Примітивні ідеології

27 березня 2020

Люди завжди потребували пояснення сенсу свого існування і сенсу своїх дій. І одна людина самостійно не здатна його виробити — вона вимушено засвоює вже готові ментальні схеми, які розроблені кимось іншим. Ці ментальні схеми у сучасному суспільстві подаються їй, як правило, ідеологіями. Якщо у демократичному суспільстві цих ідеологій щонайменше кілька, серед яких громадянин може вибирати ту, яка йому більше до вподоби, то в тоталітарному суспільстві вона лише одна, а в авторитарному — їх формально ніби й багато, але громадянам чітко дають зрозуміти, що лише одна з них “правильна”, а інші — “неправильні”, і ставлять перед вибором — або дотримуватися “правильної” ідеології і не мати зайвого клопоту, або “неправильної” — і мати через те багато проблем. У тоталітарному суспільстві навіть такого вибору не пропонується.

Як пише український філософ Володимир Єрмоленко, “ідеології є набором ідей для розв’язання суспільних проблем, але часто надто вірять у себе і прагнуть стати новими релігіями”. Насамперед сказане стосується панівних ідеологій тоталітарного й авторитарного суспільств. Вони пропонують прості рішення складних проблем, причім пропонують їх всім членам суспільства без розбору, не зважаючи на відмінності між ними. Водночас часто спираються на архетипи свідомості, вироблені ще в доісторичні часи.

Так, комуністична ідеологія пропонувала побудову ідеального суспільного устрою, де “джерела суспiльного багатства поллються повним потоком”, тобто експлуатувався прадавній архетип повного, надлишкового достатку, який був властивий для людей у первісному суспільстві, які, постійно кочуючи, прагнули знайти такі природні умови, де для того, щоб прогодуватися, потрібно було докладати мінімальних зусиль (наприклад, просто струсити плоди з дерева). А привести людство до повного щастя мав пролетаріат, на якого ця місія покладалася лише тому, що йому “нічого втрачати, крім своїх кайданів”. Хоча незрозуміло, як представники найбільш знедоленого, з точки зору марксизму, соціального класу (тобто люди, які виявилися нездатними ощасливити навіть самих себе) можуть зробити щасливим все людство.

Утім, попри ці явні суперечності, така ідеологічна схема “спрацювала”, тобто знайшла мільйони прихильників саме в силу своєї примітивності. А, як писав Карл Маркс, “теорія стає матеріальною силою, як тільки вона оволодіває масами”. І чим теорія примітивніша, тим легше їй масами оволодіти.

Не менш примітивною виявилася й ідеологія націонал-соціалізму, в якій соціалістичні ідеї були поєднані з прадавніми ксенофобськими забобонами. Націонал-соціалізм так само прагнув відродити уявлення часів первісного суспільства, коли представники чужого племені взагалі не сприймалися як люди, і щодо них первісна людина не відчувала жодних моральних зобов’язань.

Сила і “непереможність” примітивних ідеологій полягає в тому, що вони створюють ілюзію єдності для спільноти, на яку вони спрямовані — достатньо лише погодитися з проголошеними досить простими принципами і ти вже — “своя людина”, яка разом зі всіма йде до простої і чітко сформульованої мети.

Ще одна приваблива для її адептів риса примітивних ідеологій — скасування моральних зобов’язань, побудованих на загальнолюдських нормах моралі. Так, Володимиром Леніним був проголошений принцип морального релятивізму: “Мы в вечную нравственность не верим и обман всяких сказок о нравственности разоблачаем”, “Мы говорим: нравственность это то, что служит разрушению старого эксплуататорского общества и объединению всех трудящихся вокруг пролетариата, созидающего новое общество коммунистов”.

Націонал-соціалізм обґрунтовував власний моральний релятивізм “правом крові і ґрунту”, ставлячи на перший план інтереси свого етносу і раси. Схожі ідеї висловлював і Володимир Путін у 2014 році на засіданні Валдайського клубу: “Кому-то можно вообще ни с чем не считаться, а нам защищать свои кровные интересы русскоязычного и русского населения в Крыму нельзя? Так не будет <…> Медведь ни у кого разрешения спрашивать не будет. Вообще, он, медведь, считается у нас хозяином тайги, и он не собирается — и я знаю это точно — куда-то переезжать в другие климатические зоны, ему там неуютно. Но тайги он своей никому не отдаст, я думаю, что это должно быть понятно”.

Подолання комплексу “національного приниження” стає основою ідеології, яку пропонує Росії Путін. Для подолання цього приниження всі засоби гарні. Подібно до націонал-соціалізму, російські ідеологи спираються водночас на консервативну ідеологічну риторику й на консервативні політичні практики.

Російський політик Андрій Савельєв (який одночасно є і політиком, і політологом, що видає свої книги під псевдонімом Андрій Кольєв) зазначає: “Нас интересует <…> тот тип консерватизма, который в современной России имеет не только интеллектуальные, но и организационные формы. Этот тип консерватизма тесно связан с чувством национального унижения и порывом к восстановлению статуса России как великой державы. Здесь не только можно, но и нужно проводить аналогии с идеологией “консервативной революции”, имевшей широкое распространение в интеллектуальных кругах Веймарской Республики”.

