сайт в режимі налагодження, якщо ви не знайшли, що шукали можете відвідати стару версію сайту

П'ятниця, 28 квітня 2017 09:33

Українці зліва направо

Автор

Почнімо з репліки, котру можна було б приписати Капітанові Очевидність – Україна не має структурованого політичного поля, яке дозволяло б електорату вибирати між партіями з вираженими лівими або правими засадами. Понад те, у самому суспільстві теж немає чіткого поділу на прихильників правих і лівих, і воно демонструє дифузію суперечливих запитів перед політиками. А все ж фахівці Центру Разумкова під час нещодавнього масштабного соціологічного дослідження, покликаного з’ясувати особливості самоідентифікації українців та їхні цінності, виявили цікаву річ: політична "правизна" в Україні корелює з позитивними етнічними стереотипами стосовно українців, а політичне "лівацтво" – з неґативними.
Соціологи кажуть, що Майдан відкрив "вікно можливостей" для формування української ідентичності

Так, соціологи зафіксували позитивну кореляцію відповідей за шкалою "ліві-праві погляди" з приписуванням українцям таких якостей, як релігійність (коефіцієнт кореляції Пірсона становить 0,273), патріотизм (0,111), волелюбність (0,105), національна гордість (0,077), щирість (0,075), миролюбність (0,072), працьовитість (0,070), чесність (0,68), гостинність (0,061), громадська активність (0,056).

Неґативна кореляція спостерігається з приписуванням українцям недобрих якостей: байдужість до суспільних проблем (-0,094), жорстокість (-0,084), злопам’ятність (-0,74), підступність (-0,063), жадібність (-0,055).

Позаяк менші значення шкали "ліві-праві погляди" відповідають лівим поглядам, а більші – правим, неґативна кореляція цієї шкали з оцінкою вираженості певної якості означає більш високу оцінку вираженості цієї якості у людей з лівими поглядами, пояснюють методику в Центрі Разумкова.

Зі слів заступника директора соціологічної служби Центру Разумкова Михайла Міщенка, ці коефіцієнти перегукуються з уявленням про "ліваків" як проросійську силу. І це одна з причин, вважає соціолог, котра дає на виборах лівим проектам лише крихту голосів.

"Можна сказати, що ліві ідеї, принаймні в тому вигляді, як вони представлені в Україні, передбачають певне дистанціювання від української ідентичності. Хоча на початку XX століття було навпаки – ідея незалежності України тоді формувалася і підтримувалася переважно лівими політичними партіями і в рамках лівого політичного дискурсу. Мабуть, зараз проблема у тому, що ліві політичні ідеї розглядаються – в тому числі й нашими громадянами – як такі, що пов’язані в громадській думці з ідеями відновлення Радянського Союзу чи об’єднання з Росією", – зазначив Міщенко під час круглого столу "Основні засади і шляхи формування спільної ідентичності громадян України" в Києві.

Традиція і стимуляція

Згідно з результатами дослідження, найбільшою прихильністю до лівих поглядів відзначається східний регіон: Дніпровщина, Запоріжжя та Харківщина. Тут коефіцієнт "лівацтва", згідно з признаннями респондентів, становить 4,3 бала (що меншим є число, то "лівіша" ідентифікація). На вільних від російської окупації територіях Донбасу показник є "правішим", ніж у сусідських областях, – 5,2 пункта – і відповідає середньоукраїнському 5,3. У Центрі – 5,2, на Півдні – 5. Найбільш "правим" себе ідентифікує Захід – 6,3.

Етнічні українці частіше, ніж етнічні росіяни, дотримуються "правих" політичних поглядів (5,4 бала проти 4,7). А україномовні респонденти (5,7) – більше, ніж російськомовні (4,9) і двомовні (4,8).
Як показав кореляційний аналіз, політична "правизна" найбільшою мірою корелює з цінностями "традиція" (згідно зі шкалою цінностей Шварца, "традиція" – це повага до традицій і відповідальність за культурні та релігійні звичаї й ідеї) та "стимуляція" (прагнення до новизни і глибоких переживань).

Подібно, "лівацтво" більше притаманне людям старшого покоління, ніж молодим.

