"Ворон ворону…", або як один Голова Конституційного Суду України іншого Голову КСУ захищав

29 березня 2019

В березні 2008 року, після затяжної (як тоді здавалося) «кризи» в діяльності Конституційного Суду України, відбулася зустріч суддів КСУ з Генеральним секретарем Ради Європи Террі Девісоном, який тоді перебував в Україні з офіційним візитом.

Вже літня на той час людина, професор конституційного права Цюріхського університету, досвідчений політик і щирий прихильник євроінтеграційного розвитку України, Террі Девіс особливо не приховував за «ширмою дипломатичного етикету» своєї тривоги щодо стану конституційного правосуддя в Україні.

Він декілька разів наголошував на важливості інституту конституційного контролю, його особливої ролі в механізмі функціонування сучасних демократичних держав, і, особливо, країн т.з. молодої демократії. До групи останніх, Генеральний секретар Ради Європи Т. Девіс, безальтернативно відносив і тодішню Україну.

Мені, на той час і як наймолодшому за віком судді Конституційного Суду України, обраному на цю посаду після Помаранчевої революції українським парламентом, і як університетському викладачу конституційного права, хотілося просто подискутувати з відомим конституціоналістом на предмет віднесення України чи то до групи країн «молодої демократії», чи все таки до групи країн «відновленої демократії».

Звичайно, такої «розкоші» я собі на тій (офіційній) зустрічі не міг дозволити…. Однак, коли «прийшла» моя черга задавати питання Генеральному секретарю Ради Європи, а це запитання з «висоти» сьогоднішнього дня видається мені не зовсім вдалим, чи навіть до певної міри — і не коректним, я все таки запитав (як мені тоді здавалося в «тональність» виступу Генерального секретаря Ради Європи) наступне: «Які, рішення на Ваш погляд в першу чергу мали б приймати конституційні суди в країнах т.з. молодої демократії?»

Відповідь була, як для мене, не очікувана, однак (з пізнішим переосмисленням її) — надзвичайно доречна. Проф. Тері Девіс (приблизно, оскільки пригадую його слова з пам’яті — П.С.), сказав наступне: «Звичайно важливими будуть будь-які рішення в конкретних справах. Напевно, будуть в них і помилки, від яких ніхто не застрахований. Ці помилки з часом підкорегує саме життя. Однак, надзвичайно важливим є і те, що б Ви (КСУ — П.С.) не переставали приймати рішень, щоб конституційний суд не зник як державна інституція, «не випав» з механізму функціонування Вашої молодої конституційної держави».

Очевидно, що в цій мудрій відповіді знаного професора конституційного права і, без перебільшення, визначного політичного діяча сучасності словосполучення «зникнення КСУ» це не тільки була його фізична ліквідація як така. Адже, доведення діяльності КСУ до стану «звичайної прислуги» Президенту чи будь-якому іншому (в наших умовах) владному угрупуванню, рівно ж як і надання діяльності КСУ невластивих органу конституційного контролю функцій, чи надмірна політизація його діяльності, чи підпорядкування останньої особистим (корисливим) інтересам голови суду і т.д. і т.п. — все це і є тим, що реально може привести до дійсного «випадання» (зникнення) Конституційного Суду України з механізму функціонування сучасної Української держави.

Саме про це, як видається, йшлося у відомому сьогодні «листі трьох» до суддів Конституційного Суду України, інформація про який стала недавно надбанням широкої громадкості.

Ця інформація викликала певний інтерес в доволі широкого кола читачів. А на днях, до публічної дискусії навколо цієї події, фактично, закликав суддя Конституційного Суду України у відставці І.П.Домбровський, опублікувавши в засобах масової інформації свій «блог» із промовистим заголовком — «Атака на Конституційний Суд України? Хто винен в проблемах органу конституційної юрисдикції».

Зразу ж хочу висловити свою велику повагу колезі Домбровському Івану Петровичу — людині, з якою мав честь і приємність безпосередньо працювати чотири роки в Конституційному Суді України. Людині високопрофесійній, порядній та патріотичній. Саме тому, я особисто як суддя Конституційного Суду України (2006–2016), у вересні 2006 року голосував за його обрання Головою Конституційного Суду України, а декілька років тому назад, вже як суддя Конституційного Суду України у відставці, — я голосував за його обрання Головою Асоціації суддів Конституційного Суду України.

