Михайло Міщенко. Синдром набутої безпорадності

вересня 04, 2018

У 60-х роках минулого століття американські психологи Мартін Селігман та Стівен Майєр провели серію експериментів над двома групами собак в лабораторії Пенсільванського університету. Обидві групи протягом певного часу піддавалися несмертельним, але достатньо болючим ударам електричним струмом. Але якщо першій групі надавалася можливість уникнути болю (натиснувши носом на спеціальну панель, собака міг відключити електричний струм), то друга група собак такої можливості не мала. Після цього обидві групи помістили до великого ящика з перегородкою, через яку будь-хто з них міг легко перестрибнути і у такий спосіб втекти від електрошоку.

Саме так і робили собаки з групи, яка на першій стадії експерименту мала можливість контролювати удар струмом. Однак собаки з другої групи (які раніше не мали можливості відключати струм) навіть не намагалися втекти, а бігали ящиком, а потім лягали на дно і, скиглячи, зносили удари струмом все більшої і більшої сили.

Селігман і Майєр назвали відкрите ними явище синдромом набутої (або навченої) безпорадності і зробили висновок, що безпорадність спричиняють не самі по собі неприємні події, а досвід неконтрольованості цих подій. Жива істота стає безпорадною, якщо звикає до того, що від її дій нічого не залежить, і вона не може впливати на своє становище.

Не собача характеристика

Хоча перші експерименти з вивчення навченої безпорадності проводилися на собаках, дослідникам стало очевидно, що навчена безпорадність – аж ніяк не собача, а насамперед людська характеристика. Власне, у собак у природних умовах вона дуже рідко може виникнути − лише під цілеспрямованим впливом людей.

Ба більше, синдром набутої безпорадності є одним із вагомих чинників, що впливають на поведінку людей у суспільстві, і визначає, як людина поводитиметься у багатьох суспільних сферах.

Якщо пригадати, як деякі батьки виховують власних дітей, то можна зробити висновок, що вони цілеспрямовано намагаються прищепити їм цей синдром: “Роби так, як я сказав!”, “Як я сказав, так і буде!”, «Не будеш слухатися – пожалкуєш!”. Тобто дитину ставлять у ситуацію безвиході, коли вона вимушена підкорятися владі – спочатку батьків, потім учителя, начальника, командира чи будь-кого, хто називає себе владою.

Так само і державна влада може триматися або на довірі (коли громадяни вважають дії представників цієї влади виправданими і такими, що служать інтересам суспільства), або базуватися на синдромі набутої безпорадності. Тобто коли громадяни цій владі громадян не довіряють і не підтримують її, але згодні її терпіти тому, що вважають марними будь-які спроби її змінити.

Саме для закріплення відчуття безпорадності громадян влада використовує механізми примусу, демонстративно караючи тих, хто проти такої влади виступає. Щоб залякати мільйон людей, не потрібно карати кожного, достатньо демонстративно покарати кількох.

З часом така безпорадність закріплюється вже на рівні сформованих у свідомості людей світоглядних установок – “філософії безпорадності” – коли безправ’я, несправедливість і неможливість їх подолати сприймаються як “закон життя”, до якого потрібно пристосуватися.

Відчуття соціальної безпорадності породжує такі негативні явища як цинізм, немотивовану агресивність до представників найближчого соціального оточення, нездатність до співпраці з іншими людьми, виникнення так званого “культу нещасної людини”, коли нещасні і принижені люди починають сприйматися як єдині носії правди і справедливості.

“Россия для грустных”

Розвиток західної демократії супроводжувався подоланням у громадян відчуття безпорадності перед владою. Ідеал громадянського суспільства якраз і полягає в тому, щоб громадяни могли впливати на ситуацію на всіх рівнях – від вулиці, на якій вони живуть, до загальнонаціонального рівня чи навіть на світову політику і міжнародні відносини.

Російська модель розвитку суспільства розвивалася в дещо іншому напрямі, а саме у формуванні у підданих навченої безпорадності і освяченні влади. Російський цар Петро I говорив:

“Знаю я, что меня называют жестоким и мучителем, однако, по счастию, те только чужестранцы, кои ничего не знают об обстоятельствах, в коих я сначала многие годы находился, и сколь многие из моих подданных препятствовали мне ужаснейшим образом в наилучших моих намерениях для отечества. Говорят чужестранцы, что я повелеваю рабами, как невольниками. Я повелеваю подданными, повинующимися моим указам. Сии указы содержат в себе добро, а не вред государству. Англинская вольность здесь не у места, как к стене горох. Надлежит знать народ, как оным управлять”.

Уявлення про неприйнятність “англинских вольностей” як домінували, так і продовжують домінувати в Росії. Недаремно такі особистості як Іван Грозний, Петро I та Сталін досі залишаються культовими особистостями для громадян Росії. Жорстокість по відношенню власних громадян, які вони чинили, так само зараз виправдовується громадською думкою Росії, а наявність власної думки, що суперечить позиції влади, сприймається не лише владою, але й багатьма громадянами як небезпечний екстремізм.

Кілька місяців тому у соціальних мережах було опубліковане відеозвернення жителів Єкатеринбурга, ошуканих недобросовісним забудовником, до Путіна, в якому вони просили захистити їх права. Для більшої переконливості в кінці звернення вони стали перед Путіним навколішки. Мабуть, кращу ілюстрацію прояву синдрому набутої безпорадності важко знайти. Так само як неможливо знайти приклади подібної форми “соціального протесту” у будь-якій іншій країні сучасного світу.

Вибір для України

Для України вибір між європейською і російською моделлю суспільства значною мірою полягає у виборі між соціальною активністю і соціальною безпорадністю. Як ми не були б невдоволені ситуацією в Україні, але, мабуть, найбільш позитивним є те, що наші співгромадяни по краплині все ж видавлюють із себе цю набуту безпорадність. У цьому розумінні Україна давно є “головним болем” для російського керівництва – зростаюча громадянська активність в Україні, є, на його думку, поганим прикладом для громадян Росії.

Але потрібно констатувати, що і для багатьох представників соціальної та політичної (як провладної, так і опозиційної) еліти в Україні висока громадянська активність українців також є небажаною. У цьому сенсі їм було б комфортніше жити в суспільстві, побудованому за російським зразком. І, очевидно, саме така еліта і є гальмом розвитку України.

Однак, намагаючись нав’язати пересічним громадянам “філософію безпорадності”, і сама еліта неминуче піддається впливу такої філософії і такого світогляду. Помиляються ті володарі, які вважають, що можуть бути всесильними в оточенні безпорадних підданих.

джерело

Михайло Міщенко

Заступник директора соціологічної служби

Детальніше

Народився в 1962 р. в Києві.

Освіта: Київський державний університет ім. Т. Шевченка, філософський факультет (1984). Кандидат соціологічних наук.

У 1984–1990 р. — співробітник Відділення соціології Інституту філософії Академії наук України;

1990–1998 — співробітник Інституту соціології Національної академії наук України;

1998–2003 — співробітник Українського інституту соціальних досліджень;

2003 — співробітник Київського міжнародного інституту соціології;

з жовтня 2003 р. — заступник директора соціологічної служби Центру Разумкова.

(044) 201-11-94

mishchenko@razumkov.org.ua