Олексій МЕЛЬНИК: «Усі, що воюють проти України, мали б бути визнані не терористами чи сепаратистами, а колаборантами країни-агресора»

23 листопада 2016

Життя соціуму, унормоване за справедливими правилами, перебуває у площині правових понять. Це той самий випадок, коли люди живуть одночасно за правилами і за «поняттями». І потреба у праві та у юридичних новаціях гранично загострюється за воєнного часу. Наш співрозмовник — директор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова Олексій МЕЛЬНИК. Він відслужив двадцять років у військово-повітряних силах, брав участь у миротворчій операції, проходив навчання у військових вузах у США і Великобританії.

«ПЕРЕВАЖНА БІЛЬШІСТЬ ГРОМАДЯН АДЕКВАТНО ОЦІНЮЄ ПРИРОДУ ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ В УКРАЇНІ»

— Чи не замало у нас реалізовані інтереси вояків, і чи не забагато у них суддів з боку обивателів містечкового штибу, у тому числі провладних? Коли війну у державі не визнано війною, чи не потрапляємо ми усі до абсурдної ситуації, коли захист країни є справою виключно самих її оборонців?

— Переважна більшість громадян України абсолютно адекватно оцінює природу збройного конфлікту в Україні.

Одна з головних проблем, яка ускладнює «гібридність» сьогоднішньої ситуації, полягає у невідповідності обраного формату (правових та організаційних основ) протидії збройній агресії. Дата 20 лютого 2014 року визначена початком збройної агресії Російської Федерації проти держави Україна, наслідками якої стали анексія Кримського півострова, а згодом — вторгнення та тривалі бойові дії на сході України.

Рішення про початок антитерористичної операції (АТО) у квітні 2014 року було ухвалене вже після того, як частина української території була окупована. Можливо, таке рішення було виправдане з внутрішньополітичних і військових міркувань до моменту обрання президента. Однак не слід забувати, що ознаки агресії були одночасно прихованими і очевидними від самого початку конфлікту, а у серпні 2014 року набули абсолютно неприхованих форм, і в законодавстві України чітко прописано: факт агресії — воєнний стан. Проте вище політичне і військове керівництво держави продовжило ігнорувати вимоги національного законодавства стосовно офіційного визнання факту агресії, ухвалення рішення про запровадження воєнного стану, мобілізацію, застосування Збройних сил та інших військових формувань згідно з Конституцією і Законом «Про оборону України».

Існує доведений факт збройної агресії проти України з боку Росії за щонайменше п’ятьма ознаками, передбаченими міжнародними і національними документами. Відповідно, з появою перших ознак агресії мали бути виконані пункти 19 і 20 статті 106 Конституції, стаття 4 Закону «Про оборону», які чітко вимагають: «у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, запровадження воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, застосування Збройних сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради подання про оголошення стану війни.

У законодавстві немає жодного слова про право президента чи Верховної Ради відступати від вимог закону з огляду на міркування доцільності — чи то проведення дострокових виборів, чи необхідність отримання чергового фінансового траншу. До речі, відсутність необхідних рішень з боку президента не є виправданням бездіяльності інших посадових осіб. Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. Законом також передбачена відповідальність за порушення законодавства про оборону України (стаття 20). Відповідно, порушуючи вимоги Закону «Про оборону України», посадові особи мають бути свідомі того, що їм доведеться нести не лише політичну, а й кримінальну відповідальність. У неминучості такої перспективи немає повної впевненості, але не можна й виключати відповідних судових позовів від імені простих громадян чи політиків.

Важко однозначно стверджувати, наскільки рішення про застосування формату АТО, а не оборони (війни) наблизило би нас до перемоги. Але його відсутність створила цілу низку додаткових проблем. Насамперед це стосується неможливості ефективного застосування норм міжнародного права стосовно військовополонених, статусу окупованих територій, притягнення до відповідальності країни-агресора та колабораціоністів.

Акції активістів на кримському перешийку чи з блокування російських фур — це реакція суспільства на ігнорування владою вимог національного законодавства, на підміну інтересів національної безпеки політичними чи бізнесовими інтересами окремих груп українського істеблішменту. Довільне трактування, а по суті, невиконання законів представниками влади підриває їх авторитет та легітимність у суспільстві, в очах міжнародних партнерів, а також значною мірою заохочує дії агресора та сприяє їм.

Наприклад, загальновідомі Женевські конвенції 1949 р. про правила ведення війни не дають відповідей чи рецептів на всі ситуації, але стосовно полонених, окупованих територій дають підстави для «мобілізації» і Червоного Хреста, і ООН. Якби свого часу Україною було прийняте відповідне рішення, то всі гуманітарні питання стосовно забезпечення окупованих територій сьогодні адресувалися би до країни-окупанта, а не країни-жертви.

«ЧЕРГОВА ПОРЦІЯ ОБІЦЯНИХ ПІЛЬГ — ЦЕ ЗВИЧАЙНИЙ ПОПУЛІЗМ»

— До речі, багато хто з українців звинувачує державу в тому, що вона обіцяла воякам преференції, пільги, майно, квартири (усвідомлюючи, що не може і не збирається цього робити) та ще й діяла у твердому переконанні, що так і має бути.

