнародного права, а Україна відкидала можливість війни між “братським народами”, Росія відразу після розпаду СРСР виношувала плани підкорення України, що було засвідчено в її внутрішніх програмних документах (зокрема, в першій Програмі розвитку озброєнь від 1996р., у Проекті Програми ефективного використання на системній основі зовнішньополітичних факторів з метою довгострокового розвитку РФ від 2010р.). Перевага надавалася політико-економічним методам. Але після подій у Грузії у 2008р. стало зрозуміло, що не можна відкидати й силові засоби, на чому неодноразово наголошували багато експертів. Російсько-український конфлікт став несподіванкою винятково для політичних кіл, які знехтували офіційними та неофіційними попередженнями, що дало Кремлю можливість здобути ініціативу і скористатися перевагами періоду невизначеності.
  • “Вправне” використання Росією цивільно-військових відносин. Всі пам’ятають слова Путіна під час Кримської епопеї: “Наши вежливые воины встанут за спинами мирных жителей и пусть [украинцы] попробуют открыть огонь”. Подібна тактика застосовується впродовж усіх трьох років війни та використовується для провокацій і звинувачень українських ЗС у надмірній жорстокості і злочинах проти людяності. На практиці realpolitik, яка у виконанні Кремля повністю позбавлена моральних засад, давно перетворилася на звичайний бандитизм.

    У принципі, Кремль розраховував на активність протестного потенціалу – чим йому вдалося скористатися у Криму та в ОРДЛО, але в чому він прогадав у регіонах т.зв. “Новоросії”, де українські спецслужби і патріотичні сили спромоглися зупинити “п’яту колону”. Проте, спроби розхитати ситуацію продовжуються й наразі в намаганні дестабілізувати владу та суспільство, що може зумовити серйозні проблеми в тилу оборонного угруповання Збройних Сил України (ЗСУ).
  • У тактиці бойових дій перевага досі надається застосуванню дрібних бойових тактичних груп, на чолі яких наразі перебувають переважно кадрові російські військові. Утворені 1-й та 2-й армійські корпуси є переважно джерелом резервів і формування ракетно-артилерійських і спеціальних загонів для ведення безконтактних бойових дій. Регулярні підрозділи російських ЗС застосовуються переважно у спеціальних (ведення розвідки, радіоелектронної боротьби тощо) та екстрених випадках для підтримки сепаратистських бандформувань.
  • Регулярні російські підрозділи формуються зі складу бригад, які, попри заявлений перехід російських ЗС на дівізійну основу, досі переважають в їх структурі. Водночас, створення поблизу наших кордонів танкової армії і мотострілецької дивізії свідчить про формування повноцінного ударного угруповання, призначеного не для дрібних тактичних дій, а для повномасштабної наступальної операції (разом з кримським угрупованням, можливим білоруським напрямом тощо). Цей факт, на думку Кремля, має справити на Захід і політичне керівництво України достатньо сильне враження, аби примусити піти на потрібні поступки. Водночас, наявність такого угруповання і наміри Кремля мають стимулювати бойовиків на окупованих територіях і активізацію протестного потенціалу в інших регіонах України. Ризик застосування Росією регулярних сил, хоч і є невеликим (брак ресурсів, побоювання великих жертв напередодні виборів і посилення санкцій), але через важки наслідки є неприйнятним для України, тобто таким, що вимагає реагування. Це є серйозним викликом для сектору оборони України.
  • Головного противника РФ бачить в особі НАТО та надалі шукатиме способи врівноважити військові потенціали, компенсуючи технологічне відставання асиметричними шляхами: несподіваність, іррегулярність, інформаційно-психологічні операції, нарощування спеціальних сил (зокрема, РЕБ), кібернапади, використання проривних напрямів (у т.ч. гіперзброя, ударна авіація, крилаті ракети морського базування), нарощування кількісних параметрів звичайних озброєнь (танки, бойові броньовані машини, ракетно-артилерійські озброєння). Але з усім цим доводиться стикатися Україні, і в цьому сенсі військові потенціали України та Росії є непорівнянними.
  • У протистоянні з Росією Україна відчуває величезну різнопланову підтримку західних партнерів, розуміючи неможливість їх більш рішучого, тим більше прямого втручання в конфлікт. Формальним приводом для цього є те, що Україна не є членом НАТО, а реальною головною перепоною – побоювання Заходу прямої конфронтації з Росією, що може призвести до світової війни. Через це Захід готовий сам піти на певні порушення міжнародного права. Зокрема, обмежуючи шляхи отримання потрібних для України озброєнь та оборонно-промислового устаткування, примушуючи її до безумовного виконання Мінських домовленостей, що означає вимагання поступок з боку країни-жертви, піддаючи критиці дії ЗСУ з визволення окупованих територій, Захід, фактично, заперечує положення статті 51 Статуту ООН про право держави на самооборону.