"Відмінності у ціннісних орієнтаціях та ідентичності представників старшого і молодшого поколінь свідчать про те, що коли свідомість старшого покоління великою мірою сформована під впливом соціальних реалій та ідеологем радянської доби, то свідомість молодшого покоління більшою мірою відповідає реаліям сьогодення. Молоді люди рідко ідентифікують себе як громадяни колишнього Союзу (у наймолодшій віковій групі – лише 8%), тоді як серед тих, кому понад 60 років, таких 46%", – пояснює Міщенко.

"Свідомість молодих людей характеризується, з одного боку, вищим рівнем патріотизму, з іншого – респонденти молодшого віку рідше висловлюють нетолерантність до емігрантів, людей іншої релігії, носіїв інших мов. Значимість демократії для представників молодшої та середньої вікових груп є вищою у порівнянні з представниками старших груп. Що молодші респонденти, то частіше вони підтримують тезу про корисність конкуренції", – додає соціолог.

Зі слів директора політико-правових програм Центру Разумкова Юрія Якименка, процес кшталтування української ідентичності (котра, на його думку, ще не сформована) пришвидшився після початку російської агресії проти України.

"Ми бачимо, що у 2014–2015 роках завдяки змінам, які відбулися в ідентичності громадян, відкрилося певне вікно можливостей. Ми бачимо поширення тенденції до формування загальнонаціональної ідентичності. Ми бачимо тенденції щодо підвищення своєї ідентифікації як українців, поширення української мови, культури, зменшення впливу радянської культурної традиції тощо, особливо серед молоді. Можемо говорити, що є певне вікно можливостей, яке, на жаль, зменшується, зважаючи на розчарування суспільства становищем у країні й діяльністю органів влади", – прокоментував Якименко.

Суперечливість менталітету

Втім, в ідеологічній ідентифікації українців на "лівих" і "правих" соціологи вбачають і суперечності. Зокрема, наші громадяни з обох таборів уболівають за те, щоби держава – якщо вона є демократичною – забезпечувала їм рівні й високі доходи. Так, оцінюючи важливість різних аспектів демократії за 10-бальною шкалою, українці дають 7,7 пункта на підтримку тези про те, що безробітні мають отримувати державну допомогу, 7,5 бала – уряд має обкладати податками багатих і підтримувати бідних, 7,2 – держава має забезпечувати рівність доходів. Ці побажання українців межують із їхнім бажанням мати конкуренцію "як стимул індивідуальних зусиль і розвитку".

Щодо рівності доходів, то цей аспект демократії на такому ж високому рівні оцінюють і в Росії (7,4 бала), натомість у інших країнах, вибраних для порівняння в цьому дослідженні, ця теза рангується нижче: від 5,1 пункта в Нідерландах до 5,6 у Німеччині.
Окрім того, серед порівнюваних суспільств в Україні найбільша частка тих, хто вважає, що наявність сильного лідера, незалежного від парламенту та виборів, є "радше хорошою" або "дуже хорошою" – 80%. Тут ми обходимо навіть вічнопутінську Росію (67%).

Запит на "сильного лідера" притаманний українцям усіх регіонів, а на Заході він навіть вищий, ніж на Півдні та Донбасі. При тім соціологічне дослідження показало, що між регіонами немає великих розбіжностей у ставленні до демократичних цінностей: на Лівобережжі демократію пошановують так само, як на Заході (за незначним винятком Донбасу). Інша річ, що й демократію кожен може трактувати на свій ґуст (бо для когось демократія – це хороші "пособія"). "Суперечливість політичного менталітету українців полягає також у поєднанні підтримки демократії і покладанні надії на сильного лідера, незалежного від парламенту і виборів, хоча при цьому вкрай низькою підтримкою користується ідея правління військового режиму", – констатує Міщенко.

6%

Соціологічне дослідження показує, що 92% респондентів називають себе етнічними українцями. До етносу росіян призналося лише 6%. Ще 1,5% зарахували себе до інших етносів.

Нагадаємо, що згідно з результатами всеукраїнського перепису 2001 року, українці становили 77,8% етнічного складу населення, а росіяни – 17,3%. Зміна пропорцій в етнічному розподілі пов’язана, ясна річ, із окупацією найбільш зросійщених регіонів. Так, за переписом–2001, у Криму росіяни становили 58,3% населення, на Луганщині – 39%, на Донеччині – 38,2%.

