Хто й навіщо може сформувати парламентську коаліцію

Попередні результати виборів до Верховної Ради 21 липня 2019р. дозволяють зробити висновок, що партія «Слуга народу», якої не існувало ще рік тому, вперше в українській історії має шанси сформувати однопартійний уряд.

Це не виключає того, що нова правляча партія вважатиме за потрібне формування парламентської коаліції, враховуючи, зокрема, що склад її майбутньої парламентської фракції буде дещо неоднорідним і складатиметься з кількох груп, яким буде непросто досягти одностайного голосування з того чи іншого питання. Водночас, за всієї вагомості історичної переваги партії «Слуга народу» над усіма іншими, разом узятими політичними силами, цього, очевидно, буде недостатньо для переконливого політичного домінування. Наявність коаліційного партнера може спростити голосування з вразливих питань (наприклад, щодо продовження мораторію на купівлю-продаж землі сільськогосподарського призначення, дискусії навколо Закону про державний бюджет), але й вимагатиме певних дипломатичних навичок та уміння переконувати. Конституція України (стаття 83) відводить місяць на формування коаліції.

Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України, відповідно до Конституції, вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем’єр-міністра України, а також пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України».

Власне, питання призначення Уряду та здійснення контролю за його роботою й можна вважати головним завданням коаліції. Це завдання традиційно є найважчим у будь-яких коаліційних переговорах. В історії України з цього приводу можна згадати, наприклад, провал переговорів з утворення «демократичної коаліції» у Верховній Раді в 2006р., або вкрай нестабільну діяльність коаліції «Європейська Україна» у Верховній Раді восьмого скликання.

Фракція партії «Слуга народу» зможе уникнути важких і тривалих коаліційних переговорів, якщо зможе кооптувати до свого складу тих депутатів-мажоритарників, які обралися як самовисуванці, і при цьому гарантуватимуть дотримання фракційної дисципліни (а це в українських умовах досягається дуже важко). Таким чином, питання утворення коаліції у Верховній Раді дев’ятого скликання є цілком актуальним навіть за умови беззаперечної переваги партії «Слуга народу».

Теоретично можна було б розглядати можливості формування кількох різних конфігурацій майбутньої коаліції.

Зокрема, в нашій теперішній реальності доконаним фактом є формування коаліції навколо фракції-гегемона, в ролі якої виступає парламентська фракція партії «Слуга народу».

Формування коаліції на основі близькості ідеологічних засад не стоїть на порядку денному з тієї причини, що надати однозначне визначення ідеологічній основі як партії «Слуга народу», так і партії «Голос», а багато в чому — і ВО «Батьківщина», які виглядають найбільш можливими коаліційними партнерами, сьогодні не видається можливим. Більше за те, нову фазу сучасного розвитку партійної та політичної систем України можна охарактеризувати як сплеск суспільної підтримки позаідеологічних політичних сил, де об’єднавчим чинником виступає не стільки спільна система цінностей, і тим більше не пропонована стратегічна модель розвитку, скільки вдала гра на суспільних настроях. Загалом, як свідчать сучасні політичні процеси у багатьох країнах світу, Україна в жодному разі не є винятком з цього тренду (для прикладу — загадаймо нещодавній успіх італійського «Руху 5 зірок»), хоча український процес має свої особливості.

Формування коаліції, в основі якої було б досягнення чітко визначеної «великої мети» могло б мати сенс за аналогією з коаліцією «Європейська Україна», утвореної після позачергових парламентських виборів 2014р. В якості такої «великої мети» гіпотетично могли б виступати:

  • Успішне завершення процесу європейської та євроатлантичної інтеграції країни;
  • Перемога над агресором і відновлення територіальної цілісності та суверенітету України;
  • Здійснення ривка в технологічному та соціально-економічному розвитку країни, який би вивів Україну у число найбільш розвинених держав світу;
  • Повний розворот стратегічного курсу розвитку держави, який реалізовувався з 2014р. (наприклад, об’єднання або чітка фіксація союзницьких відносин з РФ, з усіма можливими наслідками).


У ситуації 2019 року партія-переможець не ставить перед собою (принаймні, у своїх програмних документах) настільки далекосяжних цілей, відтак основою для формування коаліції цього разу точно не буде досягнення «великої мети», або реалізація «великої ідеї». З іншого боку, президент Зеленський і його оточення доволі активно посилають сигнали стосовно намірів якомога швидше досягти миру (про перемогу України в даному разі, принаймні в риториці, не йдеться).

Варто очікувати, що у переговорах з формування парламентської коаліції домінуватимуть цілком прагматичні підходи, покликані, передусім, забезпечити стабільність функціонування Верховної Ради і зняти загрозу нових позачергових виборів, і призначити новий склад Кабінету Міністрів.

Інша ймовірність — формування коаліції «нових» політичних сил, про що багато говорили представники партії «Слуга народу» під час кампанії. Якщо підходити формально, то у новому скликанні Верховної Ради представлена на рівні фракції лише одна «стара» політична сила — ВО «Батьківщина», найстаріша з сучасних українських парламентських партій (9 липня виповнилося 20 років з офіційного дня заснування партії). Такі партії, як «Голос», «Європейська солідарність», «Опозиційна платформа — За життя», у Верховній Раді восьмого скликання своїх фракцій не мали, тож можуть вважатися «новими», хоча при цьому в складі кожної з них є добре відомі «старі» обличчя (а фракції «Батьківщини» та ОПЗЖ фактично тільки з них — «старих облич» — і складаються).