При всьому цьому, як крамольно це не звучить, Росія не є воєнною загрозою для України. Головною воєнною загрозою є її агресія, що завдає шкоди національним інтересам України, їх носіям, процесу їх реалізації. Росія, внаслідок згаданих раніше причин, є головним, найбільш небезпечним джерелом такої загрози. Але такими джерелами загроз можуть стати будь-які країни, де до влади приходять радикальні політичні сили, що декларують або підтримують претензії до України, які неможливо вирішити в цивілізований спосіб. Зневага до цього факту може призвести до недооцінки діапазону небезпек, штучного заниження оборонного потенціалу України та наразити її на неочікувані ризики. Це зауваження не означає вимогу занести всі сусідні країни до переліку потенційних ворогів України – це означає потребу зміцнювати дружні стосунки, ретельно відстежувати процеси в політичному середовищі цих країн і своєчасно вживати необхідних заходів, у т.ч. оборонної дипломатії.


Як вже зазначалося, складні сучасні конфлікти є багатомірними та охоплюють практично всі сфери життєдіяльності. З цієї точки зору, намагання спростити розуміння їх сутності та, відповідно, обмежити комплекс заходів з реагування призводить не до розв’язання, а до лише тимчасового пом’якшення, консервування але, водночас, поглиблення протиріч. З цієї причини помилково розглядати “гібридну” війну як географічно та функціонально обмежене явище – вона має тотальний характер, внаслідок чого захист країни загалом та її оборона від агресора зокрема є завданнями не лише держави, а всього суспільства. На превеликий жаль, єдиним суб’єктом в Україні, хто повною мірою не бажає цього усвідомлювати, є сама держава.


З огляду на це, вже сьогодні є потреба в розв’язанні таких дилем, як зокрема:

  • стійкість системи захисту vs монополія влади на застосування сили;
  • створення сил самооборони vs збереження соціально-політичної стабільності;
  • залучення громадян до сил самооборони vs забезпечення мобілізаційних спроможностей ЗС;
    і багато інших.

Вимоги до оборонного сектору


Головними вимогами до оборонного сектору, що випливають з проведеного аналізу, є наступні:

  1. Система забезпечення національної безпеки (СЗНБ) загалом і оборонний сектор зокрема повинні мати випереджальний характер, що можливо за рахунок наявності міцного інтелектуального ядра, здатного до всебічного аналізу безпекового середовища та синтезу адекватних рішень, а також виконавчих елементів, спроможних своєчасно реагувати не на самі конфлікти і кризові явища, а на весь процес їх ескалації, починаючи з появи передумов протиріч, самих протиріч, загострення напруженості та переростання її в кризу чи конфлікт. У цьому сенсі, традиційне застосування сценарного підходу до обгрунтування вимог до системи захисту є недостатнім, оскільки орієнтується переважно на реакцію в кризових (конфліктних) ситуаціях і залишає поза увагою негативні чинники, що є характерними для попередніх етапів ескалації загроз. Внаслідок цього система захисту виявляється функціонально недостатньою для забезпечення бажаного рівня безпеки.
  2. Враховуючи те, що темпи ескалації загроз, у т.ч. комбінованих (“гібридних”), можуть перевищувати оперативність прийняття рішень і реагування на них, СЗНБ повинна мати спроможність формувати, готувати та застосовувати ситуативні комплекти різнорідних сил і засобів на основі прогнозів розвитку ситуації та її постійного моніторингу й аналізу. На випадок реалізації комбінованих сценаріїв ескалації загроз, коли виникає потреба спільного застосування різнорідних сил і засобів у нестандартних ситуаціях, в Україні має бути створена система антикризового менеджменту. До неї мають належати потужний орган прогнозу, моніторингу, моделювання ситуацій, формування планів та оперативних рішень, а також Центр кризового реагування у складі відповідних оперативних штабів і завчасно підготовлених ситуативних комплектів різнорідних сил і засобів (при цьому, силові складові із залученням підрозділів спеціального призначення відповідних відомств можуть у майбутньому розглядатися як Сили спеціальних операцій).
  3. ЗСУ у взаємодії з іншими силовими структурами мають бути готовими до виконання всього спектру функцій і завдань, що випливають із потреб надійного захисту України від загроз на всіх етапах їх ескалації. Ефективність їх застосування має забезпечуватися наявністю у них певних спроможностей, які є достатніми для виконання завдань із захисту від загроз і визначають перспективну функціональну модель сектору оборони. До них належать, зокрема:
    • придатність до розгортання;
    • здатність до безконтактних бойових дій та дій в урбанізованому середовищі;
    • асиметричність;
    • мобільність;
    • сумісність;
    • захищеність, стійкість, живучість;
    • адаптивність – як здатність до ефективного застосування в широкому діапазоні загроз, сценаріїв їх ескалації, характеристик політичного, соціального, економічного, інформаційного оточення, форм застосування противником засобів “жорсткої” і “м’якої” сили.