Утім, соціологи констатують, що частка етнічних росіян зменшується в Україні ще й через природний рух населення, а також внаслідок примату політичної ідентичності над етнічною. Зростання частки респондентів, які ідентифікують себе як етнічні українці, зростає зі зниженням віку опитаних (від 87% серед тих, кому понад 60 років – до 96% серед тих, кому від 18-ти до 29 років).
Центр Разумкова також намагався пролити трохи світла на проблему біетнічності та множинної етнічності українців як одного з аспектів формування етнічної ідентичності. Виявилося, що 74% відчувають свою належність лише до однієї національності, 12% – до двох або кількох національностей, 6% – до жодної.

Серед етнічних українців 77% відчувають свою належність лише до однієї національності, а серед етнічних росіян – лише 39%. До двох або кількох національностей – відповідно, 10% і 30%; до жодної – 5% і 20%.

Свою належність одразу до двох або кількох національностей найбільше відчувають мешканці Донбасу (27%), Південного (24%) та Східного (19%) регіонів. На цій же території найчастіше не мають етнічної ідентифікації – 20%, 10%, 12%.

Понад дві третини респондентів (68%) вважають рідною мовою українську, 14% – російську, 17% – і українську, і російську однаковою мірою.

Серед етнічних українців 73% назвали рідною українську, 9% – російську, обидві мови – 18%, серед етнічних росіян – відповідно, 4%, 81% і 14%.

В Україні, згідно з висновком Центру Разумкова, переважає загальногромадянська ідентичність: 95% опитаних погоджуються з судженням "я вважаю себе громадянином України". При цім в Україні найвищий серед пропонованих країн відсоток респондентів, котрі з цією думкою згодні абсолютно – 72% (від 18% у Нідерландах до 64% у Росії).

Водночас в Україні вища частка посполитих, котрі не пишаються своїм громадянством – 30% (в інших країнах – від 4% у Польщі до 19% у Росії). Найприхильніше до українського паспорта ставляться на Заході – 82% і в Центрі – 76%. На Півдні – 64%, на Донбасі – 58%, у Східному регіоні – лише 45%. Серед етнічних українців громадянством пишаються 70%, серед росіян – лише 42%.
Доктор філософських наук Євген Бистрицький, коментуючи підсумки дослідження (і, очевидно, позірно "тотальну" українську національну ідентичність), нагадав про дві філософські течії в теорії ідентичності – ліберальну та комунітарну. На його думку, робота Центру Разумкова "намацує" громадянсько-політичну ідентичність українців. Однак, вважає Бистрицький, ця політична ідентичність конфліктує з етнічною.

"Для України проблема ідентичності залишається напруженою і проблематичною, тому що дві ідентичності, які існують у будь-якому суспільстві – політична, громадянсько-політична ідентичність (civic identity) та етнічна "айдентіті" – мають між собою складні стосунки. Можу запевне сказати, що ці складні стосунки між двома ідентичностями зараз породжують найбільше конфліктних ситуацій, починаючи з парламенту і закінчуючи громадською думкою", – вважає Бистрицький. Директор фонду "Відродження" закликав соціологів у майбутньому вивчити точки перетину політичної та етнічної ідентичностей, бо той, хто це зробить – "той влучить у точку і висвітить проблеми, які в нас є".

Довіряй по-польськи

Соціологічне дослідження також показало низький рівень довіри українців один до одного, а особливо – до державних структур (це те, про що говорив Юрій Якименко, кажучи про поступове звуження вікна можливостей для кшталтування ідентичності).

"Можна сказати, що довіра в суспільстві є екстраполяцією, перенесенням емпатії на все суспільство та його інститути, оскільки пов’язана з уявленнями індивіда про те, що ці суспільні інститути представлені людьми, які мають інтереси, мотиви та почуття, подібні до його власних. Тобто якщо в індивіда формується уявлення про суспільні інститути як такі, представники яких мають інтереси, мотиви, цінності, що не мають нічого спільного, суперечать його власним інтересам, мотивам, цінностям, – це призводить до зниження довіри до суспільних інститутів, зниженню їх легітимності загалом", – ідеться в анотації до дослідження.