Вважав раніше, і вважаю сьогодні, що т.з. «дострокове звільнення» у вересні 2010 року Домбровського І.П. з посади судді Конституційного Суду України (разом із колегами Дідківським А.О., Джунем В.В. та Мачужак Я.В.) було нічим іншим як неприхованою та цинічною помстою «режиму Януковича» за їх принципову позицію у ганебній справі т.з. «узаконення тушок» (Рішення КСУ у справі за конституційним поданням 68 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини шостої статті 83 Конституції України, частини четвертої статті 59 Регламенту Верховної Ради України стосовно можливості окремих народних депутатів України брати безпосередню участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України).

Вважаю також за необхідне нагади, що саме суддя Домбровський І.П. був одним із трьох суддів КСУ (Домбровський І.П., Стецюк П.Б., Шишкін В.І.), які публічно наважилися висловити свій протест початку процесу узурпації влади режимом Януковича саме через рішення Конституційного Суду України (Окрема думка судді Конституційного Суду України Домбровського І.П. стосовно Рішення КСУ у справі за конституційним поданням 68 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини шостої статті 83 Конституції України, частини четвертої статті 59 Регламенту Верховної Ради України стосовно можливості окремих народних депутатів України брати безпосередню участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України).

Саме тому, я щиро поділяю тривогу колеги Домбровського І.П. щодо сьогоднішнього стану речей в Конституційному Суді України, його подальшої долі та можливих шляхів виходу із чергової «кризи» в організації його діяльності.

Так само, як і суддя Конституційного Суду України у відставці та, одночасно, Голова Асоціації суддів Конституційного Суду України Домбровський І.П., вважаю, що приведені у «листі трьох» «…конкретні звинувачення голові (Голові КСУ — П.С.), окремі з яких можуть кваліфікуватися навіть як кримінальні правопорушення. Чи вчиняв ці проступки голова Суду /…/ у цьому повинні розібратися самі судді Суду, а з окремих питань — правоохоронні органи».

У той же самий час, не можу погодитись із висновками зробленими Домбровським І.П. в його публікації «Атака на Конституційний Суд України...». Так, Домбровський І.П. пише, що його цікавить у «листі трьох» «звинувачення на адресу самого Суду. — і дальше — Але хто ж є Суд, а, відповідно, хто винен у його «гріхах»? Напевне, всім зрозуміло, що Суд — це 18 його суддів, у тому числі і автори звернення. То в чому ж автори звинувачують себе та інших 15 суддів Суду?». Після цього, йде перерахування нібито звинувачення «трьох суддів» безпосередньо на адресу Конституційного Суду України.

Однак, таких звинувачень на адресу Конституційного Суду України у «листі трьох» немає. Натомість, є конкретні звинувачення на адресу власне голови Конституційного Суду України, безпосередня діяльність якого (на переконання авторів листа) і привела до описаного стану речей.

Отже, на превеликий жаль, має місце звичайне «непорозуміння» щодо прочитання тексту оприлюдненого документу, а звідси «звинувачення» колеги Домбровського І.П. на адресу авторів «листа трьох» видаються безпідставними.

Так само, як і колега Домбровський І.П., очевидно, що я не вважаю себе «/…/ ні прокурором, ні адвокатом жодної зі сторін конфлікту /…/». Але, погодитись із думкою останнього про те, що нібито «суд політизував сам себе» просто було б неправильним. Сам Конституційний Суд України як такий нічого протиправного в цьому напрямку, на моє глибоке переконання, не робив. Натомість окремі «дії» чинного голови Суду, власне, «на політичному поприщі», у мене, як пересічного громадянина України, викликали раніше (ще до появи «листа трьох»), і після оприлюднених документів, про які пише колега Домбровський І.П., і викликають дальше явне здивування. І це не тільки моя думка. Про це в особистих розмовах мені говорили декілька суддів Конституційного Суду України у відставці як «першого (1996-2005 рр.)», так і нашого «другого» (2006-2015 рр.) складу.

Чого вартує, наприклад, тільки одна з останніх заяв голови Суду щодо його участі (чи неучасті) у приведенні до присяги новообраного Президента України.