Найбільш наполегливо домагається входження своєї політичної сили до майбутньої парламентської коаліції лідерка ВО «Батьківщина» Ю.Тимошенко. У разі, якщо це відбудеться, то можуть виникнути ризики для «нової влади», пов’язані з тим, що більш досвідчені у політиці представники «Батьківщини» можуть підпорядкувати діяльність Верховної Ради та Уряду своїм інтересам, і при цьому уникнути відповідальності (яку нестимуть як Уряд, так і парламентська коаліція, і її основна фракція — у даному випадку, фракція партії «Слуга народу»). Більше за те, утворення коаліції між фракціями партій «Слуга народу» та «Батьківщина» видається можливим лише за умови, що Урядом керуватиме представник «Батьківщини». В історії України це вже було, і ці уроки президентська сторона мала б досконало вивчити.

Своєю чергою, наявність у передвиборчій програмі «Батьківщини» деталізованого акценту на різних аспектах соціальної політики (і особливо — молодіжної політики), засвідчує, що ця політична сила достатньо серйозно розраховує на те, щоб отримати керівництво відповідними парламентськими комітетами та міністерські посади. Вона наголошуватиме на тому, що ніхто інший не зможе ефективно здійснювати державну політику в цій сфері. Якщо ж «Слуга народу» ризикне піти на утворення коаліції з «Батьківщиною», то така коаліція могла б отримати умовну назву на кшталт «коаліція реальних справ».

Формування «широкої коаліції» теоретично може розглядатися, але на практиці такий підхід станом на цей час має небагато шансів на реалізацію. «Широку» коаліцію у Верховній Раді дев’ятого скликання теоретично могли б утворити фракції партій «Слуга народу» та «Опозиційна платформа — За життя». Окрім того, що сама назва «Опозиційна платформа — За життя» не передбачає перебування при владі, задекларовані програмні цілі цієї політичної сили виглядають мало сумісними з позиціями, зафіксованими у програмі партії «Слуга народу». Оже, принаймні на цьому етапі про утворення такої формальної коаліції напевно, не йдеться. Цікаво, що за своєю соціальною спрямованістю програма «Опозиційної платформи — За життя» виглядає багато в чому сумісною з програмою «Батьківщини». Водночас, навряд чи варто виключати як обрання представників «Опозиційної платформи» до парламентського керівництва (це може відбутися виключно за згоди керівництва «Слуги народу»), так і голосування цієї фракції разом з коаліцією з низки питань.

Підсумовуючи вищеописане, у цей момент найбільш імовірним є утворення коаліції, яка слугуватиме цілям утвердження політичного домінування «нових» політичних сил, задекларує європейський вибір (ймовірно, у більш розпливчастій, ніж у 2014р. формі) і курс на продовження реформ та подальше очищення влади (у першу чергу — від тих, хто був пов’язаний з попереднім Президентом).

Якщо звернутися до громадської думки, то в суспільстві напередодні виборів до Верховної Ради не було одностайної підтримки того чи іншого формату майбутньої коаліції.

За результатами опитування громадської думки, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова з 5 по 11 липня 2019р. (дослідження проводилося у усіх регіонах України, опитано 2018 респондентів, теоретична похибка вибірки — 2,3%), найбільшу підтримку громадян мала б коаліція фракцій «Слуга народу» та «Батьківщина» — скоріше або цілком позитивно з цього приводу висловилося 49% опитаних громадян, скоріше або цілком негативно — понад 43%.

На другому місці за суспільною підтримкою — коаліція фракцій «Слуга народу» та «Голос». Повністю або скоріше позитивну оцінку їй висловили 44% опитаних громадян, а повністю чи скоріше негативну — 39%.

Можливість коаліції між фракціями «Слуга народу» та «Опозиційна платформа — За життя» повністю або скоріше позитивно оцінили 29% опитаних, а повністю або скоріше негативно — 55%.

Найбільше негативних голосів набрала ймовірність коаліції між фракціями «Слуга народу» та «Європейська солідарність» — 69%, тоді як на її підтримку висловилися 15% опитаних.

Якою б не була більшість у Верховній Раді (однопартійною чи коаліційною), вона навряд чи зможе призначити Кабінет Міністрів за принципом політичного представництва — хоча б тієї причини, що з усіх потенційних фракцій-учасниць коаліційних переговорів лише «Батьківщина» матиме в своєму розпорядженні осіб, достатньо підготовлених для роботи в Уряді та парламентських комітетах, але цього явно не буде достатньо.

Тож варто очікувати, що коаліціонери будуть змушені залучати до Уряду фахівців, які не входять до складу не лише їхніх фракцій, але й їхніх політичних сил, а для широкого загалу буде задекларовано «технічний» або «технократичний» характер цього Уряду.

Віктор Замятін

Провідний експерт політико-правових програм


Народився 13 січня 1966 року.

Освіта:

Закінчив історичний факультет Московського державного університету ім. Ломоносова, стажувався у Франції, Ізраїлі.

Робота:

Працював журналістом видань «КоммерсантЪ», «День».

З 2007 по 2010 роки працював головним консультантом, завідувачем відділу в секретаріаті Президента України.

З грудня 2012 року — провідний експерт політико-правових програм Центру Разумкова.

Заслужений журналіст України, державний службовець третього рангу.

Володіє англійською, сербською, хорватською, французькою і польською мовами.

(044) 201-11-92

zamiatin@razumkov.org.ua

viktor.zamiatin