Місце України в російській політичній мітології

Творення російської політичної мітології відбувається вже кілька століть. Найперша теза — ідея, що Москва є Третім Рим — була висловлена ще у 20-х роках XVI століття старцем псковського Єлеазарова монастиря Філофеєм в посланні до Московського великого князя Василія ІІІ: “Два Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти”. Тобто, згідно з Філофеєм, Москва або “возвысится как третий Рим”, або її падіння означатиме кінець світу, бо “четвертому Риму не быти”. Звідси випливає і месіанська функція Росії — врятувати християнський світ від загибелі, принести світу “духовне просвітлення”, на що нездатна жодна інша країна світу.

Власне, захист православних устоїв і був основою російської національної ідеї протягом кількох сторіч. У 1834 році міністр освіти Російської імперії Сергій Уваров сформулював принцип “Самодержавия, Православия, Народности” як основи російської національної ідеї. Популярний у російських патріотичних колах сучасний вчений-економіст та публіцист Олег Платонов пише: “<…> столкновение двух цивилизаций — русской, православной, духовной, и западной криминально-космополитической. Это столкновение стало и последним актом, итогом двухтысячелетнего конфликта между Православием и западной идеологией. Святая Русь, Россия с момента принятия Христианства была главной христианской страной, наиболее последовательно сохранявшей чистоту веры”.

Російська духовність напряму пов’язується не лише з православ’ям, але й з самодержавством: “После падения Константинополя (Второго Рима) и крушения Византийской империи вселенский центр Христианства перешел в Православное Русское Царство, его столица Москва стала прозываться Третьим Римом, а русский Государь преемственно принял на себя служение Удерживающего. Русский Царь был священным лицом, преемственным носителем особой силы благодати и Святого Духа, которая действовала чрез Него и удерживала распространение зла <…> Многие века народное сознание рассматривает Царя как связующее звено между Богом и Отечеством. Лозунг “За Бога, Царя и Отечество!” выражал ядро русской национальной идеи” (О. Платонов).

Досить цікаво, як така апологетика російського самодержавства у свідомості російської патріотичної еліти і в масовій свідомості поєднується із такою ж апологетикою радянського періоду російської історії, зокрема, із пієтетом стосовно особистості Йосипа Сталіна. Платонов пише про два етапи в житті Сталіна:

“На первом этапе (конец XIX века — первая половина 1930-х) Сталин — активный пособник преступной деятельности Ленина и так называемой ленинской гвардии, еврейских большевиков, уничтоживших миллионы русских людей. На втором этапе (со 2-й половины 1930-х) — русский государственный деятель, усилиями которого, по сути дела, была осуществлена национальная революция, свергнувшая власть еврейских большевиков, в значительной степени (но далеко не полностью) возродившая былое значение Русского народа. <…> Сталин эффективно боролся со многими проявлениями антирусского национализма, который агрессивно проявлял себя по отношению к Русскому народу под видом культурных автономий и разных национальных учреждений, представители которых открыто стремились принизить значение Русского народа. Особо это касалось еврейского национализма, приобретшего в СССР совершенно нетерпимый характер”.

Отже, російським ідеологам вдалося завести Сталіна до сонму “російських самодержців-богоносців”, що й зумовило, наприклад, те, що за даними Левада-Центру, частка тих, хто позитивно ставиться до Сталіна, в Росії лише з 2012 до 2019 року зросла з 28% до 52%.

Загалом, мабуть, проблемою російської національної ідеї є те, що вона формується в стилістиці, подібній до вищенаведеної стилістики Платонова. Інший російський суспільствознавець, Андрій Кольєв на початку 2000-х років писав: “Задача русской национальной идеологии — сформировать программу перехода от нынешнего мракобесного состояния страны к новой Империи”. Власне, хіба політика Володимира Путіна не є спробою реалізації цієї тези?

Нова російська національна мітологія будується насамперед як консервативна, де ідея “відновлення втраченого” є домінуючою. Кольєв зазначає: “Нас интересует <…> тот тип консерватизма, который в современной Росии имеет не только интеллектуальные, но и организационные формы. Этот тип консерватизма тесно связан с чувством национального унижения и порывом к восстановлению статуса России как великой державы. Здесь не только можно, но и нужно проводить аналогии с идеологией “консервативной революции”, имевшей широкое распространение в интеллектуальных кругах Веймарской Республики”.

Отже, автор без зайвих натяків наголошує, що для сучасної Росії найбільше підходять ідеї, які опановували Німеччину після поразки в Першій світовій війні і які врешті лягли в основу мітології націонал-соціалізму.