    Якщо розуміти під спроможностями здатність виконувати відповідні завдання, то у Стратегічному оборонному бюлетені (СОБ) від 2016р. перелік завдань викладено досить докладно і повно. Але важливо зазначити, що визначення спроможностей має відбуватися шляхом перелічення не лише певного спектру завдань, але й певних діапазонів умов, у яких ці завдання виконуються. Лише тоді ці спроможності набувають сенсу актуальних, а не абстрактних.

  4. Наявність у ЗСУ та інших силових структур потрібних спроможностей має бути забезпечена створенням відповідних організаційно-штатних функціональних структур, забезпечених потрібними ресурсами:
    • людських – потрібної чисельності підготовленого та навченого особового складу з відповідним рівнем професійних навичок і морально-психологічних якостей;
    • матеріально-технічних – потрібної кількості зразків озброєнь і військової техніки (ОВТ), обсягів військового майна відповідної якості;
    • інфраструктурних – допоміжних підсистем та об'єктів (зокрема, дислокації військ, підготовки та комплектування військ (сил) і резервів, медичного забезпечення, ремонту та модернізації ОВТ, військової освіти, транспортування);
    • організаційно-правових – повного, несуперечливого і зручного для використання набору всіх видів документів (у т.ч. міжнародних договорів, угод, домовленостей), що визначають процеси реформування, розвитку, життєдіяльності та застосування за призначенням військ (сил), а також механізмів їх імплементації.


    Кожна спроможність зі згаданих категорій, всі структурні та ресурсні елементи мають бути описана в кількісних параметрах, що дає можливість деталізувати у відповідних програмах технологічну навантаженість відповідних заходів та оцінити фінансові потреби на їх реалізацію. Лише за цих умов СОБ може виконувати роль дороговказу побудов ЗСУ.

  5. За умов зіткнення з потужнішою за воєнним потенціалом Росією, в Україні має бути створена мережева складова – сили територіальної самооборони у вигляді законних місцевих добровольчих загонів, що формуються з патріотично налаштованих громадян і здійснюють воєнно-патріотичне виховання та потрібну військову підготовку, надають допомогу ЗСУ, правоохоронним органам, спецслужбам, системі цивільного захисту населення, прикордонникам, координують з ними свою діяльність, а у випадках раптових нестандартних ситуацій (активізації тероризму, агентурної мережі противника, прихованої диверсійно-розвідувальної, інформаційно-психологічної діяльності тощо) вдаються до самостійного реагування на них – у рамках закону і скоординованих із силовими структурами планів. У випадку тимчасового захоплення противником територій, залишені на них сили самооборони перетворюються на рух опору. Принциповим зауваженням до цього є розв’язання згаданих вище дилем, пов’язаних питаннями соціально-політичної стабільності та наявності людських резервів.
  6.  Система логістики має бути ешелонованою за рівнями організаційної структури військ. З урахуванням масштабів втрат і ушкоджень, а також того, що активізація бойових дій або перехід до широкомасштабної агресії можуть, і скоріш за все будуть, супроводжуватися підривними діями, спровокованими масштабними протестами, акціями непокори в тилу, що загрожує порушенням логістичних комунікацій, передовий ешелон системи матеріально-технічного забезпечення має бути значно посилений. 
  7. Система оснащення військ (сил) ОВТ, модернізації технічного парку ЗСУ та інших силових структур мають орієнтуватися на реальні потреби оборонного сектору, економічний і науково-технологічний потенціал країни, можливості придбання ОВТ і забезпечувати: 
    • сумісність та ефективний взаємозв'язок з процесами комплектування, підготовки та забезпечення життєдіяльності структур оборонного сектору;
    • високі ступені готовності військ (сил);
    • технічну можливість впровадження найбільш ефективних форм і способів застосування військ (сил);
    • наявність резервів ОВТ, здатних компенсувати їх бойові втрати;
    • максимально можливе завантаження вітчизняної оборонної промисловості замовленнями на розробку та виробництво новітніх, технологічно досконалих ОВТ.