— Це наша давня проблема. Чергова порція обіцяних пільг — це звичайний популізм. Держава не спроможна десятиліттями забезпечити мотиваційний пакет для своїх захисників і вдається до випробуваних методів множення пільговиків. Не думаю, що дуже мудрим було рішення про додаткові виплати за підбиту ворожу техніку. Подібна комерціалізація війни несе небезпеку не лише зловживань, але може стимулювати невиправданий та недоцільний ризик для життя бійців. Війна ведеться не заради знищення якомога більшого числа живої сили чи танків.

Олексій МЕЛЬНИК: Відсутність необхідних рішень з боку президента не є виправданням бездіяльності інших посадових осіб. Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. Законом також передбачена відповідальність за порушення законодавства про оборону України (стаття 20). Відповідно, порушуючи вимоги Закону «Про оборону України», посадові особи мають бути свідомі того, що їм доведеться нести не лише політичну, а й кримінальну відповідальність

Свого часу (під час навчання у США) я мав розмову стосовно поняття «статус учасника бойових дій» з американським військовим льотчиком, який, до речі, пройшов майже через всі американські «гарячі точки». Він сприйняв це як парадокс: «Я ж військовий. Навіщо ще якийсь додатковий статус до того, що ти набуваєш з моменту вступу на військову службу, коли ти присягнув віддавати державі здоров’я і життя».

— Яким чином держава має залучати чоловіків до війська?

— Свого часу я вивчав досвід комплектування територіальної армії у Британії — щось подібне до нашої територіальної оборони. Це був 2007 рік, тривала війна у Іраку, і військові фахівці розповідали, яким чином їм вдається забезпечити необхідну кількість резервістів. Виявляється, це дуже непросто навіть при британських зарплатах, і є цілий комплекс стимулів і категорій. Найбільш яскравий приклад того, що матеріальне заохочення важливе, але не головне, — історія добровольця з лондонського Сіті. Банкір, який крім зарплати отримує мільйонні бонуси щороку, підписав контракт на дванадцять місяців і поїхав воювати снайпером до Іраку!

Для пересічного, наприклад, електрика і його роботодавця вигідно, щоб він періодично, два-три тижні на рік, проходив військові збори, де він отримує нові знання, тренінг, ліцензію. Так що спектр долучених до військової справи чоловіків широченний. Для молодих людей таким стимулом може бути державна компенсація за навчання у коледжі, тобто не «паперові» пільги, а оплата за навчання.

 У нашій країні під час першої хвилі мобілізації до військкоматів стояли черги, шоста хвиля виконана заледве на 50%, а сьома, вочевидь, провалилася. Якщо солдат на відчуває під собою держави — ти не піднімеш його на її захист, хіба що під дулом автомата або під загрозою кримінальної справи.

«ШІСТЬ ХВИЛЬ МОБІЛІЗАЦІЇ ПРИЗВЕЛИ ДО ПОВНОЇ «ДЕМОБІЛІЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА»

— Проблема безпеки вояків на фронті, їхнє озброєння, оснащення — це питання національної безпеки. Проте у нас держава відділена від суспільства, влада — від народу. Тому вояки кажуть, що воюють за націю, за родину, за власну гідність — але не за державу.

— Виходячи з того, що війна відбувається між Україною та Росією, всі, що воюють проти України, мали би бути визнані не терористами чи сепаратистами, а колаборантами країни-агресора незалежно від їх мотивів і методів. А так, за нинішньої аморфності у визначеннях, виходить, наче вони воюють «за свою» Україну.

— А ще масове ставлення до демобілізованого вояка, який з вини держави виявився мало не жебраком, як до «терпили». Що вже тут скажеш про черговий набір до війська...

— Мобілізація може бути як процес і як стан. Так шість хвиль мобілізації призвели до повної «демобілізації суспільства».

— А скільки часу у владних кабінетах точаться розмови про створення професійної армії в Україні?

— Державна програма мала б спрацювати упродовж 2002—2014 років.

 

 джерело

Олексій Мельник

Співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки


Народився в 1962 р. в Хмельницькій області. Закінчив Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків (1984), Інститут іноземних мов міністерства оборони США (1993), Школу командирів ескадрилій Університету військово-повітряних сил США (1994), Курс управління повітряним рухом військово-повітряних сил США (2001), Королівський коледж оборонних наук Великої Британії (2007).

Робота:

1980–2001 р. — служба в Збройних Силах, підполковник запасу, учасник миротворчих операцій ООН (1996, 1997). Остання посада в Збройних Силах України — заступник командира авіаційної бази з льотної підготовки.

2001–2004 р. — Центр Разумкова.

2004–2005 р. — ДП «Укроборонсервіс».

2005–2008 р. — Міністерство оборони України, начальник організаційно-аналітичного управління забезпечення роботи міністра оборони України — перший помічник міністра оборони.

(044) 201-11-95

melnyk@razumkov.org.ua

oleksiy.melnyk