І це при тому, що відповідна конституційна норма прямо говорить, що «приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України» (ч.2 ст.104 Конституції України). І все. І не більше. І ніхто не відміняв частину другу статті 19 Основного Закону держави, за якою «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

В публікації «Атака на Конституційний Суд України...» її автором майже риторично ставиться питання про те, що «/…/ невже хтось повірить, що зміна особи на посаді голови Суду може істотно вплинути на ефективність та дієвість його роботи?».

Може Іване Петровичу. Може.

Чому ж ні ?

Хіба можливим було, шановний колего за Вашого головування в Конституційному Суді України (2006-2007 рр.), наприклад, не публікувати Рішення Конституційного Суду України без «Окремих думок» суддів Конституційного Суду України стосовно цих же рішень?

Звичайно, що ні. Бо Ви чесна і порядна людина, відповідальний громадянин і висококваліфікований спеціаліст.

А після Вас, за головування інших осіб в Конституційному Суді України, такі випадки мали місце (див.: Стецюк П. Кожна моя «окрема думка» писалася як крик душі).

Мало того, в період 2010-2013 рр. робилися публічні (!!!) спроби говорити про «суспільну шкоду» самого інституту «Окремих думок суддів КСУ» як таких. (Голова КС України А.Головін «Найбільше непокоїть, коли галас навколо рішень КСУ трансформується у спроби політичного тиску»).

На превеликий жаль, подібна практика до певної міри, мала місце і протягом останнього року функціонування Конституційного Суду України. Це стосувалося як факту публікації рішення Конституційного Суду України без «Окремих думок» суддів стосовно цього ж таки рішення, так і в частині публічного ставлення голови Суду до факту написання суддями Конституційного Суду України «Окремих думок» як таких (див.: «Окрема думка» судді КСУ: законне право чи підстава для відповідальності?; Голова КС просить комісію з етики оцінити позицію незгодного судді).

І на закінчення нашої невеликої дискусії.

«Чи потрібно виносити сміття з хати?» запитує автор публікації «Атака на Конституційний Суд України...». І сам же дає відповідь — «Так, потрібно, інакше хата перетвориться на смітник. Але його не слід викидати на подвір’ї чи на вулиці, інакше вони перетворяться на смітник. Сміття в селі колись закопували глибоко в землю. Тож колеги, зберіть усе сміття, яке ви самі накопичили в Суді, і глибоко його закопайте, після чого приступайте до роботи, а її непочатий край.»

А може варто прислухатись спочатку до думки тих, хто говорить що все таки не варто «творити сміття» і не варто «смітити в хаті» ?

А не буде «сміття», то й не буде що виносити.

Чисто по людські, можна зрозуміти нашого колегу — колишнього голову Конституційного Суду України, а нині голову Асоціації суддів Конституційного Суду України, який, очевидно, щиро переживає і за Конституційний Суд України, і за його сьогоднішнього голову. І хоч в Древньому Римі говорили «Comix cornici nunquam confodit oculum», ми добре розуміємо, що насправді в природі «ворон» — є птахом мудрим, птахом виваженим і по своєму досвідченим…

Бо не даремно він живе довго, і вчить його довге життя бути саме таким — виваженим і мудрим.

Досвідчені, обтяжені мудрістю років «статечні птахи», напевно точно не будуть робити того, про що говорили древні римляни. Однак, як поведуть себе «молоді та ранні» у наш непростий (гібридний) час — насправді ніхто не знає…

Джерело:

http://resonance.ua/

Петро Стецюк

Науковий консультант з правових питань


Народився у 1962 р. в Івано-Франківської області.

Освіта:

Львівський державний університет імені Івана Франка, юридичний факультет (1989).

Кандидат юридичних наук (1994), доцент (1996), доктор права (1997), заслужений юрист України (2007), суддя Конституційного Суду України у відставці (з 2015).

Робота:

З 1989 р. — викладацька робота на кафедрі державного та адміністративного права Львівського державного університету імені Івана Франка;

1998–2004 — завідувач кафедрою конституційного, адміністративного та фінансового права Львівського національного університету імені Івана Франка;

1999–2003 — проректор Львівського національного університету імені Івана Франка;

2004–2006 — старший науковий співробітник Львівського національного університету імені Івана Франка;

2006–2016 — суддя Конституційного Суду України;

з 2006 (за сумісництвом) — професор кафедри конституційного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри конституційного та міжнародного права Вищої школи права та адміністрації в Жешові (Республіка Польща), професор-гість Українського Вільного Університету в Мюнхені.

stetsuk@razumkov.org.ua