Кольєв визначає основні ідеї “консервативної революції” або “консервативного реформізму”, які, на його думку, варто було б впроваджувати в Росії:

“Первым и главным объектом критики со стороны идеологов “консервативной революции” являются институты формальной демократии, прежде всего парламентаризм, основанный на уравнительном избирательном праве и свободе политической демагогии, партийных эгоизмах и непрофессионализме <…> Массе противопоказана прямая власть. Прямое народовластие есть охлократия, путь в никуда <…> Вернуть дух массе может только аристократический режим. Суть той формы демократии, которая доминировала в России в последнем десятилетии ХХ века, состоит в ее принципиально антинародном характере. Эта демократия не имела ничего общего ни с одним историческим периодом страны, была абсолютно беспочвенна, сподручна только тайным замыслам ненавистников Русской цивилизации и являлась своего рода экспериментом на теле Русской цивилизации”.

Наявність “національного лідера” — ще одна важлива складова “консервативної революції”:

“Национальный лидер — непременное условие “консервативной революции”. Он не вправе ссылаться на ограничения, накладываемые законом, или на волю большинства <…> Масса ищет идола, а не защитника своих интересов. Поэтому вождь масс, который необходим “консервативной революции”, должен применить идеологическое насилие — показать массе абсолютную истину, открытие нового мира, новой жизни <…> Только тогда масса поверит в вождя, а ведущие сословия станут его партией. Только тогда выплеснется на поверхность энергия, которую массы черпают в своих грезах и иллюзиях, а интеллектуалы — в рациональных расчетах. В этом случае вождь сможет вести множество людей с самыми разными индивидуальными чертами к одной цели, которая может быть продиктована его волей, разумом национальной элиты”.

Важлива роль відводиться мілітаризації масової свідомості: “Консервативный политический миф должен быть насыщен воинской риторикой, военной символикой и идеями милитаризации страны. <…> Милитаризм “консервативной революции” включает в себя армейскую эстетику, воинский дух, дисциплину, героическое восприятие жизни. Ведь воодушевление, с которым народ должен встречать известие о войне, не имеет ничего общего с агрессивностью. Это всего лишь проявление готовности к отражению врага, жажда победы <…> При этом главенствующей идеей становится не Истина, а Победа, главной ценностью — не человечество, а нация <…> Основополагающие моменты русской имперской идеологии: консерватизм (традиционализм, русизм, корпоративизм, технократизм) и реваншизм (оптимизм, культурный и технологический экспансионизм, милитиризм)”.

Як пише інший російський інтелектуал, Сергій Пихтін, “<…> русская национальная идея должна создать качественно новый человеческий материал, избавив русского человека от всех форм смирения, созерцательности, непротивления и пассивности. Она должна превратить каждого русского в сгусток неиссякаемой энергии, жаждущий всесторонней, непрерывной деятельной экспансии, повсеместно утверждающей справедливость, правду и порядок <…> Русская идея в виде господствующей идеологии государственной власти в России превратит ее, таким образом, в русскую национальную власть, в руководящий орган, последовательно и планомерно реализующий волю русской нации. Современному русскому сознанию <…> должна быть чужда философия мирного сосуществования, <…> политическая стратегия по возрождению России не может быть ничем иным, как реализацией политики империализма. Признания заслуживает лишь такой мир, который является результатом, продолжением и подтверждением русской победы”.

І кінцева мета у формулюванні Кольєва: “Метафизическая цель русского мифа — переустройство Вселенной на началах человеческого естества, сверхисторическая цель — победа над смертью (победа над старостью и болезнями, телесное воскресение отцов) и создание Сверхчеловека — человека будущего”.

Найцікавіше, що такі ідеї Андрій Кольєв викладає не де-небудь, а в підручнику “Политическая мифология: реализация социального опыта” для студентів вищих закладів освіти, що схвалений міністерством освіти Росії.