    При цьому, слід позбавитися ейфорії з приводу можливостей власної оборонної промисловості створити вже зараз потужний щит стримування та відсічі агресії – це справа десятків років.

  8. Оскільки українська оборонна промисловість у наявному стані не здатна задовольнити потреби ЗС у мирний та воєнний час за всією потрібною номенклатурою ОВТ і військового майна, то в забезпеченні потреб військ і створенні мобілізаційного резерву ОВТ слід покладатися не лише на внутрішні закупівлі, а й на систему військово-технічного співробітництва з державами-партнерами та завчасні закупівлі потрібної номенклатури ОВТ за кордоном. Іноземні закупівлі ОВТ, крім задоволення потреб ЗС та інших силових структур, мають передбачати можливість зміцнення вітчизняної оборонно-промислової бази за рахунок запровадження компенсаційних і ліцензійних схем, але не допускати надмірної односторонньої технологічної залежності.
  9. Оборонна промисловість має працювати на засадах ринкової економіки, мати відповідну державну підтримку, орієнтуватись як на забезпечення потреб оборонного сектору, так і на експорт продукції військового призначення та подвійного використання з дотриманням принципів і вимог багатосторонніх режимів експортного контролю.
  10. Діяльність системи управління сектором оборони має бути спрямована на керівництво процесами: 
    • реформування та розвитку ЗСУ та інших силових структур;
    • їх життєдіяльності в мирний час і застосування військ (сил) за призначенням – у воєнний.


    Саме цей принцип доцільно покласти в основу розподілу функцій Міністерства обороно та Генерального штабу.

  11. Процеси реформування, розвитку ЗСУ та інших силових структур, їх застосування мають бути внутрішньо несуперечливими, спрямованими на реалізацію поточних потреб і бажаної перспективної моделі, тісно пов'язаними з планами їх підготовки та застосування, забезпечувати їх ефективність на кожному проміжному етапі реформування, відповідати нормативно-правовим засадам.
  12. Нормативно-правова база забезпечення функціонування та розвитку сектору оборони має складатись із взаємопов'язаних і взаємодоповнюючих документів концептуального, програмного, регуляторного та нормативного характеру, систематизованих і структурованих за сферами їх застосування, рівнями і процедурами ухвалення, термінами чинності, механізмами імплементації і коригування. Ними має бути визначено єдиний понятійний апарат у сфері безпеки, забезпечене чітке розуміння процесів реформування, розвитку, життєдіяльності та застосування структур сектору безпеки, їх взаємодії у різних ситуаціях, механізмів реалізації цих процесів, контролю результатів і відповідальності.

Виконання цих вимог можливе за умов міцної політичної волі, солідарності політичних сил і консолідації суспільства, швидкого впровадження в діяльність державних органів засад стратегічного менеджменту. Час припинити спори про переваги стратегічних підходів і політики “коротких кроків”.


Як зазначалося ще у древньокитайському трактаті “Містецтво війни”: «Стратегія без тактики – це найбільш повільний і непевний шлях до перемоги. Тактика без стратегії – це звичайна метушня перед поразкою».

Микола Сунгуровський

Директор військових програм


Народився в 1951 р. в Москві.

Освіта:

Оренбурзьке вище військове зенітне ракетне училище (1972);

Київська академія протиповітряної оборони (1982);

Вища школа підприємництва при Київському інституті народного господарства (1991).

Кандидат технічних наук, старший науковий співробітник, автор понад 100 наукових праць.

Робота:

з 1982 р. — наукова робота (39-й Науково-дослідний інститут бойового застосування військ ППО сухопутних військ, Центральний науково-дослідний інститут МО, Національний центр оборонних технологій і воєнної безпеки, Аналітична служба Апарату РНБО);

з грудня 1999 р. — координатор програм Центру Разумкова;

з лютого 2000 р. — позаштатний консультант Комітету з питань національної безпеки і оборони Верховної Ради України;

з грудня 2006 р. — директор воєнних програм Центру Разумкова.

Полковник запасу, стаж військової служби — 31 рік. Сфери діяльності — системологія, системний аналіз, стратегічне планування, методи аналізу та забезпечення національної безпеки. Остання посада в державних органах — завідувач відділу Аналітичної служби Апарату Ради національної безпеки і оборони України.

(044) 201-11-98

sungurovsky@razumkov.org.ua