Рівень довіри до інших членів суспільства в Україні є низьким – втім, так само, як і в інших східноєвропейських країнах. 75% опитаних в Україні, 76% опитаних у Польщі і 66% у Росії стверджують, що треба бути дуже обережними у стосунках з людьми. У Німеччині таку відповідь дає трохи більше половини (54%) опитаних, тоді як у Нідерландах – лише 32%.

Серед соціальних інститутів найбільшу довіру українців мають Збройні сили (70% повністю або певною мірою їм довіряють), Церква (66%), гуманітарні та доброчинні організації (64%), університети (52%). Найменше українці довіряють політичним партіям (9%), парламенту (10%), судам (12%), уряду (13%), банкам (15%).

В Україні до таких соціальних інститутів, як Церква, Збройні сили, преса, телебачення, профспілки, поліція україномовні респонденти ставляться з більшою довірою, ніж російськомовні.
Директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, коментуючи показники довіри, сказав, що це "страхітливі цифри". "Ми розуміємо, що довіра є тим головним соціальним капіталом, який можна інвестувати в якісь зміни. Довіру, зокрема, системно підривають всілякі інформаційні кампанії, які проводяться ззовні. Але так само треба розуміти, що довіри бракує, зокрема, і через наші внутрішні хиби. Бо довіри бракує власне тим інституціями, з якими українські громадяни найбільше стикаються – це правоохоронні органи, це суди – там, де не відчувається великих змін", – зазначає В’ятрович.

"З іншого боку, брак довіри – це певний насідок ефекту маятника. Ті події, які ми мали під час Майдану і після Майдану, навпаки характеризувалися максимально великим рівнем довіри у суспільстві. Зараз маятник, на жаль, пішов в інший бік – і цим, очевидно, користуються різні політичні сили як ззовні, так і всередині", – додав директор УІНП.

Як показують результати дослідження, рівень довіри також пов'язаний із рівнем задоволеності громадян життям. Так, коефіцієнт кореляції Крамера, що характеризує зв’язок між довірою та сатисфакцією, дорівнює 0,159 і є статистично значимим.

Хоча 59% опитаних в Україні відповідають, що вони "дуже щасливі" або "скоріше щасливі", цей показник (як і рівень задоволеності життям) є найнижчим серед усіх порівнюваних країн (наприклад, у Німеччині – 84%, у Нідерландах – 92%, у Польщі – 93%, у Росії – 73%).

В Україні найбільш задоволені життям мешканці Західного регіону (6,1 бала), найменшою мірою – жителі Сходу та Донбасу (4,0 і 4,1). Також Донбас – це єдиний регіон, де більшість (58%) зазначили, що вони "не дуже щасливі" або "абсолютно нещасливі".

Якщо серед етнічних українців 61% вважають себе щасливими, то серед етнічних росіян 55% описують себе нещасливими. Україномовні респонденти частіше вважають себе щасливими, ніж російськомовні та двомовні (відповідно, 64%, 51% і 54%). "Певною мірою це можна пояснити більшою часткою серед етнічних росіян, у порівнянні з етнічними українцями, представників вікової групи 60 і більше років (відповідно, 43% і 25%), серед яких, як було зазначено вище, істотно менше тих, які вважають себе щасливими, а також жителів Донбасу (відповідно, 27% і 4%), які живуть поруч із зоною бойових дій і об’єктивно мають менше підстав вважати себе щасливими", – прокоментували у Центрі Разумкова.

джерело

Михайло Міщенко

Заступник директора соціологічної служби

натисніть для детальної інформації

 Народився в 1962 р. в Києві.

Освіта: Київський державний університет ім. Т. Шевченка, філософський факультет (1984). Кандидат соціологічних наук.

У 1984–1990 р. — співробітник Відділення соціології Інституту філософії Академії наук України;

1990–1998 — співробітник Інституту соціології Національної академії наук України;

1998–2003 — співробітник Українського інституту соціальних досліджень;

2003 — співробітник Київського міжнародного інституту соціології;

з жовтня 2003 р. — заступник директора соціологічної служби Центру Разумкова.

Телефон: (044) 201-11-94

 Електронна пошта: mishchenko@razumkov.org.ua