Виникає закономірне запитання — яке місце у російській політичній мітології посідає Україна? У тому й річ, що ніяке — з точки зору російської політичної мітології України як такої в принципі не повинно бути, оскільки це “вигаданий конструкт”. Україна — це Малоросія, південно-західна частина Росії, а виникнення ідеї самостійної України пов’язане з проникненням в Україну “неслов’янських елементів”. Зокрема, такої концепції дотримувався російський історик Микола Ульянов, який у своїй роботі “Происхождение украинского сепаратизма” доводив, що поява українського сепаратизму зумовлена “окупацією Малоросії козаками”, які, зі свого боку, є по відношенню до неї “чужинським елементом”:

“Запорожское казачество давно поставлено в прямую генетическую связь с хищными печенегами, половцами и татарами, бушевавшими в южных степях на протяжении чуть не всей русской истории <…> Фигура запорожца не тождественна с типом коренного малороссиянина, они представляют два разных мира. Один — оседлый, земледельческий, с культурой, бытом, навыками и традициями, унаследованными от киевских времен. Другой — гулящий, нетрудовой, ведущий разбойную жизнь, выработавший совершенно иной темперамент и характер под влиянием образа жизни и смешения со степными выходцами. Казачество порождено не южнорусской культурой, а стихией враждебной, пребывавшей столетиями в состоянии войны с нею”.

На думку цього Ульянова, у середині ХVІІ століття відбувся “захват небольшой кучкой степной вольницы огромной по территории и по народонаселению страны”. Малоросійське ж населення, селяни, на переконання автора, завжди тяжіли до Росії, і лише станові інтереси козаків не дозволяли повною мірою реалізуватися цьому прагненню.

Пізніше такою “стигматизованою” (з точки зору нелояльності до Росії) групою стали західні українці (насамперед галичани). Ульянов пише:

“Не только по именам, а и по крови, по вере, по культуре Галиция и Украина менее близки между собой, чем Украина и Белоруссия, чем Украина и Великороссия. Из всех частей старого киевского государства Галицкое княжество раньше и прочнее других подпало под иноземную власть и добрых пятьсот лет пребывало под Польшей. За эти пятьсот лет ее русская природа подвергалась величайшим насилиям и испытаниям. Ее колонизовали немецкими, мадьярскими, польскими и другими нерусскими выходцами. Даже наспех созданная “литерацка мова”, объявленная общеукраинской, неспособна скрыть существование двух языков, объединенных только орфографией”.

Ще далі пішов вже згадуваний Олег Платонов: “Западнорусские земли были частью монолита, а абсолютное большинство живших здесь людей гордились принадлежностью к великому государству — СССР. Однако, кроме тех, кто своими убеждениями и верой создавал монолит великой державы, в этих землях еще существовало “подполье”, состоявшее из различных мастей предателей русского народа, так называемых “щирых украинцев” или, по меткому замечанию русского ученого Ф. Я. Шипунова, “ожидовленных русских”. Историческая трагедия западнорусских земель состояла в том, что в период польско-еврейской оккупации некоторая часть русского населения этих земель подверглась многовековому влиянию иудейского менталитета, ставшего частью национальной психологии, особенно на Галичине. Именно на эту “ожидовленную” часть русского народа совершенно сознательно делали ставку германо-австрийские спецслужбы, когда в конце XIX-начале XX века создавали проекты “самостийнического мазепинского движения”.

Ці ідеї продовжує академік Російської академії наук Сергій Глазьев: “То, что не удалось сделать силой немецким фашистам, пытавшимся превратить народ оккупированной Украины в бандеровцев, американские кураторы сумели сделать путём промывания мозгов, превратив сотни тысяч украинских ребят в обезумевшее пушечное мясо, добровольно записывающееся в ВСУ для убийства своих же братьев”. Тобто, загальна тенденція у представленні образу українців — вони “зіпсовані” іноземним впливом, і місія Росії — звільнити їх від цього впливу.

Хоча багато чого з цитованого видається маячнею душевно хворої людини, але, судячи з усього, саме такі “лідери громадської думки” як Платонов, Кольєв та інші формують тренд розвитку російської громадської думки протягом останніх десятиліть. Такі “теорії” фактично є домінуючими в Росії, зокрема й у середовищі російських інтелектуалів. У світлі викладеного проблема російсько-українських відносин не може бути вирішена аж до того часу, поки в Росії пануватимуть ці ідеї. І будь-які домовленості з державою, яка збирається воювати з усім світом, навряд чи допоможуть.

Джерело:

Михайло Міщенко

Заступник директора соціологічної служби


Народився в 1962 р. в Києві.

Освіта: Київський державний університет ім. Т. Шевченка, філософський факультет (1984). Кандидат соціологічних наук.

У 1984–1990 р. — співробітник Відділення соціології Інституту філософії Академії наук України;

1990–1998 — співробітник Інституту соціології Національної академії наук України;

1998–2003 — співробітник Українського інституту соціальних досліджень;

2003 — співробітник Київського міжнародного інституту соціології;

з жовтня 2003 р. — заступник директора соціологічної служби Центру Разумкова.

(044) 201-11-94

mishchenko@razumkov.org.ua