Вважається, що люди діють в об’єктивних обставинах, реагуючи на об’єктивну картину світу. Насправді це не зовсім так — ми взаємодіємо не зі світом, а з нашими уявленнями про світ, контактуємо і взаємодіємо не з «людьми, якими вони є», а з «людьми, якими ми собі їх уявляємо».

Те ж саме стосується і взаємодії великих груп людей між собою — націй, громадян різних держав. Але тут вже до формування сприйняття таких великих груп підключаються контрольовані процеси інформування, іншими словами — пропаганда, яка часто формує упереджене ставлення до них.

Хтось може подумати, що пропаганда впливає лише на «пересічних», «маленьких» людей (тобто, на тих, на кого вона безпосередньо спрямована), але не на політиків, можновладців, і не на самих пропагандистів, які нібито раціонально сприймають світ, і не вірять в ті пропагандистські стереотипи, які самі поширюють. Насправді для того, щоб поселити інших у примарний світ, створений пропагандою, вони спершу повинні поселитися в ньому самі — інакше у них немає шансів хоча б для когось і хоча б якоюсь мірою бути переконливими.

Не є винятком і люди з великими погонами: якщо проаналізувати логіку підготовки «спецоперації» Росії проти України, то стратегічний план російського військово-політичного керівництва формувався якраз проти «України, якою її це керівництво уявляло». З точки зору воєнної науки викидати нечисельні десанти довкола Києва, у тому числі й у глибокому тилу, не забезпечивши їх достатньою підтримкою, вводити броньовану техніку на вулиці Києва без підтримки піхоти є вершиною безумства. Але з точки зору уявлень, які сформувалися у керівництва збройними силами Росії під впливом Скабєєвої та Соловйова, все виглядало логічно і обґрунтовано. Згідно з цими уявленнями, українська армія не мала особливого бажання воювати проти росіян, тому головним завданням  було деморалізувати нечисленні «націоналістичні батальйони» і політичне керівництво України, схиливши його до негайної капітуляції.

Якщо пам’ятаєте, то Путін і Лавров у перші дні війни говорили, що з Україною вестимуть переговори лише про умови капітуляції. При цьому Путін ще й підкреслював, що говоритиме не з Зеленським, а з керівництвом Збройних Сил.

Зважаючи на те, що державне керівництво Сполучених Штатів Америки у перші дні російської агресії пропонувало Зеленському евакуацію з Києва, можна говорити, що уявлення керівництва США про можливості  України у відсічі агресії мало чим відрізнялися від уявлень росіян. 

Але, як виявилося, російські повітряні десантники приземлилися в іншій країні, ніж було намальовано в директивних планах військового командування (тому значна частина з них загинула). Адже було порушене одне з важливих правил формування суб’єктивної картини світу — якщо вона кардинально відрізняється від об’єктивної, вкрай небезпечно для її носіїв взаємодіяти з об’єктивною реальністю. Багатьом російським військовослужбовцям це коштувало життя. Тоді як ті росіяни, які залишилися в глибокому типу, цілком можуть без особливого ризику для себе користуватися звичними уявленнями про Україну (що багато хто і продовжує робити).

Але можна говорити і про зворотний вплив ходу бойових дій на суб’єктивну картину світу. Це помітно у тому числі й по російському керівництву: Путін уже не говорить про безумовну капітуляцію, демілітаризацію та денацифікацію, а лише  про «звільнення Донбасу», також переміщуючи туди головних театр військових дій. Пересічні росіяни починають ставитися до українців не як до «заручників купки націоналістів», а загалом як до «заклятих ворогів», а світ поступово починає ставитися до росіян як до носіїв неонацистської ідеології  і нацистських практик. До того ж, світ перестає спостерігати, скільки ще днів зможе протриматися Україна, а починає допомагати їй у боротьбі, яка з точки зору стороннього спостерігача вже не виглядає безнадійною.

Ми живемо в часи, коли і світ, і уявлення про нього стрімко змінюються в глобальному масштабі. І так вийшло, що Україна перебуває в центрі цих процесів.

Джерело: