Мова, культура, політика

Наприкінці 80-х років минулого століття, коли в Києві почали відбуватися перші мітинги політичної опозиції, кидалося в очі, що попри пануючу тоді в Києві російськомовність, на цих мітингах рідко коли доводилося чути від виступаючих російську мову. Можливо, тому, що українська мова у Радянському Союзі, як і в Російській імперії,  асоціювалася з «опозиційністю», «неблагонадійністю», «мазепинством», «петлюрівщиною» та «бандерівщиною». Тому цілком природно, що антикомунізм та «антирадянщина» в Україні мали говорити переважно українською. Тобто, цілком справдилася теорема відомого американського соціолога Вільяма Томаса — якщо люди вважають якісь ситуації чи факти (навіть вигадані та уявні) реальними, вони стають реальними за своїми наслідками. Тому і мова є не відображенням реальності, як може здаватися — це і є сама реальність, та реальність, яка твориться людьми та культурою.

Інші американські дослідники — Едвард Сепір і Бенджамен Ворф — сформулювати так звану гіпотезу лінгвістичної відносності, суть якої зводиться до того, що люди, які говорять різними мовами і належать до різних культур, по-різному сприймають світ. А якщо вони по-різному сприймають світ, то по різному і поводяться у цьому світі, тобто мова, як писав Сепір, це  символічний ключ до людської поведінки.

Мовна картина світу відіграє істотну роль у формуванні ставлення людини до світу, до суспільних подій та явищ. Уже на рівні формування певних «мовних кліше» носії тієї чи іншої мови переймають певні стереотипи світосприйняття та оцінки явищ дійсності. Як найпростіший приклад можна, скажімо, навести, таке стереотипне для радянської пропаганди словосполучення як «німецько-фашистські загарбники», що зумовило стійкий стереотип «німець = фашист», або, щонайменше, «цілком можливо, що фашист». А стійке вживання словосполучення «український буржуазний націоналізм» призвело до того, що автору у радянські часи (та і в пострадянські) досить часто доводилося зустрічати людей, які щиро дивувалися, коли дізнавалися, що націоналізм буває не лише українським.

У країнах з двомовним середовищем, до яких відноситься й Україна, кожна з уживаних мов, з одного боку, формує власну, відмінну від «мови-сусідки», соціокультурну реальність, що, відповідно, впливає і на політичні та світоглядні орієнтації. З іншого боку, ці різні «мовні реальності» взаємодіють між собою і впливають одна на одну. У цьому сенсі образ реальності, створюваний російською мовою в Україні, часто більш подібний до «українського образу» реальності, ніж до того, що транслюється московським телеканалами. Тому відмінності у політичних та світоглядних орієнтаціях між україномовними і російськомовними громадянами України хоча й зберігаються, але вони не є кардинальними і з часом зменшуються.

Так, хоча російськомовні респонденти частіше, ніж україномовні, відчувають ностальгію за СРСР (за даними опитування, проведеного Центром Разумкова у грудні 2017 року, 25% російськомовних громадян хотіли б відновлення порядків частив СРСР, серед україномовних — 18%), але більшість і перших, і других (відповідно 57% і 67%) цього не хотіли б.

 

Чи хотіли б Ви, щоб зараз відновилися порядки часів СРСР?, %

 

За масивом опитаних загалом

Україномовні

Російськомовні

Так

20,8

18,3

25,0

Ні

62,9

66,8

57,2

Важко відповісти

16,3

14,9

17,8

Якщо серед україномовних респондентів  вважають українців та росіян братніми народами 22%, а 71,5% цю точку зору не поділяють (тобто або вважають, що українці і росіяни раніше були братніми народами, але вже такими не є, або  дотримується думки, що українці і росіяни ніколи не були братніми народами), то серед російськомовних — відповідно 38% і 55% (тобто більшість російськомовних ідею «братства» двох народів також не підтримують).


З яким судженням Ви більшою мірою згодні?, %

 

За масивом опитаних загалом

Україно-мовні

Російсько-мовні

Українці і росіяни завжди були і залишаються братніми народами

27,2

22,2

37,7

Українці і росіяни раніше були братніми народами, але вже такими не є

49,6

52,0

44,5

Українці і росіяни ніколи не були братніми народами

16,0

19,5

10,2

Важко відповісти

7,1

6,3

7,6

Вірш «Никогда мы не будем братьями», написаний українською поетесою Анастасією Дмитрук невдовзі після початку «гібридної війни» саме російською мовою. Примітно, що у тексті вірша жодного разу не вживаються слова «Росія» та «росіяни», але з контексту читачі як в Україні, так і в Росії розуміють, що мова йде саме про взаємини між українцями та росіянами. Цей вірш — приклад того, як російська мова в Україні відмежовується від того ідеологічного мейстриму, який переміг в самій Росії. Ну а відома пісенька харківських футбольних фанатів, про те, що «Путін — х…о» —  це також витвір російськомовної андеграундної культури (в українській мові і слова такого немає). Слова нібито російські, але ж зміст цілком український.

Соціологічні дослідження показують, що, за останні роки відбувається істотний «дрейф» російськомовних громадян України в бік української культури. Так, за результатами опитування, що проводилося Центром Разумкова у квітні-травні 2006 року, серед російськомовних громадян України тоді лише 29% відповідали, що відносять себе насамперед до української культурної традиції, 26% — до російської, а 23,5% — до радянської (ще 8% — до загальноєвропейської культурної традиції). У грудні 2017 року до української культурної традиції віднесли себе вже  54,5% російськомовних громадян, до радянської — 14%, до російської — 5%, до загальноєвропейської — 17%. А серед російськомовних громадян, молодших 40 років, до української культурної традиції віднесли себе 63%, до загальноєвропейської — 20%, до російської — 4,5%, до радянської — 4%.

Тобто за культурними орієнтаціями молодша група російськомовних громадян України вже мало відрізняється від україномовних — серед останніх частка тих, хто відносить себе до української культурної традиції, порівняно з 2006 роком навіть дещо скоротилася (з 80% до 76,5%), за рахунок зростання частки тих хто відносить себе до загальноєвропейської культурної традиції (частка таких серед україномовних громадян зросла з 6% до 11%). До речі, на відміну від російськомовних, серед україномовних частка тих, хто відносить себе до радянської культурної традиції, статистично значуще не змінилася (9% у 2006 році і 8% — наприкінці 2017-го. Частка ж тих, хто відніс себе до російської культурної традиції, була серед них вкрай низькою за результатами обох досліджень (відповідно 1% і 0,2%).

Серед етнічних українців частка тих, хто відніс себе до української культурної традиції, зросла за цей час з 66% до 72%, тих, хто відніс себе до загальноєвропейської культурної традиції — з 6% до 13%, а частка тих, хто відніс себе до радянської культурної традиції, зменшилася з 14% до 9%, до російської культурної традиції — з 6% до 1%. Серед етнічних росіян частка тих, хто відніс себе до української культурної традиції, зросла з 21% до 40%, а частка тих, хто відніс себе до радянської культурної традиції, зменшилася з 27% до 19%, до російської культурної традиції — з 35% до 16%.

Отже, за останні роки найбільші помітні соціокультурні зміни в Україні відбуваються не в україномовному, а в російськомовному середовищі.

Джерело:

Михайло Міщенко

Заступник директора соціологічної служби


Народився в 1962 р. в Києві.

Освіта: Київський державний університет ім. Т. Шевченка, філософський факультет (1984). Кандидат соціологічних наук.

У 1984–1990 р. — співробітник Відділення соціології Інституту філософії Академії наук України;

1990–1998 — співробітник Інституту соціології Національної академії наук України;

1998–2003 — співробітник Українського інституту соціальних досліджень;

2003 — співробітник Київського міжнародного інституту соціології;

з жовтня 2003 р. — заступник директора соціологічної служби Центру Разумкова.

(044) 201-11-94

mishchenko@razumkov.org.ua