Автор без зайвих натяків наголошує, що для сучасної Росії найбільше підходять ідеї, які опановували Німеччину після поразки в Першій світовій війні. Тому не дивно, що у 2005 році, будучи депутатом Державної Думи Росії від партії “Родина”, Андрій Савельєв виступив ініціатором так званого “Листа 5000” — відкритого звернення з підписами 5 000 осіб до Генерального прокурора Росії з вимогою заборонити на території цієї країни всі національні та релігійні єврейські організації як екстремістські.

Отже, визначальними рисами примітивних ідеологій є:

  • Вкрай просте формулювання соціальних цілей і методів їх досягнення;
  • Моральний релятивізм;
  • Нетерпимість до заперечення постулатів цієї ідеології, агресивність у боротьбі з ідеологічними опонентами;
  • Обов’язкова наявність “образу ворога”, який, виходячи з постулатів цієї ідеології, перешкоджає її втіленню;
  • Пов’язаність ідеології з особистістю політичного лідера (фюрера, дуче, каудільо, генерального секретаря тощо).

Боротися з примітивними ідеологіями суто ідеологічними чи пропагандистськими методами практично неможливо. Аргументи проти цієї ідеології сприймаються лише представниками інтелігенції (якщо вживати поняття “інтелігенція” в широкому сенсі, відносячи до неї всіх, хто здатен критично мислити, незалежно від соціально-класової належності). Саме так було в нацистській Німеччині та СРСР.

Примітивна ідеологія повинна вичерпати себе, довести неможливість своєї реалізації. У разі з комуністичною ідеологією це сталося через те, що Програма Комуністичної партії Радянського Союзу передбачала, що до 1980 року “буде створена матеріально-технічна база комунізму, що забезпечить надлишок матеріальних і культурних благ для всього населення; радянське суспільство впритул підійде до реалізації принципу розподілу за потребами, відбудеться поступовий перехід до єдиної загальнонародної власності. Отже, в СРСР буде в основному побудоване комуністичне суспільство”. Але оскільки не лише в 1980, але навіть у 1981 й 1982 роках радянські люди нічого такого не побачили, то соціальна мета, викладена в програмі КПРС, розвіялася на очах. Спроба замінити її чимось новим вилилася в концепцію перебудови, яка, врешті, призвела до розвалу радянської системи, адже перебудова передбачала елементи демократизації, а будь-яка система, побудована на засадах тоталітаризму чи авторитаризму, руйнується при спробах її демократизації.

Нацистська система продемонструвала свою неспроможність в очах своїх адептів тоді, коли стало очевидним, що мобілізована на ведення війни країна виявилася нездатною досягти проголошеної мети — світового панування. Фашистська диктатура в Іспанії (найтриваліша в європейських країнах) завела країну в стан застою, подібного до того, що був у Радянському Союзі за часів Брежнєва, і після природної смерті диктатора Франко режим уже не мав сил опиратися демократичним реформам.

Сучасний політичний режим в Росії — один із небагатьох в сучасному світі, який керується ідеологією, яку можна віднести до категорії “примітивних” (поряд із ним можна поставити хіба що північно-корейський режим).

Як і всі примітивні ідеології у Росії вона “зав’язана” на особистість політичного лідера (що закріплено в гаслі “Без Путина нет России”). Прагнення запезпечити довготривале домінування цієї ідеології і спонукало відомі зміни в російській Конституції, спрямовані узаконити фактично довічне президентство Путіна. У цьому сенсі Путін засвоїв сумний урок Горбачова — будь-яка спроба демократизації тоталітарного чи авторитарного режиму призводить до розвалу всієї створеної ним суспільної системи.

Однією з характерних “ідеологічних практик” таких режимів є штучне створення зовнішніх конфліктів для утвердження монолітності суспільства й укріплення авторитету влади. Так, після початку російсько-українського конфлікту рівень схвалення діяльності Путіна громадянами Росії зріс, за даними Левада-Центру, з 65% у грудні 2013 року до 86% у червні 2014-го. Військове втручання Росії в Сирії, очевидно, мало ті ж самі цілі. Щоправда, такі дії мають короткотерміновий ефект — у березні 2020 року схвалення дій Путіна знову опустилося до рівня 63% (тобто до рівня 2013 року). Виникає запитання: наскільки довго російське керівництво зможе використовувати “конфліктотворчий” потенціал для підтримання власного рейтингу.

“Примітивні ідеології” можуть існувати доти, доки здатні підтримувати суспільство у стані перманентного напруження (неважливо, чи то заради досягнення “великих цілей”, чи то для відсічі якомусь ворогу). Коли “великі цілі” або “ворог” зникають, настає смерть “примітивної ідеології”, а заразом і політична смерть тих, хто цю ідеологію експлуатує.

Джерело:

Михайло Міщенко

Заступник директора соціологічної служби


Народився в 1962 р. в Києві.

Освіта: Київський державний університет ім. Т. Шевченка, філософський факультет (1984). Кандидат соціологічних наук.

У 1984–1990 р. — співробітник Відділення соціології Інституту філософії Академії наук України;

1990–1998 — співробітник Інституту соціології Національної академії наук України;

1998–2003 — співробітник Українського інституту соціальних досліджень;

2003 — співробітник Київського міжнародного інституту соціології;

з жовтня 2003 р. — заступник директора соціологічної служби Центру Разумкова.

(044) 201-11-94

mishchenko@razumkov.org.ua